Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення

Рябчук Микола

 ВСТУП

 THE NOWHERE NATION, або чи має Україна історію?

 Поява незалежної України істотним чином змінила ситуацію не лише в регіоні, а й у цілій Європі. Західний світ, заскочений розпадом СРСР і появою незалежних країн, про які він здебільшого нічого знав і не хотів знати, приходить поступово до тями, себто до усвідомлення нової, незручної й незвичної для нього реальності.
 Один із найпроникливиших американських дослідників, котрий ще задовго до горбачовської «перестройки» передбачив крах комунізму і розпад СРСР, - Збіґнєв Бжезінський, - назвав появу незалежної України «однією з трьох найбільших геополітичних подій XX століття». Першою такою подією, на думку Бжезінського, був розпад у 1918 р. Австро-Угорської імперії. Другою - поділ Європи у 1945 р. на два блоки.
 Поява незалежної України [стверджує професор Бжезінський] може вважатися третьою такою подією, оскільки вона ознаменувала кінець імперської Росії. А це більше, ніж кінець комуністичного СРСР, це кінець останньої імперії в Європі.
Ця подія, своєю чергою, обумовлює цілий ряд інших важливих політичних змін. Розваливши Російську імперію, незалежна Україна створила можливість для самої Росії - як держави і нації - стати нарешті демократичною і європейською… Поява незалежної України є, таким чином, не лише важливим геополітичним явищем, а й явищем філософським.  
 І все ж треба визнати, що певні стереотипи й упередження все ще тяжіють над свідомістю багатьох зарубіжних політиків, «призвичаєних, - за словами Г.Кісінджера, - до стабільності як абсолюту і схильних сприймати найкардинальніші зміни в світі лише як тимчасове відхилення під звичайного стану речей».    Стосується це і західних політологів, істориків, журналістів, котрі беруться тепер досліджувати чи коментувати події у східноєвропейському регіоні, будучи в кращому разі знавцями російської мови, культури, історії - відповідно, сприймаючи всі події і явища на околицях «великої Росії» як щось марґінальне і малозначуще. І тим більш подібні стереотипи панують над свідомістю пересічних громадян, яким «Нью-Йорк таймс» пояснює, що гоголівський Тарас Бульба - це "легендарний російський(!) атаман"    або малює карту-схему Європи, де все, що на схід від Польщі і досі позначається як «Росія»; «Нью-Йорк ревю оф букс» тим часом вустами авторитетного політолога Абрагама Брумберґа переконує читачів, що українська мова «відгалузилась у XVI ст. від російської»,    впливовий «Таґесшніґель» характеризує Рух як «ультрарадикальну» організацію,    а вже згаданий «Ньюсвік», опублікувавши блискучу статтю Кісінджера, не втримався, однак, від вельми сумнівної шапки над нею: «Росіяни занепокоєні "фашистським націоналізмом" у республіках типу України». (Насправді у Кісінджера ця фраза, з якої зроблено квазі-цитату, виглядає так: «Росіяни занепокоєні "фашистським націоналізмом", уособлюваним Володимиром Жириновським», - різницю між Україною і Жириновським редактори поважного тижневика скоріш за все знають, але ж і з антиукраїнськими стереотипами у свідомості своїх читачів вони теж змушені рахуватись і відповідно їм потрафляти…)
 Виявляється, Україна «має історію»!…
 Причини цієї задавненої упередженості й кричущого невігластва Заходу щодо України спробував не так давно з'ясувати директор авторитетного науково-дослідницького інституту ім. Гарімана при Колумбійському унівсрсит Нью-Йорку, відомий історик-славіст Марк фон Гаґен. Наприкінці 1995 року він опублікував у журналі «Славік ревю» статтю під провокативною назвою «Чи має Україна історію?».    На це своє риторичне запитання професор фон Гаґен одразу відповів «так», проте справжнім об'єктом його полеміки стала проблема значно серйозніша: чому в такому разі українська історія як предмет практично відсутня в американському науковому світі?
 Першою і головною причиною вчений вважає характерне для західної інтелектуальної традиції ототожнення «нації» і «держави». Оскільки майже всі західноєвропейські нації постали як нації «державні» (більше за те, вони постали великою мірою саме завдяки націєтворчим зусиллям централізованих абсолютистських держав), цей шлях розвитку і цей спосіб існування націй видається західним дослідникам чи не єдино можливим і «правильним». Натомість східноєвропейські нації, які здебільшого були бездержавними і які поставали головно завдяки націєтворчим зусиллям місцевої інтелігенції, традиційно сприймались на Заході як «недонації», як щось не зовсім повноцінне, сумнівне і не варте уваги.
 Цей стереотип мислення знайшов своє повне відображення у західній історіографії, яка, з іронії долі, сформувалася на початку - в середині XIX столітгя, саме тоді, коли в Східній Європі, на величезному просторі між Москвою і Берліном та Стамбулом і Віднем, не існувало жодної з нинішніх двох десятків східноєвропейських націй-держав. Відповідно до цього погляду.до «справжніх» націй-держав зараховувались Британія, Франція, Росія, Іспанія та, з певними застереженнями, Німеччина й Італія, але не Румунія, не Угорщина, не Чехословаччина і, тим більше, не Україна. Не те щоб існування цих націй (як певних культурних спільнот) заперечувалося цілком - просто воно вважалось настільки малосуттєвим, що, з глобальної перспективи, ним спокійно можна було знехтувати. Приблизно так, як і самі східноєвронейці нехтують сьогодні існуванням десятків різних народностей в Африці чи, скажімо, в Індії. Відносно недавно - років тридцять тому - цей погляд по-своєму переконливо сформулював визначний британський історик і культуролог Арнолд Тойнбі:
 Європейську історію неможливо збагнути, беручи за мірило народності такого калібру, як словаки або хорвати. Неможливо написати словако- або хорватоцентричну історію не лише Європи, а й самої Словаччини чи Хорватії. На відміну від Франції, ці країни не витворюють самостійного історичного універсуму, а тому, ізольовані від контексту, їхні історії втрачають будь-який сенс. Неможливо написати історію Словаччини чи Хорватії, у якій відповідні народи або країни були б головними протагоністами бодай у власному закутку ширшої європейської сцени. Ми просто не потрафимо вичленити з їхніх зовнішніх зв'язків і залежностей їхню внутрішню історію, яка була б власне і суто їхньою. Неминуче ми дійдемо до висновку, що весь їхній досвід і вся діяльність є частиною досвіду і діяльності ширших спільнот, і відтак, намагаючись зробити їхню історію зрозумілою, ми муситимемо включити у поле нашого огляду один за одним інші народи. Не виключено, що нам доведеться включити у поле нашого огляду цілу Європу. Так чи інакше, контекст нашого аналізу неминуче виявиться ширшим простором, у якому Словаччина чи Хорватія будуть лише мізерною і відносно малосуттєвою часткою.  
 Друга причина західної упередженості до східноєвропейських країн і, особливо, до України полягає, на думку фон Гаґена, у некритичному засвоєнні Заходом украй тенденційних, проімперських концепцій, розроблених російськими та німецьким істориками. За всієї своєї неподібності й навіть ворожості, ці дві офіційні історіографії мали одну спільну рису: обидві вони розглядали Східну Європу як сферу законних інтересів і домінування відповідно Німеччини і Росії, та обидві вони імпліцитно або й експліцитно утверджували «неповноцінність» східноєвропейських бездержавних націй, які нібито й нездатні до самостійної державності, а тому повинні втішатися благодійною російською та німецькою «культуртреґерською» опікою. Ці дві геґемоністські концепції були сприйняті на Заході як «об'єктивні» і «наукові», тимчасом як будь-яка спроба українців, хорватів або словаків висловити свою думку відкидалася апріорно як «націоналістична» (чи «відносно малосуттєва», у термінах Тойнбі).
 Зрозуміло, що засвоєння цих імперських історіографій на Заході не було б таким легким, коли б не його власна імперськість і претензії на «культуртреґерську» роль - не лише в Африці, а й на власних теренах: в Ірландії, Каталонії, у Бретоні й на Корсиці тощо. А також - коли б не могутня політична підтримка цих точок зору з боку німецької і російської (а згодом і совєтської) державних машин. І нарешті - коли б не потужна хвиля російської і німецької інтелектуальної еміграції у 20-х і, відповідно, 30-х роках, яка мала особливо великий вплив на американське академічне життя передвоєнної і повоєнної доби і яка фактично сформувала погляди всіх наступних поколінь американських русистів, славістів та інших фахівців зі Східної Європи. Практично вся російська еміграція - ліберальна, консервативна, соціалістична - була за своїми поглядами великодержавницькою, а тому й «центрально- та східноєвропейська політика в США викладалася здебільшого як продовження совєтської внутрішньої політики».
 І, нарешті, третьою причиною марґіналізації східноєвропейських студій на Заході і східноєвропейської проблематики загалом фон Гаґен вважає специфічну політичну й інтелектуальну атмосферу, що склалася після Другої світової війни. З одного боку, репресивний характер авторитарних східноєвропейських режимів у міжвоєнний період та численні факти колаборації з нацистами під час війни суттєво зміцнили упередження Заходу щодо східноєвропейських націй. Саме слово «націоналізм» як за фонетичною подібністю, так і за близькими історичними алюзіями почало тісно пов'язуватися зі словом «нацизм», а відтак - безпідставно демонізуватись.
 А з іншого боку, після перемоги союзників над нацизмом і заснування Організації Об'єднаних Націй «національне питання» багато кому видавалось розв'язаним - якщо й не назавжди, то принаймні на найближче майбутнє. Цей оптимізм підтримувався впливовою на той час теорією «модернізації» - таким собі західним варіантом совєтської концепції «зближення і злиття націй». Речники цієї теорії провіщали стирання етнічних відмінностей у процесі урбанізації, індустріалізації та підвищення рівня освіти. Зрозуміло, що ця теорія зажила найбільшої популярності саме у США, де політики й соціологи розглядали асиміляцію як найбільше благо для багатоетнічних держав - відповідно до сумнозвісної теорії «плавильного казана», а відтак проектували свої асиміляціоністські пріоритети і на совєтську імперію.

Бурхливе відродження націоналізму в цілому світі спонукало теоретиків «модернізації» та «плавильного казана» частково змиритися з неприємним для них явищем, поділивши націоналізм на «хороший», себто громадянський, і «поганий», себто етнічний. Зрозуміло, щодо носіїв «хорошого» націоналізму було зараховано Америку та всі інші країни НАТО, тоді як усім східноєвропейцям, з Україною включно, відвели місце, як і належиться, у «поганій» категорії.



 Стабільність понад усе?

 Зрозумівши коріння всіх цих стереотипів, нам буде легше збагнути і «боягузливу київську промову» Джорджа Буша влітку 1991 року, коли він застеріг українців від «самогубчого націоналізму» та розриву з Москвою, і подібний виступ Маргарет Тетчер роком раніше, коли вона порівняла Україну з Каліфорнією і Техасом, і, зрештою, всі ті безглуздя, які писала західна преса про Україну в 1992-93 роках, чи не найкраще втілені у сумнозвісній фразі Абрагама Брумберґа про «бридку» чи навіть «паскудну Україну» (nasty Ukraine), винесений на обкладинку впливового тритижневика «Нью-Йорк ревю оф букс».
 Генрі Кісінджер, безумовно, мав рацію, коли на початку 1992 року нарікав на сліпоту Заходу, котрий на той час ніяк не міг примиритися з розпадом СССР і збагнути такий несподіваний для себе феномен, як поява нових незалежних держав, зокрема України.
 Причиною цього, на думку Кісінджера, завжди була і, великою мірою, є поверховість і схематичність західного, особливо американського мислення, «сповненого ностальгії за простими рішеннями» і глухого й сліпого до всього, що вибивається за межі звичних стереотипів. Україна, як показав фоч Гаґен, завжди мала з тими стереотипами чи не найбільше клопотів. Утім, ще задовго до фон Гаґена американський історик Роберт Конквест наблизився до відповіді на згадане питання, досліджуючи загалом часткову проблему - історію голокосту, влаштованого українцям совєтами у 1932-33 роках. Це питання, яке постало перед враженим дослідником при першому ж ознайомленні з фактами, виглядало приблизно так: яким чином така страшна трагедія, що відбулася майже у центрі Європи, посеред двадцятого століття, на очах у цілого світу, по суті, жодним чином не заторкнула західної суспільної свідомості?
 По-перше, спробував відповісти самому собі Р. Конквест, селянська проблематика завжди була чужою для Заходу й малозрозумілою. Саме слово «селянин» для американця або британця асоціюється з якимсь дуже далеким краєм або ще віддаленішою історією. По-друге, Україна ніколи не існувала ні в часовій, ні в просторовій свідомості європейців, а тим більше, додамо, американців, для яких світова історія й географія взагалі є досить загадковими дисциплінами. Україна, на відміну від зрадженої Польщі чи, скажімо, Прибалтики, не була для Заходу чимось, навіть слабким докором сумління.
 А по-третє, завжди існували могутні сили, зацікавлені в «небутті» України і, відповідно, в замовчуванні та фальсифікації фактів. Совєтська пропаганда досить успішно знаходила собі спільників у цій справі у пропаганді західній (від сумнозвісного Волтера Дюранті до не менш сумнозвісного Морлі Сейфера), а совєтська історіографія, принаймні в «українському питанні», взагалі мало чим відрізнялася від історіографії західної. Попри різні погляди на «класову боротьбу» в Росії й роль КПСС, совєтські вчені і російські вчені-емігранти, що справили вирішальний вплив на західну історіографію й політологію, мали одну спільну рису: імперськість і, як похідне, явну або латентну українофобію.
 За дотепним висловом Ореста Субтельного, і російські історики-іммігранти, і їхні американські колеги апріорно вважали, що «український історик - це, майже за дефініцією, український націоналіст. А тому й українська історія, - пише Субтельний, - до кінця 1980-х вважалася не лише периферійною, а й інтелектуально підозрілою ділянкою спеціалізації».



 «Стратегічний партнер»

 Ставлення до України на Заході почало змінюватися приблизно під 1994 року, коли Україна нарешті відмовилася від надзвичайно некорисного для себе іміджу «ядерної держави», яка нібито намагається ядерним «шантажем» компенсувати бездарність своєї зовнішньої і внутрішньої політики. Загалом демократичні парламентські та президентські вибори 1994 року посприяли «ошляхетненню» образу України, а проголошена президентом Кучмою програма радикальних економічних реформ викликала у певних західних колах справжнє зацікавлення. Головне ж - самою своєю появою і подальшою поведінкою «російськомовний» президент показав, що українська незалежність не є чимось випадковим і тимчасовим, а український націоналізм має не лише етнічне і, тим більше, не лише західноукраїнське коріння.
 На відміну від свого попередника Кравчука, до якого ще сяк-так можна було застосувати стереотип «комуніста, котрий пересів на коня націоналізму» (Джордж Сорос), і витворити тим самим фальшивий образ такого собі українського Мілошевича з ядерними ракетами, Леонід Кучма з його проросійськимн деклараціями та помітною орієнтацією на російськомовні еліти в Україні виявився до такого змальовування цілком непридатним. З неабияким подивом Захід мусив усвідомити, що так звана «антиросійськість» Кравчука і «проросійськість» Кучми є лише різними словесними репліками у складній історичній п'єсі, де мало що залежить від особистих симпатій і антипатій Кравчука і Кучми, а значно більше - від об'єктивних реалій: імперська Росія ніколи не змириться з незалежною Україною, хоч би там президентом був навіть не Кучма, а Олександр Мороз, чи Володимир Гриньов, чи, навіть, Петро Симоненко.
 Хоч, звичайно, усе це далеко не головні причини, які змусили Захід по-іншому глянути на Україну. Найдужче його спонукали до цього події в Росії - розстріл парламенту, успіхи Жириновського і Зюґанова, чеченська авантюра, посилення шовіністичних настроїв і поширення щонайбрутальнішого ґанґстеризму, - Україна на цьому тлі могла видатись декому ледь не оазою спокою і стабільності. «Російський націоналізм спонукає Україну і США до зближення» - таким заголовком прокоментувала відчутні зміни в американсько-українських відносинах газета «Вашинґтон таймс» (24 лютого 1996).
 І справді, розчарування Заходу в «демократичній Росії» цілком несподівано дало шанс її затюканій сусідці, перетворивши цього «небажаного байстрюка совєтської перестройки і розпаду СССР» (за дотепним висловом Мартіна Зіффа) на цілком бажаного, хоча й далекого і досить бідного родича американської адміністрації. «Бридка Україна», «смітник Європи» і, звичайно ж, «колиска антисемітизму» - як її натхненно описували на початку 90-х років західні засоби масової інформації, - зробилася раптом «стрижнем європейської стабільності», за словами Стровба Телбота, «стратегічним пріоритетом у Європі», за висловом Воррена Крістофера, і, зрештою, «однією з найдавніших націй Європи», як її охарактеризував 1995 року під час візиту до Києва Білл Клінтон, котрий, правдоподібно, кільканадцять років тому навряд чи взагалі що-небудь чув про існування цієї «найдавнішої нації».
 Україна, всупереч незліченним прогнозам західних аналітиків, не розпалася на дві половини, не поринула в громадянську війну, ані навіть в економічний хаос, попри загальну дисфункціональність гіперкорумпованої держави й очевидний занепад нереформованої постсовєтської економіки. Закономірно, отже, що після тривалого скепсису багато хто з-поміж західних спостерігачів відчув певний подив, а відтак і бажання розібратися в цьому дивному українському феномені. У липні 1995 року американська дослідниця Елізабет Понд опублікувала в аналітичному місячнику «Гаріман ревю» статтю під характерною полемічною назвою: «Польща - не Югославія. І Україна теж». Східноєвропейські країни, вважає авторка, досягли значних успіхів у здійсненні неймовірно складних, одночасних реформ економіки, державного управління, соціальної сфери. На жаль, пише вона, цей важливий досвід (зокрема - «взірцеве трактування Україною своїх етнічних меншин») мало відомий на Заході і належно не оцінений. А тим часом саме Україна, на думку авторки, є ключовою державою регіону:
 Україна може поширити надію на схід або кавказький хаос на захід. Якщо збудеться найгірший сценарій і Україна впаде, вона впаде в руки Росії, додавши нової енергії російському імперіалізмові, який остаточно розчавить тамтешні паростки демократії. Але якщо збудеться найкращий сценарій, Україна продемонструє, що західні цінності не такі вже й чужі східним слов'янам… Захід не повинен бути пасивним спостерігачем змін у цій країні. Ані, тим більше, не повинен, як це було раніше, будувати свою політику щодо України як відлуння своєї російської політики. Захід має значно більший вплив у Києві, як у Москві. І мусить використовувати цей вплив розважливо й цілеспрямовано… Винагородою для нас може стати щось більше, ніж принадливий новий ринок в умовах теперішнього споживчого вибуху, і навіть щось більше, ніж надійний буфер проти російських ультранаціоналістів… Нові динамічні зміни в Центральній Європі можуть стати поважним стимулом для нашого власного підупалого духу демократії.  
 Ще один характерний зразок такого ентузіастичного, часом аж надто, погляду на Україну - стаття Джуліани Пілон під назвою «Москва повинна повчитись у Києва вмінню знаходити компроміси», - опублікована у популярному ілюстрованому тижневику «Інсайт» 24 квітня 1995 р. Протиставляючи мирну політику Києва у Криму - кривавим злочинам російської вояччини у Чечні, авторка радить російським політикам відмовитися від вирішення проблем з позицій брутальної сили і натомість уважніше приглянутися до досвіду свого південно-західного сусіда з надією дечому в нього повчитися. На думку авторки, українці не втратили віри в можливість вирішувати свої проблеми політичними методами - незважаючи на надзвичайно важкі умови життя і прогресуюче суспільне відчуження. Майже половина опитаних, за її даними, вірить, що суспільні проблеми можна і треба вирішувати шляхом голосування. І навіть більша половина опитаних цікавиться суспільно-політичними проблемами своєї країни.
 Просто дивовижно [пише Дж. Пілон], звідки береться таке позитивне ставлення в атмосфері посткомуністичної напівосвіченості в питаннях демократії та громадянських прав. Віра цих людей у демократію походить радше з їхнього травматичного досвіду зіткнення з комунізмом, аніж з глибокого розуміння того, як працює вільне суспільство. А проте українці, схоже, готові вчитись у Заходу і воліють мирно залагоджувати внутрішні конфлікти. Хтозна, може, й росіяни, втомившись масакрами у Чечні, приглянуться нарешті до українського досвіду.  


 Нація нізвідки

 Позитивний погляд на Україну як на певну геополітичну й історико-культурну реальність поступово утверджується на Заході і, хоч не є поки що переважним, усе ж складає дедалі помітнішу конкуренцію традиційному русоцентризму та русофільству західних інтелектуалів. Років двадцять тому більшість західних фахівців, не кажучи вже про пересічну публіку, сприймала Україну виключно як частину «Росії», тобто концептуально перебувала в оптичному полі російсько-імперського та совєтсько-імперського офіціозу. Як зазначає один з провідних американських україністів, Григорій Грабович,
 донедавна провідні науковці на Заході вважали уявлення про Совєтський Союз як про зловісний геноцидний експеримент ненауковим, навіть більше, антинауковим. Самий термін «Совєтська імперія» аж до кінця 1980-х років сприймали як очевидний знак того, що текст, де його вжито, не слід серйозно брати до уваги - автор, мовляв, «ультраправий» чи просто несповна розуму. Хто хоче, хай перегляне відповідні бібліографічні джерела: до 1989 року дослідження чи огляди з використанням цього означення можна перелічити на пальцях (кілька з них входять до різних звітів Конгресу США); після 1989 року їх з'явилося вже кількасот.  
 Зрозуміло, що більшість старих совєтологів, перехрестившись на «транзитологів», «постсовєтологів» і фахівців із «нових незалежних держав», не позбулася традиційного русоцент-ризму, - як не позбулись подібних реліктів їхні совєтські колеги із кафедр марксизму-ленінізму, в один день перекваліфікувавшись на фахових «політологів» та «етнодержавознавців». Колишній посол Сполучених Штатів Америки в СССР Джек Метлок опублікував нещодавно надзвичайно показову під цим оглядом статтю "The Nowhere Nation" - «Нація нізвідки» (The New York Review of Books, 24 February 2000). Формально написана як рецензія на п'ять різних книжок, що з'явились останнім часом про Україну в англомовному світі, стаття є фактично спробою синтетичного погляду на сьогоднішню Україну - з необхідними історичними екскурсами, соціологічними викладками і, навіть, посиланнями на приватні розмови з українськими політиками та урядовцями.
 Вісім років української незалежності не минули для західних (пост)совєтологів цілком марно: на відміну від згаданої на початку цього нарису статті Абрагама Брумберґа, стаття Метлока в тому самому виданні вже не має такого злостиво-зневажливого характеру, ані не містить таких явних фактологічних дурниць - хоча й не позбавлена «компетентних» пасажів на кшталт:
 Окрім шляхти, селян та козаків, там [в Україні] жили також євреї, важливий прошарок населення, що перебував у складних взаєминах як зі шляхтою, так і з селянами, і що став урешті об'єктом особливої ворожості з боку козаків, котрих царська влада нерідко використовувала для погромів у єврейських поселеннях.  
 Дилетантське нерозрізнення козаків українських і царських не заважає, однак, п. Метлоку вважатися «експертом з регіону» й робити глибокодумні висновки з усіх, хоч би яких складних, питань української історії та сьогодення, включаючи економіку, українсько-російські взаємини, становлення національної ідентичності, мовно-культурну ситуацію тощо. Всі ці «висновки» за своєю проникливістю та концептуальною глибиною мало чим відрізняються від стандартних публікацій на українську тему в московських квазіліберальних газетах та їхніх «малоросійських» аналогах. Не володіючи українською мовою, ані, зрештою, матеріалом, «аналітики» типу Метлока покладаються головним чином на російськомовні джерела, поради московських та, деколи, київських «експертів» відповідної орієнтації, а також - на власні стереотипні уявлення про Україну, сформовані велетенським масивом західної русистики та совєтології.
 Як наслідок - усякий об'єктивний підхід до української проблематики трактується ними як націоналістичний, натомість усякий російсько-націоналістичний погляд на Україну проголошується об'єктивним. 3-поміж п'яти книжок, які нібито оглядає Джек Метлок, його безоглядну симпатію здобуває лише одна - украй поверхова і тенденційна книжка журналістських нарисів Анатоля Лівена «Україна і Росія: братерська непримиренність» із певними претензіями на політологічні узагальнення. Метлок нібито й усвідомлює, що ця книжка «багатьом українцям видасться русоцентрнчною», проте сам дає їй щонайвищу оцінку: вона, мовляв, «сповнена вельми проникливих і врівноважених суджень» і, взагалі, це незамінна «вступна лектура для кожного, хто не може розібратися в тому, що діється у сьогоднішній Україні, або хто схильний звалювати всі її проблеми на Росію».
 Натомість три інші книжки, які не мають любого авторові русоцентризму, трактуються як тенденційні, бо ж виходять із «націоналістичного» засновку, буцімто «"російський імперіалізм" є головним ворогом української незалежності і державності». Цей засадничий недолік, на думку автора, притаманний і «Постанню України» Богдана Нагайла, й «Економічній взаємозалежності в українсько-російських взаєминах» Пола д'Аньєрі, і колективній монографії «Державотворення і становлення інституцій в Україні» Роберта Кравчука, Пола д'Аньєрі й Тараса Кузя. Імпліцитно Дж. Метлок проектує на всі ці книжки загальний докір, висловлений усім своїм недостатньо «русоцентричним» (порівняно з А. Лівеном) колегам:
 З цілого ряду недавніх праць про міжнародну політику України ми можемо зробити висновок, що більшість порад закордонних «експертів» Україні стосовно її «національної безпеки» здатні радше ослабити українську державу, ніж її зміцнити. Політика непримиренної ворожості до Росії (часто-густо центральна тема чужоземних порад) здатна лише поділити громадян України й суттєво ослабити її державницький потенціал.  
 Українські «націоналісти» і їхні західні «радники», на думку Метлока, цілком безпідставно підозрюють Росію в підступних імперських амбіціях, виходячи з трьох хибних постулатів:
 - що росіяни психологічно не змирилися з українською незалежністю;
 - що Росія використовує економічні важелі для тиску на Україну (наприклад обмежує постачання газу);
 - і що Росія висловлює нібито імперські претензії на Севастополь.
 Жоден із цих постулатів, на думку п. Метлока (та його улюбленця А. Лівена), не відповідає дійсності:
 Більшість росіян справді не розуміє, навіщо українцям окрема держава, а декотрі [?] не вважають також, що українці нібито мають окрему культуру. Проте навряд чи хоч хтось у Росії намагатиметься силоміць затягти Україну в союз. Поки народ України сам не захоче приєднатися до Росії, росіяни визнаватимуть цей його вибір, хоч і вважатимуть гідним жалю.
 До подібної казуїстики, підміни понять та замовчування одних і перекручування інших реалій, американський автор вдається й надалі, зводячи, зокрема, всю проблему економічного тиску Росії на Україну до цілком природного небажання російських компаній постачати задаром енергоносії або ж інтерпретуючи провокаційну метушню російських політиків довкола Севастополя (і навіть офіційне рішення верховного законодавчого органу Росії з цього приводу) як такі собі безневинні витівки «з незначним, якщо взагалі з яким-небудь, впливом на реальні події».
 Слушні думки про те, що безпека і стабільність України вирішальною (але не виключною) мірою залежать від внутрішніх чинників, від успіху господарчих реформ та консолідації суспільства, і про те, що Росію справді не слід надміру демонізувати (про це див. відповідно 15-й і 13-й розділи цієї книжки), дискредитуються абсолютною глухотою автора до травматичного для України досвіду її історичних взаємин з Росією, а ще більше - цілковитим ігноруванням сьогоднішньої неоімперської політики Кремля, і то не лише щодо України, а й щодо Білорусі, Прибалтики, Молдови і Грузії (пор. дії російської вояччини у Придністров'ї та Абхазії), не кажучи вже про геноцид у Чечні, «не помічений» не лише Метлоком, а й багатьма іншими західними русофілами.
 Водночас стаття американського автора напрочуд наочно виявляє ще одну характерну для всієї західної (пост)совєтології рису: намагання звести ледь не всю українську історію до історії пропагандистськи гіпертрофованого й виведеного поза історичний контекст «генетичного» українського антисемітизму. Саме для цього Дж. Метлок підверстує до чотирьох книжок про сьогоднішню Україну ще одну, яка начебто й не має прямого стосунку до обговорюваної ним проблематики, - книжку Мартіна Діна «Колаборація підчас Голокосту: злочини місцевої поліції в Білорусії та Україні, 1941-44». Це підверстування потрібне авторові, здається, лише для того, аби переконати читача, що українці - не просто «нація нізвідки», а й, узагалі, історичне непорозуміння, така собі патологія, якій краще було з того «нізвідки» зовсім не появлятися або принаймні чимскоріше туди повернутися:
 Авжеж, серед українців було значно менше таких, котрі намагалися порятувати своїх єврейських сусідів, ніж тих, що були залякані, байдужі або й відверто прихильні до нацистів. А проте сам факт, що такі відважні люди [серед українців] усе ж були, застерігає нас від етнічних стереотипів, які безоглядно зараховують усіх українців до патологічних антисемітів. Хоч незаперечним лишається і той факт, що антисемітські настрої були особливо поширені в Україні, як і, зрештою, в Росії та більшості країн Центральної і Східної Європи.  
 Кожне речення сповнене тут погано прихованої упередженості (не кажучи вже про її найзагальніший, концептуальний вияв - сам факт обговорення певної, доволі складної історичної проблематики у цілком невідповідному й недоречному контексті). З об'єктивного погляду, кожна теза Дж. Метлока є вкрай вразливою. Наприклад: яким чином, за якою методологією він визначав «поширеність» антисемітських настроїв в Україні та інших країнах Європи і на підставі чого він вирішив, що «особливо поширені» вони серед українців, а не серед іспанців, французів чи американців? Яке, зрештою, вся ця історія має відношення до сьогоднішньої України та її справді серйозних проблем?

Чи пан Метлок усерйоз вважає, що то лише серед українців «меншість» населення намагалася порятувати своїх сусідів-євреїв, тимчасом як серед усіх інших окупованих гітлерівцями народів абсолютна більшість відважно ризикувала своїм життям і життям своїх рідних, рятуючи євреїв від голокосту? Чи, може, серед українців відсоток колаборантів був вищим, ніж серед французів або норвежців? Або, може, їх було значно менше в антифашистському Русі опору, ніж тих-таки євреїв чи представників інших народів? Чи, може, нацисти настільки фаворизували українців, що дозволили їм створити власну квазідержаву і, взагалі, не винищували їх тисячами, як і інші «неповноцінні» народи?
 І вже зовсім ніяково читати великодушне визнання американського автора, що все ж не всі українці, мовляв, «патологічні антисеміти», бо, як-не-як, були серед них і відважні люди, котрі рятували євреїв. А коли б не було? Чи є не достатньою підставою для згаданих автором (і справді поширених у США) «етнічних (антиукраїнських) стереотипів»?
 За всієї своєї поверховості й упередженості, стаття Метлока все ж відбиває не тільки типові стереотипи західної совєтології щодо України, а й ту дедалі скрутнішу ситуацію, в якій опиняється згадана квазінаука під натиском щораз більшої кількості справді фахових, компетентних публікацій про Україну, які з'являються поки що головним чином у наукових виданнях, проте рахуватися з якими доводиться й виданням масовим, у тому числі навіть найбільш українофобським і москвоцентричним.
 Водночас задля справедливості слід визнати, що Україна великою мірою сама завинила в усіх тих безглуздях і недоречностях, які часто-густо висловлюються на її адресу у зарубіжних мас-медіях. Почасти це є наслідком слабкої української дипломатії, почасти - недолугої інформаційної політики, але найбільше, звісно, - результатом внутрішньої української амбівалентності й, відповідно, майже цілковитої нереформованості українського постсовєтського (чи, радше, криптосовєтського) суспільства.
 А що згадана амбівалентність великою мірою зумовлена різноманітними патологіями формування новочасної української нації, то саме про них і, взагалі, про найголовніші аспекти цього досі незавершеного формування йтиме мова в подальших розділах цієї книги.



 УКРАЇНСЬКІ РЕТРОСПЕКТИВИ

 РОЗЩЕПЛЕНИЙ СВІТ: до проблеми «кресової» ксенофобії

 Україна, як кожен може помітити, спілкуючись з іноземцями, переглядаючи чужоземні часописи й наукові та наукоподібні книжки, має стійку репутацію «колиски антисемітизму», країни диких селянських бунтів, погромів, етнічних чисток, націоналістичних ексцесів. У Польщі цей стереотип дещо модифікується: місце головних жертв українського націоналізму тут замість євреїв посідають поляки, проте образ дикого краю і сп'янілих від чужинецької крові зарізяк залишається практично незмінним. Образ цей, на перший погляд,цілком об'єктивно зумовлений подіями ближчої й віддаленішої історії - від Хмельниччини й коліївщини до, умовно кажучи, «петлюрівщини» й «бандерівщини». Водночас він доволі погано узгоджується з десятиліттями цілком мирного й толерантного співіснування українців з євреями та поляками на «східних кресах». Більше за те, він цілком не узгоджується з загальновизнаним нині в академічних колах поглядом на український націоналізм як ідеологію досить слабку і маловпливову,   та з цілком очевидним фактом загальної несформованості української нації навіть сьогодні, наприкінці XX століття.
 Пропонований нарис, отже, є спробою відповісти на два питання. По-перше - якою мірою український націоналізм причетний до всіх тих міжетнічних ексцесів, які справді мали місце на території України; і, по-друге, - який вплив може мати ця історична спадщина на становлення новочасного українського націоналізму в незалежній державі та, відповідно, на взаємини титульної нації з іншими етнічними групами.
 Початок польсько-українського протистояння саме як протистояння етнічного і, в ідеологічному плані, (прото)націоналістичного новочасні історики виводять з кінця XVI століття - від, умовно кажучи, Берестейської унії (1596) та вчиненої того самого року Станіславом Жулкевським надзвичайно жорстокої розправи над повстанцями Наливайка,    або навіть раніше - від сходження 1587 року на польський престол Сигізмунда III Вази, завзятого прихильника католицизму й провідника войовничої контрреформаційної політики. Два попередні століття польсько-українського співіснування змальовуються натомість у дещо ідеалізованих тонах. Один із найвизначніших російських славістів Ілья Ґолєніщев-Кутузов зокрема стверджував:
 Розглянувши безпристрасно стан православної церкви в Литві за часів Сигізмунда І та Сигізмунда-Августа, ми пересвідчимося, що у першій половині XVI століття не можна говорити, ніби уряд примушував православне населення Литви приймати католицтво чи унію з Римом. Сигізмунд І був віротерпимий і прагнув здобути з династичних та політичних міркувань прихильність своїх православних підданих. Попередні заборони (будувати нові храми, займати православним вищі посади в державі) були мовчки анульовані. Православні магнати Острозькі, Радзивіли, Сапіги назначалися канцлерами, гетьманами й намісниками. Сигізмунд навіть проголосив себе був "верховним оборонцем" православної церкви…  
 Зрозуміло, що відносна толерантність у Речі Посполитій, як і в багатьох інших середньовічних суспільствах, ґрунтувалася аж ніяк не на їхній «відкритості» у сучасному значенні слова, а скоріш навпаки - на їхній закритості, ієрархічності, жорсткому поділу на сегменти за становими, фаховими, релігійними, кланово-родовими, етнокультурними та іншими ознаками. «Іншість» толерувалася тут лише тою мірою, якою вписувалася в «одвічний» і «довічний», установлений Богом і королем світоустрій; в ідеальному християнському світі не мусило б бути місця для іновірців; усіх їх належало або навернути у «правильну» віру, або знищити, або вигнати геть.
 У реальному світі, однак, здійснити цю ідеальну програму було непросто: по-перше, тому що іновірці, як правило, противилися наверненню; по-друге - були надто численні й не піддавались фізичному винищенню (з суто технічних причин - за браком газових камер, кулеметів тощо); і по-третє - виконували певні суспільне корисні функції (торгові, лихварські, ремісничі, землеробські), отож і виганяти їх здебільшого теж ніхто не квапився.
 З усіх цих причин «остаточне вирішення» проблеми чужинців (а ними в теоцентричних суспільствах є передусім іновірці) відкладалось у християнській Європі до сприятливіших часів; часами їх виганяли з окремих міст і країв, часами палили на вогнищах чи вирізували впень, проте найпоширенішою тактикою поведінки християнських суспільств щодо «іновірців» була їхня геттоїзація та марґіналізація. Ідеологічно, себто теологічно обґрунтувати потребу такого мирного співіснування з невірними та єретиками було досить важко, тому панівний у середньовічній Європі християнський фундаменталізм обрав іншу тактику - мовчазного вдавання, ніби проблеми взагалі не існує.
 Блискучий аналіз такої компромісної «ідеології замовчування» в її крайній формі - на прикладі християнсько-мусульманського пограниччя - запропонував у серії праць американський медієвіст Чарлз Галперін.    У надзвичайно цікавій книзі про маловідомі сторінки взаємин Московії з Золотою Ордою він зокрема писав:
 Чим менше у християнській державі говорилося про союзи з одними групами мусульман проти інших, про використання мусульманських найманців, надання вільних земель мусульманським переселенцям, консультації в мусульманських лікарів, - тим краще. І так само у мусульманських державах - усяка згадка про дружні контакти з християнами вважалася гідною осуду. Якщо про ворога не можна говорити зле, краще про нього не говорити зовсім. Для представників обох релігій усяке пряме прийняття того чи того аспекту чужинської цивілізації крило в потенції неабияку небезпеку. Найменше припущення, що інша віра може бути політично й релігійно правомірною, ставило під сумнів претензії власного віросповідання на винятковість і підривало самі основи наявного політичного й суспільного ладу. Тож християни і мусульмани займалися звичним бізнесом, обходячи його якомога мовчанкою й сподіваючись, що обставини врешті зміняться на їхню користь. Так урешті й сталося… Тонка рівновага між ворожим ставленням і мирною співпрацею зробилась неактуальною. Але свого часу вона була суттєвим історичним феноменом. Уперте ухиляння обох сторін від небажаних висновків із очевидних фактів може видатися сьогодні прикрим виявом людського лицемірства. Але подеколи й подекуди така ідеологія замовчування робила плюралістичні суспільства куди толерантнішими від багатьох новочасних держав.  
 Звичайно, польсько-українське (католицько-православне) пограниччя, про яке нам ідеться у цьому нарисі, суттєво відрізнялося від християнсько-мусульманського пограниччя, описаного Галперіном. З одного боку, приналежність поляків і українців до тієї самої віри - християнської - суттєво полегшувала їм можливість мирного співіснування в одній державі, бо дозволяла «замовчувати» внутріконфесійні розбіжності як несуттєві; з іншого - робила їхні взаємини надто залежними від кон'юнктурних гонінь на «єретиків» - «розкольників» і «опортуністів», котрі для всякого фундаменталізму є більшими ворогами, ніж відверті іновірці. Поки русько-православний світ у ранній Речі Посполитій був досить сильний, польсько-католицький світ його вимушено толерував. Як тільки рівновага в останній третині XVI ст. (після Люблінської унії) порушилася на користь католицизму, «ідеологія замовчування» стала враз непотрібною: католицький світ перейшов у рішучий наступ проти «схизматів».
 Той наступ мав, однак, несподівані наслідки. Ренесансний космополітизм місцевих еліт, який «не виокремлював інтереси національних культур, оскільки служив вищій ідеї, покликаній об'єднати народи в загальноєвропейську "Християнську республіку", вимріяну Еразмом Роттердамським», поступається місцем самоототожненню з «руським народом» - поняття, що його українське письменство кінця XVI - початку XVII століть починає вживати за аналогією з польським політичним народом (natio Polona), взоруючись зокрема на «Хроніку» Мацея Стрийковського (1582).

Спершу воно [це поняття] досить аморфне, бо вказує швидше на православне населення Речі Посполитої, ніж на певну політичну й історичну спільноту, однак з часом і семантично, і територіально звужується, аж врешті приблизно з 20-х років XVII ст. не набуває термінологічної конкретності. Віднині й надалі під руским народом автори однозначно мають на увазі населення територій, історично пов'язаних з Київським і Галицько-Волинським князівствами, тобто етнічною Україною.  
 Відбувається, як пише далі Наталя Яковенко, "виокремлення" руського народу як самодостатньої політичної спільноти, чиє існування санкціонується Божим промислом (Київські святині), легітимізується наявністю власної династичної верстви (князі) і втілюється в персоніфікованій безперервності своїх лідерів (панів-шляхти)…
 Дисгармонію у цю струнку систему вносила лише одна, проте, як дуже скоро виявилось, найсуттєвіша деталь - неоднорідність руського народу, поділеного і по горизонталі - на еліту й простолюд, і по вертикалі - за мірою сприйняття універсальних цінностей Речі Посполитої, ототожнюваної з Польщею: її державного ладу, цивілізаційного кола культури, громадського устрою. Перший - горизонтальний - вододіл пролягав по лінії "шляхта/козацтво"… Що ж до другого - вертикального поділу, то й він певною, хоча й не абсолютною мірою проходив між шляхтою і козацтвом. Ідея договірного підданства… дистанціювала руську шляхту від Польщі регіонально, але не політично, тож ляха недолюблювали як чужака, проте не вбачали в ньому ворога. Натомість для козацтва, а разом з ним і для більшості нижчих станів, які опинилися за бортом "шляхетської республіки", усвідомлення своєї причетності до народу руського потенційно означало національну ворожість, спрямовану на осердя й символ Речі Посполитої - Польщу.  
 У надзвичайно цікавій статті, присвяченій розвитку української національної самосвідомості у Львові XVI століття, американка Мар'яна Рубчак вельми наочно і переконливо показує, як штучна марґіналізація і геттоїзація православної меншини у середньовічному католицькому місті призвела до загостреного переживання нею своєї «іншості», а відтак і до появи зародків національної самосвідомості внаслідок вимушеного ототожнення релігії з етнічністю. Спираючись на теорію центру й периферії Едварда Шилса,    дослідниця стверджує, що для подолання комплексу меншовартості й периферійної упослідженості українська меншина Львова мусила витворити новий, позитивний образ самої себе, себто ототожнитися з певним духовним центром за межами католицького світу, уявний зв'язок із яким давав би їй снагу протистояти реальному й неприхильному до неї центрові політичної влади.
 Зрозуміло, що саме православна релігія як «основа ціннісної системи української громади… стала символічним виправданням української центральності».
 Як спадкоємці східного християнства - православ'я (правдивої форми релігійного культу)… ці "богообрані люди" добули собі центральність через її спадкоємне містичне перенесення з центральності першої християнської імперії у Візантії… Українці Львова, - підсумовує Мар'яна Рубчак, - витворили собі ідеологічну суб'єктивність, яка дала їм переступити свою об'єктивацію римо-католицьким владним центром. У своїй самооцінці вони утвердили першість своєї віри і своїх цінностей. До своєрідної інфраструктури, яка так довго обслуговувала духовні, соціальні та економічні потреби української спільноти, представники [православного] братства долучили ще й такі соціалізуючі інституції, як школа й друкарня. Згодом постали й інші - нові економічні, соціальні і навіть квазіполітичні інституції. Так прокладала собі шлях і утверджувалася в своїй першорядній значущості ідеологія, яка засвідчувала українську духовну центральність і була покликана виправдати законне становище українців як особливої, до того ж центральної спільноти Львова… Ставропігійське братство дало надихаючу парадигму для наслідування всім представникам української "уявленої спільноти".  
 Зародження новочасної української нації збіглося таким чином з зародженням новочасного громадянського суспільства, інституціалізованого спершу у православних братствах, школах, друкарнях, а згодом і в кредитівках, кооперативах, «Просвітах», жіночих і молодіжних організаціях, професійних спілках і політичних партіях. Релігійна «інакшість» і, відповідно, відчуженість від «центрального» польсько-католицького світу спонукала українців до розбудови власних «альтернативних» інституцій - спершу релігійних і довколацерковних, згодом - цілком світських, котрі власне й конституювали (західних) українців як модерну націю.
 На сході, себто на Наддніпрянщині, яка в XVII-XVIII ст. стала частиною православної Російської імперії, процес усвідомлення своєї національної окремішності різко загальмувався, оскільки втратив нічим не замінний у домодерну добу релігійний каталізатор. Еліта дістала дворянські титули, простолюд - православних попів, релігійний центр після перенесення патріархату з Києва до Москви остаточно збігся з політичним, тож українцям лишалося тільки змиритися з власною периферійністю і вдовольнитися визнанням за собою певної регіональної специфіки. Зрештою, зовсім не ця специфіка - не мова, культура, історія та місцеві звичаї - визначала у ту добу людську ідентичність, а - передусім - віра і приналежність до певного суспільного стану. Всяка інша «інакшість» хоча й усвідомлювалася, проте не мала й не могла мати для православних українців у православній імперії конфронтаційного характеру.
 Росія, на відміну від Речі Посполитої, не марґіналізувала, не відчужувала українців за релігійною ознакою, а отже, й не давала їм приводу трансформувати свою середньовічну релігійну ідентичність у новочасну національну. Лише в XIX столітті, коли з'являється українська інтелігенція, яка почуває себе відчуженою й марґіналізованою за мовно-культурною ознакою, починається припізніле відродження українського націоналізму - тепер уже на цілком світській, мовно-культурній основі.  
 З цілого ряду причин процес формування модерної української нації не завершився ні в XIX, ні, як тепер бачимо, у XX столітті. Навіть по десяти роках незалежності український націоналізм залишається «віруванням меншини», а українська ідентичність - об'єктом гарячих дискусій і числених непорозумінь. З одного боку, висока зрусифікованість міського населення і переважно «тутешня», донаціональна самосвідомість сільського населення суттєво ускладнюють формування української ідентичності на етнічній (мовно-культурній) основі. А з іншого боку - слабке громадянське суспільство й слабка, дисфункціональна держава так само утруднюють формування української ідентичності на основі загальногромадянській.
 Націоналізм як «ідеологічний рух, спрямований на здобуття чи збереження автономії, єдності й ідентичності соціальної групи, котра, як вважають, має бути нацією»,    безумовно, здатен породжувати конфлікти з іншими націями або соціальними групами. Але водночас націоналізм є занадто широким поняттям, аби безоглядно демонізуватись як джерело всіх можливих конфліктів, такий собі сліпий вияв сліпої любові до всього «свого» і ненависті до всього «чужого». Далеко не кожен націоналізм вважає, що мета виправдовує засоби, а інтереси особи - ніщо супроти інтересів нації.  
 Слабкість сучасного українського націоналізму, як і розмитість, несформованість новочасної української ідентичності, не є ані плюсом, ані мінусом для сьогоднішньої України. І те, й те є явищем загалом амбівалентним, залежним від багатьох об'єктивних і суб'єктивних чинників. Міжетнічні конфлікти, як ми знаємо, почалися задовго до появи понять «націоналізм» і «національна ідентичність».    Повстанці Хмельницького різали впень «жидів і ляхів» зовсім не тому, що прагли політичної незалежності для такої абстрактної й важко уявлюваної на той час спільноти, як «українська нація»; власне, і їхні провідники ще не мислили у таких категоріях, хоч і прагли зміцнити свої станові привілеї в рамках Речі Посполитої (тобто їхній «автономізм» мав аж ніяк не «націоналістичне», у новочасному сенсі, підґрунтя). Так само не були «націоналістами» й повстанці Петлюри, котрі громили єврейські містечка й дворянські садиби головно з прагнення помсти й грабунку, а не задля політичної емансипації невідомої, та й не надто потрібної їм «української нації». Тут, щоправда, ситуація була вже складнішою, ніж за часів Хмельниччини, оскільки їхні провідники таки були справжніми, переконаними націоналістами, щиро відданими ідеалам ліберальної демократії, проте безсилими загнуздати «хтонічну ксенофобію простолюду».  
 Саме ксенофобія (дослівно «боязнь чужого») є головним джерелом нетолерантності в усіх суспільствах - як новочасних, так і давніх, «донаціональних» і «донаціоналістичних». У принципі така «боязнь» і «підозріливість» щодо «чужого» є загалом природною, закономірною реакцією живого організму (чи сукупності організмів - у вигляді роду, племені, етносу) на інші «сторонні» об'єкти; по суті, це частковий прояв інстинкту самозбереження, що виявляється як на індивідуальному, так і на загальноетнічному рівні. Як і кожен інстинкт, ксенофобія має двоїстий, амбівалентний характер: з одного боку, вона дає змогу живим організмам і їхнім спільнотам захищати себе, зберігати свою ідентичність, підтримувати необхідне для подальшого існування людства багатоманіття життєвих форм (у тому числі культурно-цивілізаційних). А з іншого боку, ксенофобія залишається постійним джерелом міжособових і міжнаціональних конфліктів, і навіть, як усякий «сліпий» інстинкт, нерідко використовується у розмаїтих Ідеологічних маніпуляціях, подеколи навіть як основний компонент цілих ксенофобських «проектів» - у нацизмі, наприклад (ненависть до інших етносів), більшовизмі (ненависть до «класових ворогів»), релігійному фундаменталізмі (ненависть до іновірців, безвірників, єретиків) тощо.

Мусимо, отже, чесно визнати, що цілковито позбутися інстинкту (як і будь-якого іншого) навряд чи можливо, та навряд чи потрібно. Але цілком можливо й навіть конче потрібно цей підсвідомий інстинкт певним чином опановувати й контролювати, максимально обмежуючи його руйнівний вплив на наше мислення й поведінку за допомогою свідомості (освіти, культури, інтелектуальної рефлексії). Зрозуміло, що справді толерантним може бути лише суспільство демократичне, правове, зорієнтоване передусім на людину, її політичну, ідеологічну, економічну суверенність. Успішно протистояти агресивній ксенофобії й націоналістичній автаркії може, з одного боку, усвідомлення індивідом власної самобутності, суверенності у правовому й економічно вільному суспільстві, а з іншого боку - усвідомлення глобальної єдності з усім людством, тобто колективізм вищого порядку, що теж виробляє в людині своєрідний інтелектуальний імунітет щодо ксенофобських інстинктів і вибудовуваного на їх основі націоналістичного, релігійного, «класового» чи будь-якого іншого тоталітаризму.
 Плекання такої свідомості є, вочевидь, справою не одного року чи десятиліття; залежить воно, зрештою, не лише від освіти та виховання, а й від багатьох суспільних чинників, що у кінцевому підсумку можна означити розвиненістю громадянського суспільства у тій або тій країні. Сьогоднішня Україна є в багатьох відношеннях країною домодерною - як з огляду на феодально-патерналістську економіку, так і з огляду на донаціональну «тутешню» ідентичність багатьох мешканців і ряд інших середньовічних, по суті, рис. Таке суспільство не є громадянським;    толерування «іншості» в ньому не слід плутати з толерантністю: толерування є рисою вимушеною й тимчасовою (приблизно так рівні за силою суперники не б'ються, бо бояться адекватної відсічі, але якесь несподіване, зі сторони, порушення цього статусу-кво може мати непередбачувані наслідки); толерантність тим часом є рисою сталою й глибоко закоріненою в усій системі поглядів і ціннісних орієнтацій людини (суперники не б'ються, бо принципово не приймають такого способу розв'язання суперечностей).
 Ліберальна демократія ґрунтується на толерантності; ліберальний авторитаризм, який ми маємо нині в Україні, - на вимушеному (а відтак удаваному) толеруванні владою певних демократичних інституцій і процедур. Стрімка модернізація цього краю, як і подальше з нею зволікання, можуть мати однаково небезпечні наслідки для колишнього польсько-українського пограниччя, що стало за триста років пограниччям українсько-російським, проте навряд чи визбулося своєї глибинної ксенофобії і фатальної роздвоєності між двома світами, європейським і азіатським.



 LA TERRE CLASSIQUE DES PERSECUTIONS ANTISЙMITES, або спокута метафізичних провин

 Кілька років тому у благословенному місті Зальцбурзі, на одному з незліченних міжнародних семінарів під умовною назвою «Як нам облаштувати (цю бісову) Східну Європу» (слова в дужках, зрозуміло, вголос не вимовляються), мені трапився молодий ізраїльтянин, котрий першим ділом, довідавшися, що я з України, запитав:
 «Ну, і як там у вас тепер? Чи й далі кругом повно антисемітів?…»
 «Чому ви вважаєте, що в нас скрізь має бути повно антисемітів?»
 «Ну, це всі знають, - сказав ізраїльтянин.
- La terre classique des persecutions antisйmites. Погроми Хмельницького, Петлюри… Колаборація з нацистами…»
 «О, - сказав я, - ви чудово обізнані. Навряд чи я зможу вашу обізнаність іще чимось збагатити».
 «Але ж про це справді всі знають!» - обурено вигукнув мій співрозмовник, відчувши, що я вислизаю з його прокурорських рук.
 Та я таки вислизнув, попри пекельну спокусу щось бовкнути всупереч загальноприйнятим на порядному семінарі нормам політичної коректності. Я ніколи не полемізую з тим, що «всі знають», оскільки таке знання не потребує фактів і, як правило, не рахується з жодними раціональними аргументами. Хай собі фахівці з'ясовують історичні подробиці, аналізують контекст, ставлять під сумнів шаблонні уявлення. На те, що «всі знають», це, як правило, не має жодного впливу. Українські, єврейські, польські історики можуть скільки завгодно обговорювати найскладніші проблеми і таки доходити поступово до спільних, загальноприйнятних висновків. Проте на громадську думку це мовби не має жодного впливу - масове й наукове знання існують немовби у різних вимірах, різних діапазонах звукових і світлових хвиль, невидимих і нечутних для мешканців паралельних світів.
 Про так званий «антисемітизм» Петлюри (як і про низку інших, не менш складних українсько-єврейських проблем) написано чимало праць, зокрема й досить об'єктивних, зокрема й українськими та єврейськими дослідниками. Жоден факт не підтверджує поки що ані найменших антисемітських нахилів Симона Петлюри як літератора й публіциста, редактора часопису «Украинская жизнь» (1912-14); ані не вказує на його будь-яку причетність до антиєврейських погромів під час громадянської війни (1918-1920), коли Петлюрі випало стати на чолі хиткої й недовговічної української держави.
 Скоріш навпаки, для об'єктивного поцінування цієї драматичної постаті вистачило б зачитувати, скажімо, його відозву «Проти погромів» від 12 жовтня 1919 року, де голова Директорії патетично, у властивому йому «лівацькому» стилі, проголошував:
 Старшини і козаки української армії! Українські і єврейські працюючі маси дивляться на вас як на визволителів, і грядучі покоління не забудуть ваших заслуг перед цими народами, а історія з гордістю впише на свої сторінки моменти з цієї боротьби. Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів. Більше карности і дисципліно-карности я вимагаю від вас в цьому відношенні, щоб ні один волос не упав з голови невинного… Провокацією, на яку вони (більшовики) витрачають величезні суми, вони хотять розкласти нас зсередини, підкуплюючи злочинний елємент, який підбурює наших козаків до різних бешкетів і до погромів над невинним єврейським населенням, і цим хотять накласти тавро погромників на чоло лицарів, які несуть визволення всім народам на просторах України.
 Зрештою, невдовзі після вбивства Петлюри в Парижі єврейським терористом Шварцбардом, якраз на сороковий день - 4 липня 1926 року, видатний публіцист і один із чільних ідеологів сіонізму Володимир (Зеєв) Жаботинський прямо визнав у нью-йоркському The Jewish Morning Journal:
 Hi Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, "погромниками". Хоча я їх особисто не знав, все ж таки я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціялістичними поглядами. Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів - єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів.
 Польський історик і літературознавець Анджей Станіслав Ковальчик, автор книжок «Ґєдройць і "Kultura"» (1999), «Неквапний перехожий і парадокси. Розповідь про Єжи Стемповського» (1997), «Савинков» (1992) та «Криза європейської свідомості в польській есеїстиці 1945-1977 pp.», беручись за великий есеїстичний твір під провокативною назвою «Пан Петлюра?» (з таким запитанням - "Vous-кtes Monsieur Petlurв?" - Шварцбард начебто звернувся до своєї жертви, перш ніж випустити в неї всі п'ять куль з пістолета), - поза сумнівом, вивчив ці й інші факти, що стосуються непростої історії українсько-єврейських взаємин. Не припускається у своїй книжці жодної істотної помилки, ані не покладає на Петлюру стереотипних звинувачень. Не прагне, однак, і до його послідовної й безоглядної реабілітації, яка неминуче перетворила б легку, нерідко елегантну есеїстику на важку, вайлувату пропаганду чи, в кращому разі, на сухе академічне дослідження з численними цитатами й примітками.
 Той факт, що Петлюра не був «погромником», ані «антисемітом», є для Ковальчика радше вихідним пунктом, аніж метою, яку належиться осягнути за допомогою численних аргументів. Бо навіть коли не був тим демонічним «ворогом людства», яким його малювала совєтська пропаганда (й вельми до неї подібна й від неї залежна пропаганда західна), то як усе-таки могло трапитись усе те, що цій дрібній і, зрештою, цілком випадковій людині приписують? Чому саме він, демократ і, по суті, євреєфіл, запізнілий «ідеаліст XIX століття» - в термінах Анджея Ковальчика, виявився офірним козлом - і в значенні переносному, коли йдеться про щонайбрудніше оббріхування й безпідставну посмертну неславу, і в значенні прямому, коли йдеться про загибель від рук єврейського фанатика, невдовзі виправданого французьким «правосуддям»?…
 Свідомо чи ні, Ковальчик починає свою розповідь, по суті, з того, чим закінчує «оборону» Петлюри Жаботинський у згаданій вище статті:
 Причина [погромів] полягає не в суб'єктивному антисемітизмі осіб, а в об'єктивнім "антисемітизмі" обставин. На Україні обставини проти нас. Такі обставини утворилися історично і такими вони й залишаються. Хто був у цьому винний у XVII сторіччі - чи ми, євреї, чи поляки або українці, - шукати недоцільно. Сьогодні це так, сьогодні там носиться в повітрі антисемітська отрута, і досить розворушити атмосферу якимсь роздратуванням, чи то повстанням, чи колонізацією, щоб ця отрута вилилася в активну ненависть.
 У певному сенсі, Ковальчик описує в своїй книжці «історію ненависті», жертвою якої з трагічною невідворотністю мусила стати також людина, котра щиро хотіла з тою історією покінчити і почати натомість цілком іншу історію - незалежної, демократичної, справедливої щодо всіх своїх багатоетнічних громадян, України:
 Симон Петлюра належав до великих переможених російської революції. Вірив, що прекрасна мета вивільнить у людях добро, котре вони подарують світові, утверджуючи повсюдне щастя. А тим часом, виявляється, пута неволі стримували в людях звірів. Як тільки тріснули, ті одразу кинулись до горлянок одне одному.

«Історію ненависті» Ковальчик виводить із краху Речі Посполитої, ба більше - цілу «катастрофу східноєвропейського єврейства вважає наслідком того краху». Але ще задовго до того краху, себто поглинення Речі Посполитої сусідніми імперіями наприкінці XVIII століття, українських євреїв завзято громили повстанці Хмельницького й Гонти. Катастрофа єврейства, безумовно, була пов'язана з занепадом Речі Посполитої, котрий наприкінці XVIII століття справді завершився, проте почався - двома століттями раніше, з загострення релігійної нетерпимості за Сигізмунда III Вази та укладення фатальної Берестейської унії 1596 року. Анджей Ковальчик, схоже, недооцінює всіх особливостей цього процесу, внаслідок чого кінець «єврейської аркадії» (як і сама та «аркадія») набуває рис дещо міфічних. Нелюба усім нам Росія виявляється відповідальною майже за все:
 Тут [у Речі Посполитій] євреї були у себе, бо мали самоврядування й загал визнавав їхню автономію. Найвизначніші здобували становище й вплив, сам перехід у католицизм відкривав їм шлях до польських шляхетських титулів… Поділи Польщі поклали цьому край… У Російському царстві євреї не могли собі вільно вибирати місця проживання… За межею осідлості вони порушували закон самим фактом свого існування… В Росії євреїв боялися. Само собою, як скрізь і завжди, їх тут зневажали, але десь на споді душі вони викликали ще й страх. В цьому замкненому й самодостатньому світі чужинці сприймалися як загроза цілому устрою. Тим більше, що євреї були єдиним народом імперії, якого російська армія не перемогла у війні і чийого краю не підкорила… Прибули простісінько зі Старого Заповіту. Живцем втілювали стихію ірраціональності. Самим своїм існуванням викликали страх і почуття непевності.
 Зрозуміло, однак, що ксенофобія - як «проекція особистих страхів і комплексів» - не є якимсь специфічним винаходом імперії Романових, - належить радше до підставових людських інстинктів, гамованих тоненькою плівкою культури й цивілізації, гуманістичної освіти й раціонального мислення або ж навпаки - підсичуваних різноманітними ненависницькими ідеологіями, що вміло скеровують цей сліпий інстинкт проти «ворогів віри», «народу», «класу трудящих» тощо. «Агресія, стримувана в межах власної групи, мусить знайти вихід назов- ні», - слушно зауважує з цього приводу Анджей Ковальчик.
 Так само не було суто російським явищем й ідеологічне «втілення» (чи, краще сказати, «озвучення») ксенофобських інстинктів у формі антисемітизму, дотепно означеного автором як «різновид утопії»: «Євреї перешкоджають світові стати справедливим і гарним. Найкраще було б, коли б вони забралися геть, звідкіля прийшли, а як не захочуть, то їм можна й допомогти». І хоча у Європі XIX століття, завдяки поступу модернізації, урбанізації та секуляризації, євреї справді мали ліпші можливості для асиміляції та суспільної кар'єри, ніж у напівфеодальній, станово-авторитарній, ортодоксальній Росії, все ж суспільна підозріливість і неприхильність до асимільованих євреїв була там ненабагато меншою. Бо й там, а не лише в Росії, єврей, котрий удавав, ніби не є собою, «як замаскований ворог ставав ще грізнішим».
 Важко, отже, погодитися з риторичним завзяттям автора, котрий стверджує, що «то сам царизм надихнув революціонерів пошаною до насильства», бо то саме там, у Росії, з мовчазного благословення властей «переслідували уніатів, били євреїв, утискали католиків». Чекісти, мовляв, були лише «учнями погромників». А тим часом, як ми добре знаємо, далеко не в кожній країні, котра пережила періоди найбрутальнішої нетерпимості й переслідування «чужих» та «інших», з'явилися згодом ґулаґи, ЧК й антисемітизм на рівні державної ідеології.
 Анджей Ковальчик, схоже, також це знає, - наводячи численні приклади з європейської історії:
 Євреїв вигнано з Берна 1294 року внаслідок звинувачення в ритуальному вбивстві… Звичай звинувачувати євреїв у мордуванні дітей з релігійних спонук - задля здобуття їхньої крові - християнська Європа перейняла разом з античною спадщиною. В середньовіччі такі процеси зробилися масовими. Перший, занотований хроніками, відбувся 1144 року в Норвічі, Англія… Врешті, їх вигнано з Англії року 1290… Антиєврейські заворушення, звинувачення у профанації християнських святинь та ритуальних убивствах, декрети про вигнання євреїв з великих міст не закінчилися на Заході разом із середньовіччям. На початку XVI століття євреям довелося покинути чимало німецьких та австрійських міст, а також Прагу. В наступному столітті їх виганяють із Відня. Під час війни з турками цісарські війська громлять єврейську дільницю в Буді. Народ Ізраїлю переслідують по цілій Європі. Заборгувавши євреям чималі статки, аристократи їх зневажають, міщани їм заздрять, простолюд ненавидить, костел намагається навернути у праведну віру. У Відні євреї під примусом слухають щосуботи місійні проповіді. А що сподіваного результату вони не приносять, цісарський декрет кладе край славній єврейській громаді у Відні… Великий реформатор [Лютер] закликає німців поспалювати всі синагоги, а попелища позасипати піском і багнюкою.
 «Таким чином антиюдаїзм козаків зближав їх з Європою», - не без іронії підсумовує Анджей Ковальчик, застосовуючи згодом цей самий дотеп і до російських білогвардійців з їхньою «антисемітською обсесією»: «Як добрі християни, добрі сини Церкви, добрі атеїсти, добрі європейці, добрі демократи й добрі монархісти, вони віддавна добре знали, хто є поганим». Ця іронія не приховує, однак, поважнішої риторичної стратегії: підкреслити, що в історичному плані Східна Європа не є краєм більш ксенофобським і юдофобським, ніж Європа Західна (для ілюстрації цієї тези вистачило б, либонь, самої історії хрестових походів, котрі, власне, й започаткували широкомасштабні й по-середньовічному брутальні єврейські погроми); а по-друге - що антисемітизм як ідеологія не є витвором українців або поляків (або, навіть, росіян):
 Як антисеміт Розанов був стовідсотковим європейцем - якщо мірою європейськості вважати культуру Заходу. Серед його одкровень нема жодного, яке б раніше не виголошували у Франції або Німеччині з університетських кафедр, костельних амвонів чи театральних сцен.
 Принципова різниця між Західною Європою й Східною (Росією зокрема) полягала, однак, у тому, що перша у XIX столітті вже вступила в модерну добу, тимчасом як друга ще великою мірою затримала риси середньовіччя. Перша вже встигла забути про власну добу варварства, тимчасом як друга ще великою мірою в тій малопривабливій добі борсалася. Один різновид варварства міг, таким чином, розраховувати на Заході на більшу поблажливість і розуміння, бо був давнім і призабутим, а головне - власним.
 А втім, принаймні одна риса «східного варварства» була справді унікальною: Російська імперія заборонила своїм старозавітним підданим оселятись у глибині краю. «Східна межа осілості, - проникливо зауважує Анджей Ковальчик, - замкнула євреїв у гігантському гетто». Наслідки тої геттоїзації повною мірою виявили себе на рубежі XIX - XX століть і, в поєднанні з низкою інших чинників, власне, й допровадили до катастрофи 1918-1920 років.
 Серед тих «інших» чинників одним із найважливіших був, безумовно, багатоетнічний характер згаданого «гетто». Євреї на західних околицях Російської імперії, як перед тим - на східних «кресах» Речі Посполитої, опинилися між молотом і кувадлом: по один бік - упосліджене місцеве населення, по другий - панівна імперська еліта. Становище євреїв у цьому непримиренному протистоянні (спершу релігійному, згодом національному і завжди - класовому) було вельми двозначним. З одного боку, вони, звісна річ, не були «панами» і справжня тогочасна еліта відверто їх зневажала. «Польський шляхтич доби занепаду, - пише про це з сарказмом Анджей Ковальчик, - був демократом до кісткового мозку: до всіх, крім представників власної касти, ставився з однаковою погордою».
 Проте, з іншого боку, євреї так само й не були «хлопами», селянським «бидлом», найбільш упослідженим і безправним станом - що в Російській імперії, що в Речі Посполитій. Навпаки, «вміли бути незамінними, - пише Ковальчик.
- З хистом управляли наданими їм в оренду корчмами, млинами, маєтками», а часом навіть церквами, «беручи плату за здійснення в ній кожного обряду». Словом, «могли розраховувати на протекцію слабких королів, підтримку заможних магнатів і толерантність чисельної шляхти, котра не могла собі без них дати ради» й ставилась до євреїв «як власник - до персоналу мануфактури».
 Для визискуваних селян, зрозуміло, різниця між «паном» та його «підпанком», власником та його управителем не була суттєвою. «Підпанок» був навіть гіршим, бо дошкуляв щодня, тимчасом як «пан» мандрував собі десь по парижах, варшавах і баден-баденах. «Пан» був далеким і недосяжним, «підпанок» - близьким, докучливим і ненависним. Не диво, отож, що «у великому конфлікті козацтва зі шляхтою євреям випала роль жертви».
 Класова боротьба полягає в тому, що ворога обеззброюють не аргументами, а ціпом. Бажано назавжди. А заразом здійснюється перерозподіл рухомого майна та готівки. Можна, звісно, не вірити в класову боротьбу й викривати гасло революційної справедливості як підбурювання до бандитизму, проте важко відмовити невільникам у їхньому праві на бунт - надто коли нічого іншого їм не лишається.
 Анджей Ковальчик цілком слушно уникає новочасного терміна «антисемітизм», говорячи про середньовіччя, себто добу до-ідеологічну і, властиво, до-національну. Козацькі повстання були радше антиюдейськими й антикатолицькими, ніж власне антиєврейськими та антипольскими (адже й саме поняття «народу» чи «нації» було для тогочасної свідомості занадто абстрактним). Ба більше, автор визнає, що навіть релігія напочатку доволі мало цікавила козаків:
 Допіру утиски православ'я [після укладення Берестейської унії] спонукали козаків, котрі аж ніяк не були релігійними фанатиками, підкреслювати свою приналежність до православ'я та виступати на його захист… Утиски православ'я сприймалися тим дражливіше, що євреї тим часом втішалися максимальною релігійною і звичаєвою толерантністю, мали власне судівництво й самоврядування.

Автор, проте, має лише часткову рацію, пов'язуючи катастрофу євреїв на східних теренах з поділом Речі Посполитої й, відповідно, зникненням «протекції слабких королів». Головною причиною тої катастрофи, як і взагалі великої російської й східноєвропейської Катастрофи XX століття, була часткова, непослідовна й, по суті, перверсивна модернізація напівфеодального краю, велетенські географічні розміри якого неперервно підживлювали великодержавні амбіції, тимчасом як весь його політичний і господарчий устрій жодним чином тих амбіцій не підкріплював. Російський антисемітизм (як і, принагідно зазначимо, соціалізм) був, безумовно, продуктом західним - як і всяка ідеологія, він не міг сам собою виникнути в країні до-модерній, а отже й, по суті, до-ідеологічній.
 Але, пересаджена на напівфеодальний ґрунт, ця ідеологія «верхів» фатальним чином поєдналася з традиційною ксенофобією «низів», зокрема з давнім «кресовим» антиюдаїзмом (антикатолицизмом тощо). Антисемітизм (як, до речі, й соціалізм) запропонував імперській інтелігенції чудове пояснення, чому «богообрана», здавалося б, Росія є такою відсталою й занедбаною, а відтак - що слід робити, аби ту відсталість нарешті подолати: повиганяти жидів, притиснути інородців та іновірців, щоб кожен знав своє місце, або ж - згідно з іншою утопією - познищувати всіх класових ворогів. У Росії, в остаточному підсумку, реалізувалася власне та друга утопія, хоч і перша не втратила досі шансів - як це видно зі ставлення російського суспільства до ідеології сучасних «коричневих» і «червоних».
 Анджей Ковальчик загалом переконливо показує, що серед численних воєнних і напіввоєнних формувань, що билися між собою на території України в 1918-1920 роках, лише білогвардійці Денікіна були послідовними й програмовими, в ідеологічному сенсі, антисемітами. Що ж до більшовиків, то вони провадили священну класову війну, котра, зрозуміло, не виключала, а навіть навпаки - передбачала грабування (а часом і мордування) заможних євреїв. Ну, а петлюрівці, котрі боролися проти імперії й декларували не гірші від більшовиків гасла соціальної й національної справедливості, не контролювали насправді ані території, ані формально або й цілком безпідставно асоційованих з ними «польових отаманів» та їхніх анархістських банд. У ситуації хаосу лише тверда й ефективна влада (якої Петлюра не мав) могла зупинити погроми - а не прекраснодушні відозви, конституційні гарантії й інфантильні забави в українсько-єврейську багатопартійну коаліційність.
 Суб'єктивний філосеміт Петлюра та його інтелігентське оточення виявились безпорадними перед «об'єктивним антисемітизмом обставин» (за влучним визначенням Жаботинського). Ці обставини були, однак, не лише проти євреїв, а й проти українців. Неможливо було раптово позбутися взаємної недовіри, сформованої століттями: «Призвичаєне жити власним життям, зокрема на провінції, єврейське суспільство загалом неприхильне поставилося до незалежницьких устремлінь українців, - констатує Анджей Ковальчик.
- Євреї здебільшого не приховували, що воліють бути громадянами багатонаціональної Росії, а не самостійної України, яку їм пропонував Петлюра». А українці, зі свого боку, не могли не нагадувати за кожної нагоди про «схильність євреїв до більшовизму та їхню помітну участь у ЧК».
 Ті свої історичні змагання українці цілковито програли. Євреї виграли не набагато більше. Хто програв - платить за все. «Винуватців погромів, - пише Ковальчик, - були десятки тисяч: росіяни, кубанські й донські козаки, українці, поляки, що билися з більшовиками, молдавани і, навіть, цигани, селяни й повстанці, солдати й офіцери всіх армій». Та й, урешті, «погромів не вигадано 1918 року». А проте саме Петлюра виявився відповідальним за все. Спершу - для Шварцбарда, невдовзі - для світової громадської думки виявився особою, «сумління якої можна обтяжити масакрами в Кишиневі й Одесі, Седельцях та Білостоку, Могилеві й Херсоні, яка відповідала б за ганебний процес Менделя Бейліса в Києві 1913 року і бурю погромів часів революції й громадянської війни. Цей "хтось" мусив бути світові достатньо знаним, щоб звинувачення не впало у порожнечу, й водночас - достатньо слабким, щоб його можна легко було затоптати».
 Слабкий - під усіма оглядами - літератор і громадський діяч, керівник «віртуальної», по суті, Української Народної Республіки Симон Петлюра вособив на довгі десятиліття найгірші (себто антисемітські) риси «українського націоналізму» та «східноєвропейського варварства» загалом.
 «Цивілізований» французький суд виправдав терориста Шварцбарда й засудув натомість Петлюру за всі погроми на території України, до яких він практично не мав жодного стосунку. Фактично судовий процес перетворився на показову розправу над фантастично демонізованим українським «націоналізмом та сепаратизмом» - жодна Луб'янка нічого ліпшого не спромоглася б придумати.
 Суджений, по суті, заочно й визнаний винним у смерті багатьох безборонних людей, отаман [Петлюра] є постаттю глибоко трагічною. До вироку, винесеного паризьким судом присяжних, безумовно, не можна ставитися з повагою. Але крім кримінальної відповідальності, про яку йшлось на суді, існує ще й відповідальність метафізична, про яку мовчать параграфи карного кодексу й моральні норми. Для християн її джерелом є євангельська заповідь любові. Згідно з нею, людство належить сприймати як солідарну спільноту. Перед масовими загрозами й злочинами, каже Ясперс, люди мусять усвідомлювати, що порятуватись або загинути вони можуть лише разом. У цьому сенсі метафізична провина Симона Петлюри є частиною відповідальності, яка перед обличчям Бога обтяжує не лише його.
 Ці слова, як і цілу книжку, написав поляк - не єврей і не українець, - хоч і тим, і тим, думається, є що сказати на тему взаємних метафізичних провин.



 КІНЕЦЬ КОЗАЦЬКОЇ АТЛАНТИДИ: імперський централізм і українська автономія

 Книжка канадського професора Зенона Когута «Російський централізм і українська автономія» (Київ, 1996) стала фактично першою в Україні синтетичною працею на тему, окреслену підзаголовком «Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830», чи, у дещо місткішому англомовному формулюванні, - "Imperial Absorption of the Hetmanate" («Імперське поглинення Гетьманату»). Досі, здається, лише видавництво «Україна» спромоглося до певної міри заповнити цю історіографічну прогалину, перевидавши 1994 року невеличку брошуру барона Нольде «Автономія України з історичного погляду», видану вперше по-українськи у Львові в 1912 р. Втім, ця брошура є лише фрагментом більшої праці петербурзького професора, опублікованої 1911 року під назвою «Очерки русского государственного права». Автономія України в Російській імперії з'ясовується тут, власне, не так з історичного, як з юридичного погляду, і, віддамо належне російському вченому, з'ясовується доволі б'єктивно. Сучасний канадський дослідник, зрозуміло, йде значно далі - під усіма оглядами. (Хоч, серед інших джерел, враховує, зокрема, й працю Б. Нольде, передусім у двох вступних розділах - «Російський централізм і порубіжні землі» та «Природа української автономії»).
 Зенон Когут, слідом за попередниками, визнає «двозначність та суперечливість» Переяславської угоди 1654 року про союз Гетьманщини з Москвою, оригінал якої «загубився», а «копії» виглядають доволі сумнівними. Безвідносно до конкретних нюансів тексту, для автора справді суттєвим є те, що при підписанні угоди «кожна сторона по-своєму розуміла наміри протилежної і не мала повної уяви про її державні інститути»:
 По суті, козаки вірили в те, що вони просто заміняють польського короля московським царем. Але московські наміри і традиції були зовсім іншими, їхнє розуміння влади визнавало не договірні взаємовідносини між царем та його суб'єктами, а лише одностороннє підпорядкування.
 Конфлікт між двома політичними системами був неминучий - козацька республіка не могла співіснувати з автократією, засади римського права - з азійською деспотією.
 Книга Зенона Когута фактично і є історією цього конфлікту, з особливою увагою до його заключних, найдраматичніших сторінок. У своєму наступі на український автономізм, - стверджує автор, - московська влада виходила «не стільки з теоретичних чи конституційних міркувань, скільки з завдань прагматичної політики». Від самого початку вона прагнула «забезпечити свою присутність в Україні, встановивши контроль над двома основними органами влади: урядом гетьмана й урядом київського митрополита» (останній вдалося перепідпорядкувати Москві ще в 1686 році).
 Хоч як парадоксально, але найрішучіший наступ на український автономізм припадає на час правління двох найбільш «європейських», «освічених» («просвещенных») російських монархів - Петра І (1689-1725) та Катерини II (1762-1796). Обоє вважаються чи не найбільшими реформаторами й модернізаторами імперії, й обоє прислужились найбільше до її уніфікації, до «інституціональної русифікації» її регіонів, у термінах Марка Раєва, - тобто до інтеграції, що «мала привести до однорідності: передусім - адміністративно-економічної, потім - інституціонально-соціальної і, нарешті, - культурної».
 Характерно, однак, що спонукою до таких дій дослідник вважає не якусь там метафізичну українофобію тогочасних російських правителів, не так звану «ментальність орди», а цілком європейську, просвітницьку ідею «добре регульованої поліцейської держави». Що ж до національних особливостей, то хоч вони й визнавалися, їм не надавалося значення:
 Вважалося, що вони просто відображають різницю у рівнях розвитку… Катерина, як і її молодший сучасник Иосиф II в Австрії, використовувала новий раціональний лад як зброю у боротьбі проти давніх «феодальних» привілеїв окремих історичних регіонів. Для Катерини останні були допотопними реліктами, що тільки перешкоджали її головній меті - створенню унітарної, добре регульованої держави… Катерина вірила в те, що з адміністративною інтеграцією та більш однорідним розвитком регіональні відмінності зникнуть…

Показовим під цим оглядом є лист імператриці до князя Вяземського зі своєрідними настановами щодо його майбутньої діяльності на посаді генерального прокурора:
 Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которыя правятся конфирмованными им привилегиями, нарушить оныя отрешением всех вдруг весьма непристойно б было, однакож и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью. Сии провинции, также и смоленскую [яка в той час була ще етнічно білоруською.
- М.Р.], надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали б глядеть как волки к лесу. К тому приступ весьма легкий, естьли разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях; когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло, не токмо б персона какая была прозведена в оное достоинство.
 Закономірно, отже, що вже на третьому році свого правління, 10 листопада 1764 p., цариця підписала указ про відставку останнього гетьмана, про скасування гетьманського уряду і формування натомість Малоросійської колегії - імперської адміністративної структури для управління Гетьманщиною. Попри серйозні утиски й обмеження української автономії за Петра І, Гетьманщина на час сходження на трон Катерини II все ще суттєво відрізнялася від решти Імперії своїми Інститутами самоврядування, соціальним устроєм та адміністративною практикою - «малоросійськими правами та вольностями», які мали для кожного українця різне значення - залежно від його соціально-політичного становища, а проте для всіх були, як пише Когут, «колективним символом певних політичних, соціальних й адміністративних норм, обґрунтованих законом та історичною традицією».
 Ці права та привілеї сформували досить міцну систему, яка глибоко вкорінилася в колективній свідомості суспільства. Жодні більші політичні або соціальні нововведення не могли відбутися без їх руйнування, а будь-які спроби далі інтегрувати Гетьманщину неминуче приводили до конфронтації з «малоросійськими правами та вольностями».
 Фактично понад сто років Гетьманщина існувала як автономне державне утворення під сюзеренітетом царя - із власною зовнішньою політикою, військом, адміністративною, юридичною, податково-фінансовою системою, і навіть із митним тарифом, що стягувався на кордоні між Московією й Україною. Щоправда, в Гетьманщині постійно перебували московські загони, котрі трактувались, однак, як «іноземні союзні війська», тимчасом як Малоросійський приказ, що завідував у Росії українськими справами, був частиною Посольського приказу, себто тогочасного «МЗС».
 Первіснo [пише з цього приводу Зенон Когут] московським аргументом на користь розташування воєвод в Україні був захист від іноземної агресії. Кожен воєвода командував гарнізоном російських військ і не мав права втручатися в справи місцевої адміністрації. Поступово воєводи почали виступати проти козацької адміністрації на боці міщан, заохочуючи їх звертатися зі своїми скаргами безпосередньо до російських чиновників.
 Ліквідація української автономії, на думку п. Когута, складалася з двох етапів. Перший, що розпочався 1764 року скасуванням гетьманського уряду і впровадженням генерал-губернаторства, можна означити як підготовчий. Основні українські інституції на цій стадії залишались незайманими (крім уже згаданого гетьманства, а також формально незалежної Запорозької Січі, ліквідованої в 1775 p.), проте відбулась непомітна прив'язка їх до імперської бюрократії та, сказати б, індивідуальна «обробка» козацько-шляхетської верхівки.
 У 1782 році розпочався другий етап, на якому було ліквідовано українську адміністративну, фінансову і судову системи, знищено рештки церковної автономії, покріпачено селян, розпущено козацькі війська і впроваджено загально-імперську військову повинність. Ці заходи було здійснено досить швидко, буквально за кілька років, але, як переконливо показує у своїй книзі п. Когут, «для повного сприйняття імперської соціальної структури українському суспільству знадобилося більш як півстоліття».
 Лише в 1830-х роках, з остаточною кооптацією української шляхти у дворянство й закріпленням за козаками статусу спеціальних державних селян, з переважною русифікацією українського кліру та лівобережних міст (включно з Києвом, де ще в середині XVIII ст. ні євреї, ні росіяни не мали права на постійне оселення - українські купці й ремісники захищали таким, типово середньовічним, чином свої корпоративні інтереси), лише з ліквідацією Магдебурзького права й залишків інших «малоросійських вольностей та привілеїв» українське суспільство уподібнилося до загально-імперської станової структури.
 Зрозуміло, що найактивніше опирались асиміляції верхні шари суспільства, які, за поняттями того часу, власне й були «народом». В окремому розділі - про Законодавчу комісію 1767-68 років, створену Катериною для підготовки імперських реформ, - Зенон Когут переконливо показує автономістські тенденції, що виявилися при виборах українцями своїх делегатів та формулюванні для них відповідних наказів. Лише залякуваннями, репресіями та арештами генерал-губернатор Рум'янцев зумів пом'якшити радикалізм українських вимог, проте й це не врятувало Законодавчу комісію від монаршого невдоволення і, врешті, розпуску.
 Подальша асиміляція української шляхти відбувалася на шляху її максимальної кооптації в імперські структури, надання всій верхівці дворянського статусу, державних посад і щонайширших кар'єрних можливостей у масштабах імперії. Мовна, культурна та, особливо, релігійна спорідненість двох народів теж сприяла асиміляції. Найфатальнішою, однак, виявилась офіційна концепція двох гілок одного «руського» народу, розділеного підступними польськими впливами і возз'єднаного тепер під скіпетром мудрого самодержця. Погляд на Україну як інтегральну частину Російської унітарної держави зробив, за слушним зауваженням З. Когута, «будь-які форми українського партикуляризму, навіть аполітичного і нешкідливого, тотожними підступництву, якщо не зраді». А проте «малоросійський» партикуляризм так і не був до кінця викорінений. 1824 року генерал Олександр Михайловський, відвідавши Україну, писав:
 Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удавалось говорить, выгодно к России расположенным; во всех господствовал явный дух оппозиции. У них есть пословица: «он всем хорош, да москаль», то-есть русский и следовательно есть злой или опасный человек. Такая ненависть происходила от нарушения прав Малороссии, от упадка кредита в промышленности, от возвышения налогов, которые в Малороссии произвели повсеместную бедность, и от дурного устройства судебных мест, где совесть была продажная.
 Цей місцевий патріотизм, що мав радше археографічне, ніж політичне забарвлення, і спрямовувався радше в минуле, ніж у майбутнє, став, однак, поважною базою для розвитку модерної української національної свідомості. Втративши традиційну еліту, яка звичайно бере на себе політичне лідерство, українці, за спостереженням проф. Когута, «мусили розвинути новий, спроможний до лідерства шар - інтелігенцію, що очолила національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінґвістичних підставах». «Таким чином, - підсумовує вчений, - саме тоді, коли Гетьманщина була повністю поглинута Росією, з'явилися нові сили, що в інших умовах відродили боротьбу між російським централізмом й українською автономією». Цікаво, однак, що ще перед Шевченком, котрий геніально артикулював міф воскресаючої України (на противагу гоголівському міфові відгаслої Малоросії), заїжджий німець Йоганн Ґеорґ Коль помітив те, в що, здається, й сьогодні не можуть повірити мільйони наших ближчих і дальших сусідів:
 Колись Малоросія була республікою під протекторатом Польщі, і дворяни зберігають багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються в скринях… Якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу.
 Це писалося в 1841 році, за півтора століття до того, як «колосальна Російська імперія» пішла туди, куди рано чи пізно йдуть усі імперії світу, стаючи такими самими об'єктами історіографічного аналізу, як і козацько-шляхетська українська Атлантида XVIII століття.



 МІЖ ГОГОЛЕМ І ШЕВЧЕНКОМ: становлення нової ідентичності

 Книжка Юрія Луцького «Між Гоголем і Шевченком» має дещо оманливу назву, оскільки передбачає наявність певного, більш-менш значного хронологічного проміжку між обома письменниками, заповненого тими чи тими історичними подіями й персонажами. Насправді ж, як знаємо, Шевченко народився лише на п'ять, помер на дев'ять років пізніше за Гоголя; його «Кобзар» з'явився через дев'ять років після першої збірки Гоголевих «малоросійських» повістей, але за два роки до його вершинних «Мертвих душ»; з формального погляду вони були, по суті, сучасниками.
 Що ж до персонажів «між» ними, то більшість із них виявляється взагалі не «між», а «перед»: формально дослідження Луцького починається 1798 роком, коли з'явився перший великий твір розмовною українською мовою, «Енеїда» Котляревського. А неформально воно сягає ще глибше - в останні десятиліття XVIII ст., коли український «протонаціоналізм» виростає раптом із суто практичних, утилітарних потреб місцевої знаті: нащадки козацької старшини починають жваво цікавитися історією і всіляко ту свою історію героїзувати з вельми конкретною метою - легітимізувати свій статус, себто утвердити свою рівність із російським дворянством, компенсуючи брак родовитості визначними історичними заслугами.
 Слово «між» у заголовку набуває таким чином ключового, інтелектуально-провокативного значення: воно розмежовує не тільки й не стільки певні періоди й персоналії, скільки універсальні модуси етнокультурного буття, фундаментальні параметри національно-культурної ідентичності. Фактично, книжка Ю. Луцького присвячена зародженню українського націоналізму, і в цьому розумінні сполучник «між» окреслює велетенський, майже міжгалактичний простір між двома світоглядами - традиційно-ієрархічним і модерно-демократичним, імперсько-регіональним і національним, «малоросійським» і власне українським, - простір, що його український етнос почав був долати у першій половині XIX століття і, властиво, долає ще й досі.

Під цим оглядом праця Юрія Луцького належить не тільки й, може, навіть не стільки до царини літературознавства, скільки до історії й політології. На Заході така ділянка наукових досліджень окреслюється чітким терміном «історія ідей»; в Україні, беручи до уваги традиційну політизованість усіх наук, її можна зарахувати й до літературознавства: головний сюжет даної книги хоч і з'ясовує суто соціологічну проблему - формування національної ідентичності, - побудований усе-таки переважно на літературному матеріалі.
 Українському читачеві варто нагадати, що книга Луцького писалася в 60-х роках і побачила світ по-англійськи у 1971, себто задовго до того, як з'явилися такі вже класичні на сьогодні праці з проблем формування національної ідентичності, як, наприклад, «Уявлені спільноти» Бенедикта Андерсона (1983), «Соціальні передумови національного відродження у Європі» Мирослава Гроха (1985) чи «Національна ідентичність» Ентоні Сміта (1991, український переклад 1994). Цікаво, однак, що ні у своїх засновках, ні у висновках, ні в термінології та аналітичному апараті ця книга не є архаїчною. Навпаки, у багатьох випадках вона мовби випереджує відкриття й гіпотези пізніших учених - досить хоч би зіставити андерсонівське означення нації з концепцією «духовної спільноти» (community of spirit), що її з'яву Ю. Луцький досить ретельно простежує у Шевченкових творах:
 Шевченко був перший, хто підніс народ (селянство) до рівня нації, членами якої у XVIII столітті вважалася лише шляхта, духовенство й аристократія. Його твори з однаковим ентузіазмом читали усі три групи, долаючи таким чином прірву, яка розділяла їх [на окремі стани], і витворюючи досі незнану духовну спільноту [підкр. моє.
- М.Р.].
 Не менш проникливе розглядає вчений основні етапи становлення новочасної національної ідентичності, поділені згодом М.Грохом на три фази: (а) «період наукового інтересу»; (б) «період патріотичної агітації»; і (в) «зростання масового національного руху». Тобто йдеться про загальноприйняту нині схему еволюції локального станового протонаціоналізму бездержавних націй у «загальнонародний» етнокультурний націоналізм: від «академічного» етапу до «культурно-просвітницького» і далі - до «політичного», на якому врешті й формулюються вимоги автономії або й незалежності.
 Юрій Луцький переконливо показує, як під впливом обставин (те, що вчений називає «сприятливим Zeitgeist'oм» - «духом часу») малоросійська еліта вступає в період «наукового інтересу» - спершу до своєї історії, згодом, під впливом Гердера, до фольклору, звичаїв, мови, а тоді йде ще далі - укладає словники і граматики тої мови, починає, нібито для забави, складати нею вірші й оповідання і навіть пропонує запровадити викладання місцевого «діалекту» у початкових школах (у Російській імперії, щоправда, цю вимогу вдалося реалізувати допіру через сто років). Словом, локальна еліта вступає в період «патріотичної агітації», здебільшого навіть не підозрюючи, що наслідком цих безневинних культурно-освітніх захоплень і сентиментів стає перетворення цілком лояльного щодо імперії регіонального патріотизму в принципово антиімперський політичний націоналізм, а відтак і в «масовий національний рух».
 Один із уважних читачів Юрія Луцького Дейвід Сондерс досить влучно окреслив цей парадокс українського протонаціоналізму у своїй праці «Український вплив на російську культуру, 1750-1850» (Едмонтон, 1985). Чимало людей, писав він,
 навіть не будучи українськими націоналістами… виражали свою українську ідентичність і викликали відповідну реакцію… Втративши автономію, вони плекали пам'ять про неї. Їхні погляди були консервативні, але саме вони давали матеріал для натхнення пізнішим українським націоналістам.
 Молодший колега Ю. Луцького і, судячи з відповідних фрагментів, його послідовник Орест Субтельний дав блискучу характеристику цього переходу від «малоросійства» до українства (від Гоголя до Шевченка!) у своїй «Історії України» (Торонто, 1988):
 Виявляючи складові національної ідентичності, українські інтелектуали, подібно до інтелектуалів інших східноєвропейських країн, зосередили увагу на таких неповторних рисах своєї етнічної групи, як історія, фольклор, мова та література. Звичайно, беручись за вивчення цих аспектів, вони не мали якогось загального, заздалегідь розробленого плану створення української національної ідентичності. Коли б їх спитати, що спонукало їх до таких езотеричних занять, як збирання давніх документів, рідкісних народних пісень чи наслідування селянської говірки, чимало інтелектуалів пояснили б це як таке собі хобі, спричинене місцевим патріотизмом та ностальгією за зникаючим світом. Тим не менше, внаслідок цих ранніх, аматорських студій, серед невеличкої групи освічених українців з'являється одностайний погляд на те, що слід вважати основоположними елементами власне української культури. Невдовзі ці висновки стануть основою української національної самосвідомості.
 Книжка Юрія Луцького, отже, не випадково завершується 1847 роком - роком розгрому кирило-методіївців і, фактично, рішучої зміни імперської політики щодо безневинного, як здавалося досі, «малоросійського» патріотизму. На домодерному, середньовічному рівні цей регіональний патріотизм міг мирно співіснувати з «загальноруською», імперською лояльністю, входячи в неї, наче менша матрьошка у більшу. Але вже на модерному рівні, в «добу націоналізму» (Ганс Коен) таке співіснування ставало дедалі складнішим, і то не лише тому, що регіональний патріотизм еволюціонував від культурно-освітніх до політичних вимог, а й тому що подібну (тільки у протилежний бік) «націоналістичну» еволюцію переходив патріотизм імперський - від «загальноруської», себто великою мірою наднаціональної, об'єднавчої ідентичності до ідентичності переважно великоруської, «націоналістичної».
 Трагедія Гоголя в цьому контексті - це, по суті, трагедія домодерної, архаїчної свідомості у модерному, націоналістичному світі, де лишалося щораз менше місця для подвійної, регіонально-імперської ідентичності і де перед «малоросійською» інтелігенцією дедалі невблаганніше поставала вимога однозначного вибору між суто українським і суто російським. Звідси й знамениті Гоголеві слова про власне «двоєдушшя», які не могли прозвучати у XVIII чи навіть на початку XIX ст., тому що усвідомити цю проблему «малоросійський» письменник міг лише з появою українства, себто Шевченка і його друзів, - тоді як у більш звичному і комфортному для нього донаціональному світі (власне світі імперсько-наднаціональному) такої проблеми просто не існувало: лояльності різних рівнів не суперечили там одна одній, а отже й не створювали відчуття болісної душевної роздвоєності.
 Принципова відмінність між Гоголем і Шевченком полягає, отже, не в різних мовах, якими вони писали свої твори, і навіть не в більшому українському патріотизмі одного чи другого. Як романтики вони однаково палко любили свій край, його звичаї, мову, культуру і, звичайно ж, ідеалізовану історію. Але як представники двох різних епох і двох різних ментальностей, донаціональної й національної, вони бачили майбутнє цього краю абсолютно по-різному. Для Гоголя - Україна пережила свою славу, свій блиск і розквіт, і тепер її чекає лише тихе згасання, шляхетне розчинення у «загальноруському» морі. Для Шевченка - Україна лише поринула в летаргійний сон; наче казкова красуня, вона лише чекає на відважного лицаря, котрий її розбудить і поведе до щасливого й «вольного» життя.
 Не без впливу Ю.Луцького, Григорій Грабович блискуче окреслив найголовнішу відмінність між Гоголем і Шевченком у своїй праці «Гоголь і міф України» («Сучасність», 1994, ч. 9-10) як відмінність між двома міфами - «помираючої» і, навпаки, «воскресаючої» України. Грабовичеві ж належить і проникливе спостереження про те, що «протягом майже цілого XIX ст., в кожнім разі до початку її активного переслідування, українська література на терені російської імперії в суспільному і практичному сенсі вписувалась у всеросійську, імперську літературу… Ба більше, на тому етапі функціонально українська література була двомовна і, мабуть, більше російськомовна, ніж україномовна» («Сучасність», 1995, ч.5).
 Імпліцитно ця думка є й у Юрія Луцького, а ще раніше, в 1949 році, її висловив Володимир Державин, ствердивши, що до Шевченка українське письменство ще не було «національною літературою, а лише типовим регіоналізмом, на зразок провансальських фелібрів» («Україна і світ», ч.І). Питання про приналежність Гоголя до української чи російської літератури може бути вирішене, отже, парадоксальним чином - через визнання, що ні до російської, ні до української національної літератури він не належав, а був запізнілим (і тому не надто «типовим») «регіоналізмом» - в тому самому і сенсі, що й Котляревський, Сковорода чи, скажімо, Прокопович. Видовою ознакою цього регіоналізму була «малоросійськість», а родовою - «руськість» і «православність» (але не «російськість»), - ієрархія ідентичностей, яку нам, призвичаєним до «національних» категорій, збагнути вкрай важко.
 Катастрофа 1847 року не лише фатально затримала перехід українського націоналізму в політичну стадію щонайменше на півстоліття, вона не менш фатально скувала й обмежила розвиток його другої фази, культурно-освітньої, - через що й головні завдання цієї фази - формування нації - не виконані й досі. Юрій Луцький лишає цю проблематику за межами свого дослідження - не тільки тому, що це мало б бути вже цілком інше дослідження, а й тому, що таке дослідження було б дедалі менш літературознавчим і дедалі більш політичним.



 УКРАЇНСЬКІ ПРОБЛЕМИ

 УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ: спроба (де)міфологізації

 Ендрю Вілсон - один із небагатьох англійських учених, який досить активно й послідовно досліджує українську проблематику. В 90-х роках він опублікував на цю тему кільканадцять статей і видав дві книжки: «Ukraine: Perestroika to Independence» (1994, у співавторстві з Тарасом Кузем) та «Economie Reform in Ukraine» (1996, у співавторстві з Ігорем Бураківським). Нова книжка «Український націоналізм у 1990-ті роки» (Andrew Wilson, Ukrainian Nationalism in the 1990s: A Minority Faith. Cambridge: Cambridge University Press, 1997) стала його першою самостійною і, до певної міри, підсумковою працею, в якій синтезовано десятки україномовних, російськомовних та англомовних джерел - книжок, статей, документів, соціологічних опитувань та особистих інтерв'ю з політичними активістами, її мета - аналіз сучасного українського націоналізму як «складного та багатоликого явища», котре не зводиться ані до своєї авторитарної іпостасі, уособлюваної передусім ідеологією Дмитра Донцова та діяльністю ОУН, ані до іпостасі ліберально-демократичної, уособлюваної провідниками Центральної Ради, лідерами «шістдесятників» і, врешті, сьогоднішніми націонал-демократами. Під цим оглядом книжка продовжує праці з подібними назвами - «Український націоналізм» Джона Армстронґа (головно про боротьбу УПА у воєнні та повоєнні роки) та Кенета Фармера «Український націоналізм післясталінської доби», - видані в попередні десятиліття. Водночас вона пропонує ширший і концепційніший погляд на історію України й українського націоналізму та на сьогоднішню ситуацію в Україні й можливі сценарії її розвитку.
 Відразу зазначимо, що історичні екскурси автора далеко не завжди точні, а його інтерпретації сучасних проблем часто-густо не позбавлені схематизму й тенденційності. Деконструюючи націоналістичні міфи, Ендрю Вілсон непомітно витворює міфи нові, професійно загорнуті в ліберальну фразеологію та поважний академічний об'єктивізм. Подеколи спостереження й висновки англійського вченого надто вже вподібнюються до вузькопартійних, тенденційно-пропагандистських концепцій певного середовища російськомовних консерваторів в Україні, котрі радше через непорозуміння, ніж з об'єктивної сутності називають себе «лібералами». Саме на обмеженості й реакційній консервативності таких квазіліберальних поглядів мені й хотілось би зосередити тут головну увагу.


 Історичні екскурси

 Та спершу з'ясуймо ті історичні й теоретичні засновки, на яких вибудовує свою концепцію Ендрю Вілсон. Цей наш аналіз має бути максимально ретельним, оскільки засновки автора виглядають загалом слушними, а наукова логіка - майже бездоганною, отож знайти методологічні похибки, що ведуть до фатального результату, буде так само важко, як виявити комп'ютерний вірус у хитромудрій програмі. Проте таке з'ясування потрібне, бо, крім суто теоретичного інтересу, книжка має певні політичні імплікації, котрі можуть радше зашкодити, ніж посприяти вирішенню постколоніальних проблем сучасної України.
 Отже, перші два розділи «Українського націоналізму» Ендрю Вілсона мають ретроспективний характер. У першому йдеться про історичне коріння тієї регіональної, етнічної, релігійної й мовно-культурної різнорідності, якою позначене нинішнє українське суспільство і яка суттєво обмежує його сприйнятливість до етнонаціоналістичних ідей. У другому розділі йдеться про становлення українського націоналізму за новітньої доби, від межі XVIII-XIX століть, коли націоналізм став світовим феноменом, до межі 1970-1980-х років, коли він виглядав уже майже цілком подоланим і викоріненим на території «інтернаціонального» СССР.
 Полемізуючи з популярними націоналістичними міфами (і російськими, й українськими), Ендрю Вілсон загалом слушно пише про донаціональний характер Київської Русі, яка була «дуже децентралізованою патримоніальною імперією», а її населення мало не так етнічну, як племінну, династичну та релігійну самосвідомість, вельми далеку від колективної самосвідомості нинішніх українців чи росіян. Він об'єктивно аналізує зміни, що сталися після занепаду Київської Русі та, особливо, після Переяславської угоди; зокрема звертає увагу на «українське походження» ідеологеми православно-слов'янської єдності та історико-генетичної спадкоємності Москви щодо Києва. Росія, пише Вілсон, запропонувала українській еліті асиміляцію замість дискримінації, і принадність імперської кар'єри врешті виявилася для військової, світської та церковної еліт вирішальною.
 Ці та інші чинники (неукраїнський характер урбанізації, відсутність не лише національних еліт, а й дрібної буржуазії, урядові переслідування української культурно-освітньої діяльності, низький рівень письменності серед переважно закріпаченого селянства тощо) призвели до того, що й українська мова почала асоціюватися передусім із сільською відсталістю, тоді як російська - з універсалізмом і доступом до вищої культури. А проте, веде далі Вілсон, соціальні й етнічні бар'єри між православним селянством та їхніми російськими й польськими хазяями допомагали зберігати відчуття етнічної іншості, хоч і в суто негативному сенсі. Українські селяни усвідомлювали свою відмінність від «панів» та єврейських посередників, проте навряд чи мали відчуття якоїсь ширшої ідентичності.
 Таким чином рівень національної самосвідомості і, відповідно, консолідації українців на початку XX століття виявився недостатнім для здобуття державної незалежності в 1917-1920 роках, під час революції, яку, за словами Вілсона, не можна вважати суто національно-визвольною, бо вона мала й інші аспекти, зокрема соціальний, її наслідком, однак, стали певні поступки з боку більшовиків, котрі не лише визнали існування українців як окремої нації, а й пішли на створення ерзац-держави, котра отримала таким чином певні квазінаціональні символи, інституції та власну «компрадорську» еліту. Поступова модернізація дала поштовх появі чималого прошарку української совєтської інтелігенції; етнічні українці поступово стали більшістю в усіх сферах суспільного життя, навіть у КПУ й КҐБ. Проте, слушно зазначає Вілсон, ця, «етнізація» не означала «українізації», оскілька згадана інтелігенція була українською «лише за назвою». Фактично це була декласована «субінтелігенція», яка не виконувала жодної суспільної ролі, крім служіння державі. «Українізація», підсумовує Вілсон, була радше номінальною, ніж реальною.
 Бурхливе зростання міст завдяки міграції сільського населення не призвело до їх мовної українізації. Навпаки - вчорашні селяни зазнали зустрічної акультурації, приймаючи панівну в місті російську мову та однозначно ідентифікуючи себе з інституціями та символами совєтської держави. Головною причиною цього явища Вілсон вважає слабку національну самосвідомость селян, ідентичність яких була переважно «парохіальною», себто «провінційно-локальною», «тутешньою». Щоправда, він не відкидає й інших чинників, які сприяли процесові згаданої «акультурації» - починаючи від «жахіть 1930-х років» і аж до хрущовських «освітніх реформ», унаслідок яких українські школи майже повністю зникли в містах півдня та сходу і звелися до лічених одиниць у містах Центральної України (ті самі процеси відбулись і в інших сферах «культурної репродукції» - видавництвах, театрах, засобах масової інформації тощо).
 Як наслідок, «різнорідність і брак тяглості залишилися головними прикметами розвитку українського національного руху».
 На відміну від в'єтнамців або алжирців, українці здобули незалежність не в результаті тривалої та запеклої боротьби, в ході якої формуються дисципліновані інституції та партії, здатні зцементувати новоздобуту державність, а внаслідок кулуарного мезальянсу націонал-демократів із націонал-комуністами. Цей союз виявився успішним за виняткових обставин 1991 року, проте не зміг пережити триваліших історичних труднощів.
 Фактично, стверджує Вілсон, український націоналізм є ідеологією меншості, - що, власне, й відбито у підзаголовку його книжки: «A minority faith» - «вірування меншини». Ця ідеологія майже не має впливу на півдні та сході країни, що є етнічно змішаними й переважно російськомовними, і має доволі обмежений вплив у Центральній Україні, що етнічно є переважно українською, але мовно - змішаною. Лише в Західній Україні націоналізм має справді твердий соціальний ґрунт, проте ця частина країни є відносно незначною - за населенням, територією, економічним потенціалом і, головне, за впливовістю місцевих еліт та рівнем їхньої інкорпорації до структур центральної влади.
 Причиною цієї регіональної різнорідності є неоднаковий розвиток різних частин України протягом двох останніх століть - саме тих століть, протягом яких, власне, й відбулося у цілій Європі формування модерних націй. У Західній Україні, що входила в XIX столітті до складу «ліберальнішої» Австро-Угорщини, національний рух розвивався приблизно за тою самою схемою, що й у інших «бездержавних» народів Східної Європи - фіннів, естонців, словаків, чехів, хорватів, словенців. Чеський соціолог Мирослав Грох виділяє три етапи національного розвитку: академічний, культурно-освітній і політичний. На першому етапі серед місцевих еліт з'являється науковий та аматорсько-антикварний інтерес до різних виявів етнічної окремішності: мови, фольклору, народних звичаїв, локальної історії тощо. На другому етапі («патріотичної агітації», в термінах Гроха) цей інтерес захоплює ширші кола місцевої інтелігенції, спонукаючи її до активнішої участі в «національній справі»: поширенні освіти й літератури народною мовою, розвитку преси та книгодрукування, створенні патріотичного канону національної історії тощо. І, нарешті, на третьому етапі відбувається структурування національного суспільства саме як суспільства громадянського, з'являються не лише культурно-освітні та інші громадські організації, а й політичні партії, які чітко артикулюють вимоги національної емансипації у вигляді державної незалежності (чи автономії) і мобілізують широкі маси на здійснення своїх політичних програм.
 Західна Україна пройшла ці етапи синхронно з іншими східноєвропейськими народами й на кінець XIX століття, за об'єктивним визнанням Вілсона, там уже існувало «міцне українське громадянське суспільство». У Східній Україні нічого подібного не відбулося, хоча початкові умови там були навіть кращі: на Лівобережжі кінця XVIII - початку XIX століть іще існувала пам'ять про національну політично-культурну автономію - Гетьманщину, ще була не до кінця засимільована місцева еліта, - тож перший, «науково-академічний» та «антикварно-ностальгійний» етап національного відродження цілком закономірно почався саме там. У Західній Україні, де національної аристократії вже не було, а греко-католицьке духовенство ще тільки-но починало виконувати роль еліти, цей етап розгорнувся щойно у 1830-х роках - і то під значним впливом зі Східної України. (Перші галицькі «будителі», члени «Руської трійці», - пише Вілсон, - «надихалися харківськими романтиками і помітно спиралися на центральноукраїнські міфи та символи, особливо - козацькі»).
 Одначе внаслідок украй репресивної реакції Російської імперії на українське національне відродження на сході України воно так і не сягнуло повноцінної другої фази (не кажучи вже про третю) протягом цілого XIX століття: до 1905 року українську освіту було цілком заборонено, українську культуру - жорстко обмежено, про політичну діяльність не могло бути й мови. Лише після першої російської революції й часткової лібералізації антиукраїнського режиму тут починається поступове становлення національного громадянського суспільства - тепер уже під західноукраїнським впливом, але незабаром цей процес припиняє світова війна і нові репресії царського уряду, а далі - більшовицька революція. Ендрю Вілсон чудово це усвідомлює, коли пише про «принципово різні умови, в яких розвивалися українські землі в Російській та Австро-Угорській імперіях» і про те, що «успіхи та невдачі українського національного руху великою мірою залежали від політичних послаблень і репресій». Він розуміє також, що внутрішня неоднорідність притаманна і східно-, і західноукраїнським землям: Галичина розвивалася в інших умовах, ніж Волинь або Закарпаття, а Центральна Україна, хоч і зазнавала тої самої русифікації, що й південь та схід, проте українське населення тут завжди почувалося більш «закоріненим», «автохтонним», ніж у степових південно-східних регіонах, де українці є майже такими самими пізніми прибульцями, як і колоністи-росіяни.


 «Контекстуальні» націоналісти

 Не викликає особливих заперечень і запропонований Вілсоном поділ українського суспільства на три основні мовно-етнічні групи: російськомовних росіян (20-21%), російськомовних українців (33-34%) та україномовних українців (приблизно 40%) - замість традиційного, суто формального поділу на етнічних росіян та українців, співвідношення між якими, згідно з офіційним переписом, становить 22 до 73%. Щоправда, кількість російськомовних українців, визначена за результатами найновіших соціологічних опитувань, занадто сильно відрізняється від їхньої кількості, визначеної офіційним переписом (9%). Вілсон пояснює цю різницю серйозною методологічною похибкою переписувачів, котрі традиційно запитують про «рідну мову» (для багатьох це означає всього лише мову дитинства, мову батьків) - тимчасом як соціологи воліють запитувати про мову повсякденного спілкування, мову, якою респондентові зручніше відповідати. У принципі, таке формулювання справді коректніше, однак отримані відповіді теж не є цілком об'єктивними, оскільки чимало мешканців російськомовних міст просто не мають змоги «повсякденно спілкуватися» по-українськи, а декотрі, навіть коли спілкуються нею в родині, не наважуються, однак, зізнатися публічно у своїй прихильності до «другосортної», «некультурної», малопрестижної «говірки». Таким чином, цифра 33-34% є, скоріш за все, дещо завищеною, хоч, безумовно, реальна чисельність російськомовних українців таки ближча до цієї цифри, ніж до офіційних дев'яти відсотків.
 Утім, ці статистичні нюанси не заперечують головного Вілсонового висновку: хоча українське суспільство є двомовним і двоетнічним, воно не є біполярним, бо лінії мовного та етнічного поділу не збігаються - за рахунок високого ступеня русифікації серед українців. Саме ця, проміжна, група українців-русофонів є найаморфнішою, політичне й культурно не визначеною частиною населення - з дуже широким спектром різноманітних, часто мішаних ідентичностей: російської, української, «малоросійської», совєтської, «тутешньої». Якщо наявність великої російської меншини суттєво ускладнює політичну мобілізацію суспільства на основі етнонаціоналізму, то наявність великої українсько-російсько-мовної групи робить таку мобілізацію взагалі неможливою.
 Вельми цінним є зауваження Вілсона про те, що українські націоналісти, з одного боку, нарікають на високу зрусифікованість свого суспільства, а з іншого - ігнорують реальні наслідки цієї зрусифікованості, зокрема факт своєї власної меншинностпі й, відповідно, політичної та культурної марґінальності. Це, додамо, заважає виробити гнучку тактику і стратегію, пристосовану до різних місцевих умов; прагматична поведінка підміняється переважно істеричною риторикою, котра лише відчужує русофонів і дає підстави говорити про загрозу «примусової українізації», тимчасом як реально триває русифікація та дальша культурна, економічна й соціальна марґіналізація українофонів.
 Великою мірою ретроспективним є й четвертий розділ книжки, присвячений українському націонал-комунізмові. Ендрю Вілсон цілком слушно характеризує його як «ерзац» або «сублімовану форму» націоналізму, зазначаючи, що в тоталітарно-комуністичній державі націоналізм міг офіційно проявлятися лише в такій, лояльній щодо панівної ідеології, формі. На Заході основоположником націонал-комунізму вважають Йосифа Броз Тіто, проте Вілсон заперечує цю думку, виводячи феномен націонал-комунізму з України 1920-х років. При цьому не вважає згадане явище виявом якихось потаємних поглядів і глибоко прихованих переконань, заснованих на певній етнічній лояльності: радше наслідком фундаментальних внутрішніх суперечностей, притаманних імперсько-федеративній системі, - суперечностей, які спонукали навіть ортодоксальних місцевих лідерів ставати «контекстуальними націоналістами» - не так у думках, як у фактичних діях.
 Характерним зразком такого «контекстуального націоналіста» був Петро Шелест, «націоналізм» якого був переважно економічним, - що, однак, не завадило міфологізувати його в пізніші часи як ледь не поборника «другої українізації». Втім, не були справжніми «націоналістами», на думку Вілсона, й українські партійні лідери 1920-х років. І Шумський, і Скрипник, пише Вілсон, «були радше прихильниками австро-марксизму, вважаючи, що комуністичні цілі можна осягнути лише в національному контексті і що комуністична ідеологія може мати вплив на місцеве населення, лише промовляючи до нього його власною мовою».
 Український націонал-комунізм безпосередньо залежав від політичної кон'юнктури: оживав за кожної відносної лібералізації та децентралізації імперії й майже безслідно зникав після чергового «закручування гайок». Найщасливішою для нього виявилася остання «відлига» кінця 1980-х років: коли керівна роль КПСС ослабла, а натомість посилився вплив традиційно декоративних Рад, один з ідеологів КПУ, виявивши політичний талант, зумів перетворити Верховний Совєт республіки на інструмент емансипації від московського Центру та, водночас, нейтралізації місцевих комуністичних ортодоксів. Маневруючи між імпер-комуністами й націонал-демократами, Леонід Кравчук зумів переконати одних і других, а головне - суспільство, що саме він (і його угруповання) є «меншим злом». Наслідком цього суспільного компромісу стало здобуття Україною незалежності і водночас збереження старого номенклатурного режиму з Кравчуком-президентом на чолі.
 Ендрю Вілсон загалом скептично ставиться до спроб пояснити самостійницькі метаморфози Кравчука його «західноукраїнським» походженням чи, скажімо, тривалими контактами з національною творчою інтелігенцією під час його «ідеологічної» служби в ЦК КПУ. Схоже, автор схиляється (і, мабуть, слушно) до образу Кравчука як іще одного «контекстуального націоналіста», хоч і зазначає, що з'ясувати його справжні спонуки навряд чи можливо через «ретроспективну міфотворчість», до якої схильний, зокрема, й сам Кравчук у своїх численних інтерв'ю, заявах та спогадах:
 Безумовно динаміка розпаду СССР породила б урешті-решт подібну фігуру, навіть якби Кравчука не було. Проте його особистий вплив на події був величезним, спричинивши відродження повнокровного націонал-комунізму значно швидше, ніж це могло би статися без нього.
 Попри все це, - робить слушний висновок Ендрю Вілсон, - націонал-комунізм ніколи не був і так і не став переважною силою в КПУ - як у Литві, скажімо, чи Грузії. «Ортодоксальні інтернаціоналісти» завжди були тут сильнішими, а вплив націоналістичних ідей - обмеженим, як і в усьому українському суспільстві. Навіть разом із націонал-демократами, яких підтримує 25-30% населення, націонал-комуністи не змогли забезпечити Кравчукові перемогу на президентських виборах 1994 року. Набравши в сумі лише 45% голосів, він поступився «російськомовному» кандидатові Кучмі, який спирався на «антинаціоналістичні» сили, разом із комуністами.
 Всі ці висновки Ендрю Вілсона є загалом об'єктивними й переконливими, хоч, може, й не зовсім приємними для прихильників українського етнонаціоналізму. Справжні курйози й непорозуміння починаються в «новочасних» розділах книжки, присвячених 1990-м рокам - українському націоналізмові в добу незалежності. А це, власне, і є головною темою книжки.



 Канали націоналістичного дискурсу

 До певної міри непослідовність автора виявляється уже в третьому розділі, де розглядаються «канали націоналістичного дискурсу» - політичні партії, релігійні об'єднання та інші інституції громадянського суспільства, що є провідниками певної націоналістичної ідеології. Ендрю Вілсон доволі ретельно висвітлює становлення цих інституцій під час перестройки, об'єктивно визнаючи, що більшість із них від самого початку тяжіла до демократичного й навіть ліберального (Рух) націоналізму, послідовно відмежовуючись від радикалів. Він слушно пише, що ні до, ні після незалежності націонал-демократи не змогли розширити своєї соціальної бази за межі 25-30% населення (переважно в Західній Україні та серед східноукраїнської інтелігенції), і справедливо пояснює це не лише загальною недорозвиненістю громадянського суспільства, характерною для всіх пост-тоталітарних країн, а й - іще більшою мірою - переважанням «антинаціоналістичних» настроїв серед більшої частини населення.
 Він має рацію і тоді, коли пише про двоїстий характер українського демократичного націоналізму, який від самої своєї появи (чи, власне, відродження) в 1960-ті роки розвивався і як загальнодемократичний, антитоталітарний, громадянський рух, і як рух власне націоналістичний, спрямований на захист специфічних прав українського етносу. Неправомірною, однак, є спроба відокремити й, навіть, протиставити ці дві тенденції в українській націонал-демократи - адже певний політичний та ідеологічний синкретизм характерний для всіх національно-визвольних рухів: і французький Рух Опору, і Індійський національний конгрес, і польська «Солідарність» були «парасольковими» організаціями, які об'єднували найрізноманітніші сили; поляки, вочевидь, були «націоналістами», бо боролися проти московської геґемонії й совєтизації свого краю, але вони ж таки були й демократами, бо боролися за людські права в тоталітарній державі. Протиставлення прав людини та прав етносу - характерна методологічна похибка не лише Ендрю Вілсона, а й багатьох російськомовних лібералів в Україні. Це протиставлення є доречним лише тією мірою, якою спрямоване проти підпорядкування індивідуальних прав колективним у тоталітарному, «інтегральному» націоналізмі, котрий проголошує націю найвищою цінністю («Україна понад усе», «Україна для українців» тощо). Але воно є глибоко помилковим, коли ігнорує той очевидний факт, що чимало суто індивідуальних прав може здійснюватися лише колективно - і що саме такої можливості здійснення своїх індивідуальних прав мільйони україномовних українців досі не мають (можливості отримати рідною мовою вищу й навіть шкільну освіту, дошкільне виховання, користуватися нею в позашкільних (спортивних тощо) групових заняттях, у проходженні військової служби, спілкуванні з офіційними особами всіх рівнів, отримувати належний обсяг й асортимент культурної та іншої інформації українською мовою тощо).

Навіть якщо українофони в Україні є меншістю, як це стверджує Вілсон, вони, на відміну від американських чи австралійських аборигенів, залишаються все ще досить значною кількісно групою (майже половина населення, за тим-таки Вілсоном!), аби претендувати не лише на рівні з русофонами громадянські права, а й на можливість рівного здійснення цих прав у всіх сферах життя, зокрема й тих прав, що їх етнокультурна група може здійснювати лише колективно.
 Досвідчений політолог Ендрю Вілсон вочевидь добре знає різницю між формальним, декларативним правом і правом реальним, опертим на ефективні механізми його повсякденного здійснення. Він знає також (це видно з ретроспективних розділів його книжки), що українська мова та культура зазнавали жорстоких утисків і в царській, і в совєтській імперіях, а формальне здобуття «незалежності» й проголошення української мови «державною» становище українофонів у більшості міст практично не змінило: і в Криму, і в Донбасі, і в Харкові, і в Одесі вони й далі лишаються висміюваною й принижуваною меншиною, упослідженою соціально, марґіналізованою економічно й дискримінованою культурно. Україномовний світ фактично залишається аналогом «третього світу» в межах одної країни - світу з низьким соціальним, економічним та культурним розвитком, світу кріпаків-колгоспників та низькокваліфікованих робітників у містах (двірників, сміттярів та інших чорноробів-«лімітників»); тимчасом як російськомовний світ є «першим світом» міської культури, освіти, бізнесу і, звичайно, державної бюрократії всіх рівнів (трибунна «україномовність» деяких державних достойників є здебільшого ритуальною, на зразок одягання смокінгів чи шотландських спідничок «колті»; ця ритуальність по-своєму ефективно містифікує загалом очевидний факт домінування російськомовних еліт в усіх ключових сферах життя; дивно, однак, що цю містифікацію приймають за чисту монету не лише рядові обивателі, а й освічені ліберали).
 Ендрю Вілсон, який бував в Україні, добре знає, що українська мова є не лише об'єктивно другорядною (бо майже не функціонує у війську, у вищій освіті, в бюрократичному апараті, в бізнесі, в масовій культурі), вона також є суб'єктивно другосортною, бо саме так - із погордою, настороженістю й навіть неприязню - її сприймає більшість русофонів (у тім числі й посадових осіб). Змінити цю ситуацію без певних «підтримчих дій» (affirmative actions чи, як їх іще називають на Заході, positive discrimination), здійснюваних на державному рівні, навряд чи можливо: надто глибоких соціальних, демографічних і, зрештою, психологічних деформацій зазнало українське суспільство за століття колоніалізму.
 Й ось тут, власне, починаються найбільші непорозуміння. Ендрю Вілсон чомусь однозначно трактує вимогу «підтримчих дій» як вимогу «націоналістичну», спрямовану на порушення чинного status quo й утвердження переваги україномовного населення над російськомовним. Тим часом, нагадаємо, програму «підтримчих дій» винайшли не «націоналісти», а таки ліберали, передусім американські, і спрямована вона зовсім не на утвердження переваги негрів та індіанців над білими (чи, скажімо, жінок над чоловіками), а таки на забезпечення реальної рівності для соціальних, етнічних, расових та інших груп, які тривалий час безпосередньо та опосередковано дискримінувалися. Вона саме тому й називається «позитивною дискримінацією», що жодною мірою не обмежує прав панівної більшості, а лише створює певні механізми для повноцінного розвитку історично пригноблюваної меншості, «компенсує», так би мовити, історичну несправедливість, усуваючи по змозі її соціальні, культурні, економічні наслідки.
 Безумовно, в Україні, як і деінде, програма «підтримчих дій» може мати націоналістичний аспект - і Ендрю Вілсон має повне право про це говорити. Але вона має також не менш важливий ліберальний аспект, ігнорувати якого сумлінний дослідник не повинен, ані тим більше - вдавати, нібито успадковане від колоніалізму становище є справедливим, а будь-які спроби його змінити є a priori «націоналістичними». Власне, питання про status quo і про програму «підтримчих дій» (вкрай невдало названу «українізацією») є тим пунктом, який фатально роз'єднує не лише українських і російських націоналістів, а й україномовних і російськомовних лібералів, - хоча саме вони, за слушним зауваженням Вілсона, мали би стати природними союзниками. Порозуміння між ними, безперечно, можливе, але - лише щодо характеру підтримчих дій (яким справді бажано було б надати ліберальну, а не націоналістичну спрямованість - і на практиці, і в пропагандистській риториці). Що ж до самої потрібності (чи «непотрібності») таких дій, то навіть найліберальніший українофон навряд чи коли погодиться із постколоніальним status quo, бо ж ідеться тут не лише про «колективні права корінної нації», а й про цілком конкретні права особи - права мільйонів україномовних громадян України, які в більшості регіонів не є реально забезпечені тою мірою, що права громадян російськомовних.
 Свідомо чи несвідомо Ендрю Вілсон артикулює у своїй книжці погляди російськомовної інтелігенції, які стисло можна окреслити як такий собі мовно-культурний laissez faire, різновид соціального дарвінізму, що відповідає радше консервативній потребі зберегти status quo, ніж ліберальним деклараціям цієї інтелігенції і, зрештою, самого Вілсона. В історичному плані ці погляди досить широко варіюються між об'єктивним визнанням колоніального статусу України та цілковитим його запереченням; проте коли йдеться про сьогодення, то вони майже одностайно сходяться на тому, що постколоніальну ситуацію слід прийняти як історично зумовлену даність, і що змінювати її за допомогою якихось «підтримчих дій» (демонізованої «українізації») в жодному разі не слід, навпаки - її слід юридично легалізувати й інституційно законсервувати, визнавши росіян «корінним» народом України, а російську мову - другою державною.
 Вілсон, хоч і не ототожнює себе з цими поглядами (назагал він намагається витримувати безсторонній, «науково-об'єктивний» стиль), зараховує, однак, до «націоналістів» усіх, хто з такими поглядами не згоден: Леоніда Кравчука, який говорив про потребу захисту української мови та культури (так, ніби ця потреба справді є націоналістичною вигадкою, а не цілком очевидною для будь-якого неупередженого ліберала проблемою!); українських дисидентів-шістдесятників, котрі виступали проти масових міграцій, заохочуваних совєтською владою (так, ніби в Англії проти безвізової міграції жителів третього світу до їхнього краю виступають лише націоналісти, а всі інші тільки й думають, як би швидше перемішатися з новоприбульцями, та ще й перейняти їхню мову!); і навіть тих сьогоднішніх «екстремістів», котрі нахабно «наполягають, щоб усі громадяни мали можливість спілкуватися українською мовою з державними службовцями» (чому 45% населення, яке утримує бюрократію зі своїх податків, не може вимагати від неї активного знання своєї мови - це знає хіба що Ендрю Вілсон та ще, може, його харківський однодумець Володимир Гриньов).
 Останній приклад є взагалі надзвичайно промовистий, оскільки наочно показує, про яку, власне, офіційну «двомовність» ідеться «лібералам» певного типу. Він показує також, чому так бояться її українські «націоналісти», всіма можливими способами протидіючи офіційному узаконенню російської мови як іще однієї державної. Вочевидь, їх лякає не перспектива розширення сфери вжитку російської мови (бо й сьогодні ця сфера практично нічим не обмежена), їх лякає передусім перспектива остаточного витіснення української мови з тих нечисленних ділянок, де вона ще існує, остаточного закріплення російської мови, культури (і, відповідно, російськомовного населення) як панівних - як це вже сталося в Білорусі.
 Соціологічні дослідження, проведені серед різних вікових груп, показують, що русифікація серед молоді поширюється; те саме показують і дослідження серед україномовних мігрантів, які прибули за останніх шість років до Києва та інших великих міст. Говорити за цих умов про якусь «українізацію», звісно, можна, але - радше в пропагандистських цілях, ніж наукових. Ендрю Вілсон, однак, присвячує цим проблемам цілий шостий розділ під назвою «Націоналістична програма: внутрішня політика, українізація та держава», де, зокрема, цілком серйозно говорить про Кравчука як «явно націоналістичного» політика, а про Україну - як такий собі зразок «націоналізуючої держави», хоча це погано узгоджується з його попередніми висновками про обмеженість впливу націоналістів в українському суспільстві та «меншинний» статус українофонів (45%). А якщо врахувати, що україномовна меншина зосереджена в марґінальній Західній Україні і ще марґінальнішому східноукраїнському селі, тим часом як реальне політичне, економічне та культурне життя відбувається у великих містах, передусім у столиці, де на всіх рівнях домінують русофони (досить походити по вулицях чи будь-яких державних і недержавних установах), то хто ж має бути провідником вищезгаданої «українізації»? На які сили має спиратися «націоналізуюча держава» - не на російськомовну ж армію чи ще російськомовніший держапарат?! І який сенс розважливому Кравчукові бути «явним націоналістом», чудово знаючи, який у нього електорат?… (Те, що Вілсон вбачає головну причину поразки Кравчука в його міфічному «націоналізмі», а не в бездарно-номенклатурній економічній і кадровій політиці, теж не додає його книжці авторитету.)
 Повз увагу дослідника проходить, на жаль, і той вельми симптоматичний факт, що ось уже кілька років ідея «двомовності» в Україні виступає як популістське гасло, а не як серйозна концепція, юридичне обґрунтована й регламентована, доповнена правилами та санкціями, правовими й інституційними механізмами її забезпечення. Ще жоден поборник цієї ідеї не виявив справді ліберального її розуміння, за якого (і тільки за якого) ця концепція могла би бути в Україні прийнятною. Передусім, ще ніхто чітко не сказав, що офіційна двомовність у ліберальній країні означає право кожного громадянина вільно вибирати собі одну з двох мов для спілкування з владою чи вищим начальством, але вона не дає такого права ні начальству, ні владі. Навпаки, вона зобов'язує будь-яку посадову особу пристосовуватися до мови громадянина, тобто давати йому письмову чи усну відповідь тією з двох мов, якою громадянин звернувся. Чи готові тисячі українських чиновників - від секретарки й паспортистки до мера або міністра - дати відповідь чи інформацію не лише по-російськи, а й, у разі потреби, по-українськи - ось питання, яке слід уже нині обговорити в Донецьку, Харкові, Києві, перш ніж провадити далі демагогічні розмови про «офіційну двомовність». Якщо наші, переважно російськомовні, службовці вже готові до цього - і філологічно, і, головне, психологічно (бо ж українська мова діє на багатьох із них як червона ганчірка), ба більше - якщо вони готові за незнання обох мов чи за небажання відповісти громадянинові (платникові податків!) його ж таки мовою втратити працю, то закон про дві державні мови в Україні можна запроваджувати хоч завтра. Від такого закону, а точніше - від його послідовного й ретельного виконання (на що в нашій «правовій» державі сподіватися поки що не випадає), безумовно, виграли б усі пересічні громадяни - й україномовні, мовна гідність яких дістала б нарешті хоч якийсь правовий захист, і російськомовні, яких нарешті перестали б дурити байками про «українізацію». А програли б чиновники, котрі поки що є найзавзятішими поборниками «офіційної двомовності», бо ж розуміють під нею не описану вище ліберальну версію, а - традиційно-совєтську, покликану остаточно - як у Білорусі - закріпити панування російської мови й упослідження тубільної.


 Вірування меншини

 Симптоматично, що Ендрю Вілсон ніде в своїй книжці не дає бодай робочого визначення націоналізму (чи його різновидів), завдяки чому, як уже говорилося, отримує змогу підверстувати під рубрику «націоналізм» найрізноманітніші явища - від поширеної й, зрештою, небезпідставної занепокоєності станом української мови й культури та спротиву дальшій русифікації до суто ліберальних виступів на захист прав упослідженої україномовної меншості в Україні та визнання потреби «підтримчих дій» з боку держави. В сьомому розділі («Націоналістична програма: зовнішня політика - розв'язування російського вузла») під рубрику «націоналізм» потрапляє не лише неприязнь, а й суто прагматична недовіра українських політиків до Росії (хоч автор ніде не з'ясовує, на чому їхня інфантильна довіра мала би ґрунтуватися - на специфічному історичному досвіді чи, м'яко кажучи, не менш специфічному ставленні до України з боку практично всіх сьогоднішніх російських еліт?). Іще курйознішим і тенденційнішим є зараховування до «націоналізму» всяких спроб переорієнтувати Україну в бік Європи - навіть коли за ними стоїть суто прагматичне бажання знайти для України найоптимальніший міжнародний контекст, прискорити її модернізацію, подолати цивілізаційну відсталість. «Націоналізму» (та ще й «етнічного») у такій політиці, вочевидь, не більше, ніж у діях Вацлава Гавела чи, скажімо, Петра І, проте Вілсон, схоже, занадто захоплений «полюванням на націоналістів», аби мати час ще й розібратись у впольованому фактажі.
 Побічним наслідком такого підверстування фактів під апріорну концепцію є нечітке розрізнення різних напрямків українського націоналізму, а точніше - їх інтенсивне, ледь не цілеспрямоване перемішування. Хоч Вілсон і згадує про давній і глибокий конфлікт між демократичним, «поміркованим» українським націоналізмом та авторитарним, радикально-екстремістським, у перебігу аналізу він часто цитує речників обох напрямків без зазначення їхньої «партійної» приналежності. Здебільшого її можна визначити за примітками наприкінці книжки, проте навряд чи кожен читач захоче зазирати туди понад тисячу разів (у книжці 1075 приміток). Отож чимало цитатних фокусів автора можуть лишитися непоміченими. Наприклад, він пише: «Чимало націоналістів (many nationalists) з приємністю відзначають, що українська [східна] діаспора найсильніша якраз у тих ділянках, де економічна залежність України від Росії є найбільшою, - передусім на Кузбасі та в сибірських нафтовидобувних регіонах» (отож може бути використана там як «п'ята колона» для захисту українських інтересів). Із примітки бачимо, що ця теза належить лідерам УНА, котрі аж ніяк не репрезентують «багатьох націоналістів», оскільки ця партія (до речі, на той час незареєстрована, - про що Вілсон чомусь не згадує) є цілком марґінальною в українському суспільстві, як і, зрештою, її погляди.
 Тенденція Ендрю Вілсона тут очевидна: з одного боку, він показує (загалом переконливо), що український націоналізм є «віруванням меншини» в межах усього суспільства (цьому присвячено, зокрема, цілий п'ятий розділ - «Обмеженість націоналістичної підтримки»), а з іншого - що в межах цієї «меншини» непропорційно велике місце належить крайнім, радикально-екстремістським поглядам. Саме задля цього провідники ультранаціоналістів цитуються в книжці майже так само часто, як і лідери націонал-демократів (та ще й нерідко впереміш, без чіткого розмежування), і саме задля цього всіляко побільшується їхня впливовість: наприклад, представництво «ультранаціоналістів» у Верховній Раді Вілсон збільшує до 12 осіб, долучаючи до трьох членів УНА ще двох «укаерпістів» Степана Хмари та шістьох членів КУНу. Зачислення депутатів-кунівців до «ультранаціоналістів» вимагає додаткової аргументації, і Вілсон знаходить її в тому, що КУН хоч і змодернізував та здемократизував свій «імідж» в останні роки, проте не зрікся спадкоємності щодо передвоєнної ОУН та її авторитарного лідера Степана Бандери. Автор, здається, не допускає, що українці можуть знаходити в провідниках ОУН і деякі інші чесноти, крім авторитаризму, подібно до того, як американці шанують Джорджа Вашингтона зовсім не за рабовласництво, а англійці поважають Черчілля зовсім не за те, що він зрадив усю Східну Європу Сталінові.
 Ендрю Вілсон, на жаль, ігнорує специфіку націоналізму в колоніальних країнах, як і, зрештою, постколоніальних. Він послідовно нехтує велетенською літературою на цю тему - від класичних уже праць Франца Фанона й Едварда Саїда до численних праць своїх британських співвітчизників, котрі дали найдокладніші описи різноманітних націоналізмів, із якими в різні часи стикалася Британська імперія - від екзотичних афро-азійських до, сказати б, «ближньозарубіжних», на зразок північноамериканського, ірландського чи шотландського (досвід Північної Ірландії міг би виявитись особливо цікавим і корисним для його українознавчих студій).
 Ігнорування постколоніальних досліджень суттєво спростило й спримітивізувало Вілсонів погляд на сьогоднішню Україну та природу найновішого українського націоналізму. Найголовніше, чого не зрозумів автор, - що формальне проголошення незалежності не розв'язало специфічних мовно-культурних проблем українофонів, не усунуло традиційних механізмів їхнього соціально-економічного та психологічного поневолення, не привело до перемоги антиколоніального дискурсу над колоніальним, українського над імперським (чи, власне, тепер уже над його регіональною, «малоросійською» модифікацією). Інерція антиукраїнського (чи, як евфемістично висловлюється Вілсон, «антинаціоналістичного») дискурсу лишається колосальною, і подолати її без певних «підтримчих дій», про які вже згадувалося, навряд чи можливо.
 Ендрю Вілсон не каже, чи він є противником таких дій узагалі, чи лише в Україні (хоч ця проблематика навряд чи повинна обминатися в книжці про націоналізм у постколоніальній країні). Як і кожен позитивіст, він, правдоподібно, вважає, що формальне проголошення незалежності є достатнім розв'язанням проблеми, а все інше має вирішитись у рамках вільного ринку та мовно-культурного laissez-faire. В кожнім разі, він явно не вважає українофонів соціальне упослідженою меншиною у власній країні, а отже й не бачить, що їхній мовно-культурний (а не просто етнічний) націоналізм є й далі захисною реакцією на мовно-культурне й (менш явно) соціально-економічне домінування російськомовної більшості.
 Цей націоналізм є справді «віруванням меншини», і то слабкої меншини, спантеличеної двозначністю свого становища, за якого вона, будучи начебто «етнічною більшістю», «корінною нацією», носієм «державної мови», водночас, по суті, лишається тим, чим була за совєтських часів. Ця двозначність справді змушує українофонів посилати двоїсті сигнали (за спостереженням Вілсона), - апелюючи то до громадянського, то до етнічного націоналізму, - але, як уже говорилося, така амбівалентність притаманна всім антиколоніальним рухам, тим більше українському, який, опинившися після незалежності у вкрай двоїстій ситуації, не може ані належно її збагнути, ані виробити оптимальну стратегію й тактику, ані, навіть, адекватно артикулювати свої вимоги. Але, на жаль, так само не може збагнути всіх нюансів цієї ситуації й Ендрю Вілсон, для якого 1991 рік є, здається, тією фатальною точкою, після якої всі його загалом об'єктивні погляди на Україну загадковим чином деформуються, робляться на диво поверховими й тенденційними. Ця проблема, вочевидь, заслуговує докладнішого аналізу, оскільки подібні світоглядні метаморфози відбулися і з багатьма іншими лібералами, передусім російськими (приклад Володимира Малинковича, здається, найхарактерніший і найтрагічніший): вони вирішили, що проголошення незалежності автоматично розв'язало всі проблеми українців, і тепер слід зосередити головну увагу на захисті прав росіян, які стали раптом беззахисною меншістю в «націоналізуючій» українській державі. Тим часом, коли ми згадаємо, що українське суспільство реально поділене не на росіян та українців, а на українофонів та русофонів, і що саме українофони є меншістю, та ще й, як зазначалося, соціальне змарґіналізованою, то не таким уже й перебільшенням виглядає теза «націоналістів» про те, що незалежність змінила їхнє становище не набагато більше, ніж незалежність США - становище місцевих негрів чи індіанців. Це становище спонукає українофонів до розпачливої, неадекватної поведінки і, ще більше, неадекватної риторики, яку Вілсон і його колеги небезпідставно сприймають як «націоналістичну». Тут і розмаїта історична міфологія, і гіперболізація національних страждань, і демонізація Росії, і наївна віра, що російськомовні українці хочуть і мусять «реукраїнізуватися», і не вельми коректні та не надто розумні наскоки на зрусифікованих «яничарів», котрі «реукраїнізовуватися» не хочуть, і багато чого ще. Але проникливий аналітик не може не бачити, що ця риторика, за всієї своєї неадекватності й інфантильності (а деколи й агресивності, що, зрештою, теж є лише істеричним виявом інфантилізму), відбиває певні реальні, невирішені проблеми колоніально упослідженої україномовної меншості. І що ці проблеми не конче мусять бути артикульовані в націоналістично-міфологічній формі, вони можуть обговорюватися й суто прагматично, з ліберальних чи, краще сказати, з загальнолюдських, гуманістичних позицій.
 За такого підходу ми побачимо, що, наприклад, націоналістична вимога «українізації» чи, скажімо, «суворішого дотримання державного статусу української мови» є лише загостреною реакцією на дальше тривання русифікації, яке є найкращим доказом того, що реальної рівноправності двох мов (не кажучи про якісь там міфічні переваги української) в Україні поки що не досягнуто. Мігруючи до великих міст (заради кращої освіти, престижнішої праці і, взагалі, «вищої» цивілізації), провінційні українофони й далі русифікуються - і то не лише тому, що російська мова, як і за совєтських часів, відкриває перед ними кращі кар'єрні можливості, а й тому, що вона є психологічно комфортнішою: побутова «українофонофобія» є й досі масовим явищем у російськомовних містах, про що Вілсон може й не знати, але про що, безумовно, знають його колеги й консультанти в Україні. (Кільканадцять років тому моя сусідка висловила «простонародний» погляд на мовну проблему з афористичною влучністю. Почувши, що ми з дружиною розмовляємо зі своєю дитиною по-українськи, вона докірливо вигукнула: «Зачем же вы ребенку жизнь калечите?!»)

Так само й націоналістичні домагання якихось «особливих прав для корінної нації» можуть бути переформульовані як суто ліберальна вимога реальної рівноправності для обох мовно-культурних груп, тобто як вимога «підтримчих дій» на користь історично марґіналізованих українофонів (а не якихось спеціальних «привілеїв для корінної нації», як фальшиво інтерпретує цю проблему слідом за націоналістами, тільки з негативним висновком, Ендрю Вілсон).
 Нерозуміння того очевидного, здавалося б, факту, що український націоналізм і після 1991 року зберіг переважно захисний («меншинний», як це визнає сам Вілсон) характер, фатально поєднується в його концепціях із загальною упередженістю щодо будь-якого націоналізму, характерною для більшості західних лібералів (особливо з великих пост- чи неоімперських націй, яких чинний світовий порядок і політика laissez-faire задовольняють найбільше). Відтак, в усіх діях українських «націоналістів» Ендрю Вілсон убачає бажання україномовної («націоналістичної») меншості встановити своє домінування над російськомовною («анаціональною») більшістю, й ігнорує при цьому суто ліберальний аспект проблеми: потребу меншості бодай просто вирватися з-під домінування більшості. Певна «зацикленість» на етнічному й мовно-культурному націоналізмі не дає Ендрю Вілсонові побачити український націоналізм як далеко ширше й складніше явище, зокрема - не дає розгледіти його громадянський складник, сильніший саме в тих регіонах, де є розвиненішим громадянське суспільство, тобто у більш «європейській» (менш совєтизованій) Західній Україні та у великих містах Центральної, передусім у Києві. Саме цим складником пояснюється абсолютне переважання демократичних «націоналістів» над радикальними в Західній Україні та їхні «загадкові» успіхи в переважно російськомовних містах Центральної України - тим загадковіші, що в україномовних селах тої ж таки Центральної України нічого подібного не спостерігається: тут і далі домінує стара совєтська («антинаціоналістична», в термінах Вілсона) номенклатура, що є одночасно й номенклатурою антидемократичною. Вілсон пояснює цей феномен великою кількістю української інтелігенції в центральноукраїнських містах, яка, власне, і є (поза Галичиною) соціальною базою українського націоналізму. Він не враховує, однак, що ця інтелігенція, навіть у Києві, є переважно російськомовною і що її загальна чисельність не така вже й велика, щоб забезпечити успіх націонал-демократам у переважно російськомовному («антинаціоналістичному») середовищі. Тут вирішальний вплив має, вочевидь, не етнічний чи мовно-культурний націоналізм, а таки громадянський, тобто - спроможність населення побачити в націонал-демократах саме «демократів», а не «націоналістів» (усупереч зусиллям, особливо помітним на півдні та сході, «антинаціоналістичної» пропаганди).



 Креольський виклик

 І, нарешті, остання помилка, якої припускається Ендрю Вілсон, це містифікація та міфологізація тих сил, яким об'єктивно протистоїть український націоналізм 1990-х. Вілсон, як уже зазначалося, евфемістично називає ці сили «антинаціоналістичними», «анаціональними» і, навіть, у дусі совєтської пропаганди, «лівими інтернаціоналістами». Зараховує він сюди, отже, і цілком поміркованих російськомовних лібералів та космополітів; і комуністів із їхньою «сильною», ба навіть «войовничою» «антинаціоналістичною традицією»; і, зрештою, традиційних імперських українофобів чорносотенного ґатунку, для яких «ситуація двомовності в сьогоднішній Україні аж ніяк не є наслідком русифікаторської політики царського уряду, а має глибоке історичне коріння» і, взагалі, «користування російською мовою в Україні є природнішим, бо українська мова виникла просто внаслідок засмічення давньоруського діалекту польськими й турецькими словами».
 Для всіх цих «антинаціоналістів» характерними є неприязнь до Західної України і, взагалі, до всякого свідомого українства та повсякденної (а не лише ритуальної) україномовності, а також наполегливе дефінування російського етносу в Україні як «корінного», а російської мови - як такої ж природної для України, що й українська, і навіть іще природнішої. Ендрю Вілсон схиляється раз у раз до цих поглядів - і тоді, коли підміняє термін «русифікація» точнішим, на його думку, терміном «акультурація» - на тій лише підставі, що українські селяни в містах не втрачають української ідентичності, бо, мовляв, не мають іще усвідомленої лояльності щодо української мови та культури; і тоді, коли визнає «малоросійство» таким самим складником української інтелектуальної традиції, як і власне український націоналізм.
 Обидві тези - досить небезпечний зразок квазінаукової спекуляції. В першому випадку відсутність усвідомленої національної ідентичності аж ніяк не означає, що протоукраїнський селянський етнос не має принаймні неусвідомленої лояльності щодо певної мови й культури і що він є, отже, якоюсь «анаціональною», «безмовною» та «безкультурною» масою. У другому випадку «малоросійство» трактується як певна (проросійська) мовна, культурна та політична орієнтація всередині українства - на противагу орієнтації антиросійській, «націоналістичній». Обидві орієнтації розглядаються як рівноцінні конкурентні ідеологічні напрямки всередині вже сформованої (принаймні від 1991 року) української нації. Тим часом, не входячи тут у дискусію про те, чи українська нація може - і до якої міри - вважатися сформованою, зазначимо лише, що «малоросійство» історично розвивалося не як ідеологія (чи одна з ідеологій) української нації, а, фактично, як її імперське заперечення, точніше - як своєрідний компроміс між вимогою імперської лояльності і певним регіональним патріотизмом.
 У певному сенсі цю ідеологію, звісно, можна вважати частиною української інтелектуальної традиції (як і, скажімо, ідеологію маршала Петена - частиною традиції французької). Але при цьому слід пам'ятати, що така ідеологія є свого роду перверсією, спричиненою несприятливими політичними обставинами, пухлиною, яка, в принципі, пожирає не тільки свого «конкурента» - український «нелояльний» націоналізм, котрий прагне емансипуватися від імперії, а й себе, бо ж визнає свою провінційність і другорядність щодо імперського Центру, а отже й прирікає себе на подальшу марґіналізацію (провансалізацію чи, за наявності квазідержави, білорусизацію).
 Безумовно, всякий регіоналізм, навіть найлояльніший, є явищем двоїстим, із якого завжди може прорости гілка повноцінного націоналізму та сепаратизму. Саме це й відбулося в Україні в першій половині XIX століття: з безневинного, здавалося б, малоросійства проріс український національний рух. Поява перших «націоналістів» (кирило-методіївців) та перші імперські репресії проти них поклали край періоду амбівалентного існування малоросійства. Поєднувати дві лояльності, імперську та регіональну, ставало дедалі складніше: логіка подій виштовхувала малоросів або в бік українства (з усіма неминучими імперськими «батогами»), або в протилежний бік - іще більшого, підкресленого вірнопідданства (з усіма належними в цьому разі імперськими «пряниками»).
 «Антинаціоналізм» традиційно був характерною рисою малоросійства, виявом його лояльності щодо Центру, а водночас і засобом боротьби (за підтримкою того ж таки Центру) проти небезпечного конкурента в регіоні. Після розпаду СССР «антинаціоналізм» майже втратив свою першу функцію - демонстрування лояльності, зате повністю зберіг другу - нейтралізації ідеологічного конкурента й мобілізації на боротьбу з ним як «анаціональних» малоросів, так і «співчувальників» у колишньому Центрі. Якщо до незалежності малоросійство обслуговувало інтереси імперського Центру і свої власні, то тепер - лише власні (хоча можуть виникати різноманітні форми функціональної взаємодії з колишнім Центром).
 Малоросійство в унезалежненій Україні зробилося, отже, самостійною ідеологією, яка лише генетично зв'язана з імперським шовінізмом, тоді як типологічно воно є класичною креольською ідеологією, спрямованою на загальну містифікацію ситуації («антинаціоналістичні групи витворюють свої власні історичні та географічні міфи», - делікатно обмовляється про це Ендрю Вілсон), узаконення й закріплення свого упривілейованого постколоніального статусу в колоніальній країні та остаточну соціально-економічну й мовно-культурну марґіналізацію аборигенів.
 Евфемізація, до якої вдається Вілсон, є частиною міфологізації: називаючи досить чіткий, ідеологічно оформлений і артикульований креольский націоналізм якимсь невиразним, аморфним «антинаціоналізмом», такою собі спонтанною реакцією «беззахисних» русофонів на натиск зорганізованих українофонів-«націоналістів», він спотворює ситуацію, що реально склалася в унезалежненій Україні. В сумі всі ці похибки не дають змоги авторові побачити сучасний український націоналізм у його боротьбі з іншим, не менш завзятим, хоч і менш видимим (бо вже не російським, а, власне, креольським) націоналізмом. А відтак і не дають йому змоги реально оцінити можливості порозуміння й примирення цих двох мовно-культурних націоналізмів на ґрунті єдиного націоналізму - громадянського.



 Ціна непослідовності

 Підсумовуючи, можемо ствердити, що головною вадою Вілсонової праці є методологічна непослідовність. Заявивши підзаголовком своєї книжки суто етнічне (мовно-культурне) розуміння націоналізму, характерне передусім для бездержавних націй, Ендрю Вілсон, однак, раз у раз виявляє суто західне, «державницьке» розуміння націоналізму як явища понадетнічного, загальногромадянського. До українського «націоналізму» він зараховує й такі суто прагматичні дії державних еліт, як намагання обмежити кримський сепаратизм, отримати матеріальну та інші вигоди від ядерного роззброєння, націоналізувати совєтську армію на своїй території й привести її військовослужбовців до присяги новій державі, домогтися рівноправних узаємин із Росією, змодернізувати країну, переорієнтувавши її в бік цивілізаційно розвиненішої Європи тощо.
 В такому розширеному застосуванні терміна не було б нічого поганого, якби автор дав чітко зрозуміти, що йдеться саме про громадянський націоналізм, який об'єктивно відбиває інтереси всієї нації як держави. Але тоді довелося б змінити цілу концепцію книжки, починаючи від її ефектного, але неефективного в такому контексті підзаголовку. Методологічна послідовність дала б авторові змогу побачити, що:
 а) український націоналізм 1990-х не зводиться до мовно-культурного націоналізму українофонів, слушно означеного як «вірування меншини»;
 б) він не зводиться також до мовно-культурного націоналізму русофонів, фальшиво означеного як «антинаціоналізм»;
 в) він має ще й третю, загальногромадянську іпостась, характерну для націй-держав Західної Європи.
 І хоча цей третій, громадянський різновид націоналізму в Україні як молодій, іще не сформованій державі-пації не став поки що провідним, саме на його основі українське суспільство досягло консенсусу щодо найголовніших питань свого розвитку - референдуму про незалежність, мирної зміни влади 1994 року, ухвалення Конституції.
 Безумовно, становлення громадянського націоналізму в Україні є справою надзвичайно складною, оскільки йому доводиться формуватися на основі не одного, а двох, послідовно антагоністичних, мовно-культурних націоналізмів, кожен із яких прагне коли не до знищення, то принаймні до марґіналізації конкурента. Синтез нового «консенсусного» націоналізму можливий лише за умови їх послідовної деміфологізації, відмови кожного з них від намагань домінувати, і визнання кожного з них лише тією мірою, якою вони обстоюють рівні права для своєї мовно-культурної групи в рамках загальногромадянських прав.


 ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ЗА ЛИПИНСЬКИМ: pro et contra

 Нaзвавши збірку своїх статей «Голос із діяспори в Україну» (Las Vegas: Troppe Note Publishing, 1997), Петро Балей недвозначно дав зрозуміти, кому адресує свої тексти й на чию зацікавлену реакцію розраховує. Назва, однак, не виглядає цілком вдалою, - почасти через її відстороненість і дидактичність (щось на кшталт «афонських» послань Івана Вишенського), почасти - через наростання в українському суспільстві ідіосинкразії щодо «повчань» із діаспори і взагалі з-за кордону.
 А проте, книга 85-літнього публіциста, постійного автора детройтських «Українських вістей» (генеалогічне пов'язаних з УРДП Івана Багряного) й завзятого прихильника державотворчих концепцій В'ячеслава Липинського, справді заслуговує на увагу читача в Україні. Присвячена збірка найзлободеннішим проблемам сучасного українського націє- і державотворення, які трактуються в доволі цікавий, хоч і не вельми звичний для фахових патріотів спосіб. «Я свідомий, - зізнається в одній зі статей автор, - що, кидаючи ці думки публічно, являюся білим круком в "обществі" свідомих українців…»
 Фактично вся книга є прямою та прихованою полемікою "свідомими українцями" - чи то з інтегрально-націоналістичного, бандерівсько-оунівського табору, чи то з табору націонал-демократичного, романтично-інтелігентського, котрий, як вважає Петро Балей, поступово впав у той самий гріх - гріx ексклюзивного, етнокультурного націоналізму та опозиційності щодо посткомуністичної влади. Антитезу всім цим «єресям» автор вбачає у «класократичній» теорії нації українського монархіста-гетьманця Липинського, «Листи до братів-хліборобів» якого цитує часто й охоче:
 І пам'ятайте, Ви, українські інтелігенти, що народ україський визволитись може лише тоді, коли він свою голову із пащі московської і польської метрополії вирве. Голова його - це пани. Не тільки сучасні, а всяка верхня - провідна і правляча верства, яку Ви - представники народу - своїми «очима завидющими і руками загребущими» всякий раз, як починає творитися Держава Українська, назад у Москву та Польщу заганяєте. Верству цю ви мусите до народу притягнути і з народом в одну націю зв'язати. А зробите це лиш тоді, коли панські сепаратистичні українсько-державницькі стремління всіма силами своїми, всім вашим впливом на народ, піддержите… Щоб могла постати Україна… в українському державницькому таборі мусять об'єднатися кращі й активніші частини всіх місцевих клясів і всіх місцевих «націй»: поміщик, промисловець, робітник, селянин, місцевий руський, поляк, українець… Як органічно через свої верхи входила і входить завжди Україна в склад держави метропольної, так само тільки органічно, від верхів вона може від метрополій відділитись…
 Для Петра Балея такими «панами», такою «провідною правлячою верствою» в сьогоднішній Україні є посткомуністична номенклатура, яка, власне, й далі «керує життям та адмініструє інституціями держави й національної продуктивности»:
 Вона, поки що, робить це так, як уміє, як навчена тричвертьстоліттями метропольного керівництва з Москви. Переставитись їй з того, що вона знає і вміє робити, на те, чого вона не бачила й не знає і що психологічно чуже їй, це за однорічний період понад людські сили. Але вона знає, що мусить переставитись, бо хоче «самозберегти себе» в Українській Державі.
 Відтак, стверджує П. Балей, обов'язком усіх патріотів є поборювання цієї «політичної аристократії», а співпрацею, - «реконсиляція інтелігентських кадрів радянської школи і націоналістичної у спільній праці над закріпленням молодої української державности».
 Сама по собі ця пропозиція не нова - за часів Кравчука її досить активно обстоювала значна частина націонал-демократів (Юрій Бадзьо, Дмитро Павличко, Михайло Горинь), не згідних із надто рішучою, як їм здавалося, опозиційністю Вячеслава Чорновола. Проте, на відміну від патріотів-романтиків П. Балей виявляє більше прагматики й реалізму, відтак пропонує глибше й модерніше розуміння нації як політико-економічної спільноти рівноправних громадян однієї держави, скептично висловлюється щодо т.зв. «українізації» і несподівано толерантно оцінює пропозиції узаконити російську мову як офіційну. Водночас у полеміці з опонентами він припускається власних спрощень і помилок, характерних, зрештою, для деяких авторів в Україні. Саме ця суміш «грішного з праведним» заслуговує на нашу критичну увагу, а ще більше - доволі цікаві, хоч не завжди успішні намагання застосувати концепції Липинського до сучасної ситуації.



 Вирішальна роль партноменклатури

 Відповідно до цих концепцій, Петро Балей пише про «вирішальну ролю партійної номенклятури в Україні у проголошенні Української Незалежної Держави 24 серпня [1991 року]» й наполягає на переоцінці «значення українського комунізму під жахливим більшовицьким режимом Москви - його суто політичної ролі у відстоюванні своєї республіканської окремішности на протязі 74 років». Для нього не лише сьогоднішня Україна є юридичним та інституційним продовженням УССР, а й УССР є в певному сенсі продовженням УНР, оскільки перший совєтський уряд виступав не проти «проголошеної універсалом державности України, а тільки як "пролетарський" уряд УРРеспубліки проти "буржуазного" уряду УНРеспубліки»:
 В правно-політичному розумінні це була переємність чистої води революційним порядком за усталеним ритуалом марксистської політичної філософії: від «буржуазної» Революції (березень-грудень 1917 р.) до «пролетарської» (соціалістичної) революції в Україні.
 Серед українських публіцистів цю тезу чи не першим артикулював Володимир Кулик у статті «Повторення перейденого. Українська революція: 1917-1991» («Сучасність», 1992, ч. 2), - ствердивши зокрема, що УССР, усупереч об'єктивним намірам її творців, об'єктивно стала продоженням і вивершуванням» української національної революції 1917-20 років. Трактуючи «уесесерівську» владу суто маріонетковий, колоніальний режим, накинений більшовиками, і недобачаючи в ньому певних питомих, а відтак «протосамостійницьких» елементів, справді важко збагнути «як це окупаційна адміністрація раптом перетворилася на знаряддя державного будівництва».
 Петро Балей написав про те саме півроком раніше - не без впливу (як і Кулик) праць Івана Лисяка-Рудницького, чи не найпроникливішого й найдалекогляднішого українського політолога:
 Від року 1918-го український народ не переставав жити в структурі держави модерного типу. Він мав свою власну територію, виразно визначену міждержавними кордонами, мав свою столицю, свою праводавчу Раду та її викопні органи і своє повноправне представництво у міжнародній Організації Об'єднаних Націй.
 Усі ці роки, безумовно, були роками терору, насильства і брутальної русифікації. Але ж, веде далі автор, відсутність української мови в державних відомствах не дає ще підстав політичним партіям діяспори представляти УРСР як чистої води колонію комуністичного центру Москви. Ні ірландцям після поголовного переходу на англійську мову, ні французам під політично поневоленим урядом ген. Петена і в голову не приходило відмовлятися від правного статусу державного народу, хоч і як той уряд у Віші був зненавиджений кожним французом-патріотом.
 70-літнє перебування українців у складі такої квазідержави, за всіх своїх прикрощів і катастроф, мало, на думку автора, принаймні чотири позитивні наслідки. По-перше, відбулося возз'єднання всіх українських етнічних земель під однією (квазі)державною юрисдикцією; по-друге, сформувалися (квазі)державні структури та інституції, які в умовах ослаблення імперського центру стали важливим чинником мирної та цілком легітимної національної емансипації; по-третє, сформувалася місцева (квазі)державна еліта, здатна кожної миті зректися свого колабораціонізму и стати (цит. за Липинським) важливим, коли не вирішальним чинником державного усамостійнення; і, по-четверте, в місцевого багатоетнічного населення виробився певний (квазі)державний, республіканський» патріотизм, здатний лягти в основу пільної національної ідентичності громадян України.
 Цей останній аспект заслуговує особливої уваги - почасти тому, що його дещо недооцінює більшість дослідників, головним же чином тому, що для дальших міркувань П. Балея про національну та мовну політику в Україні він є найсуттєвішим. На ідентичність підсовєтського українця, з'ясовує автор, вирішальний вплив мали два чинники: негативний (небезпека наразитися на закид у «буржуазному націоналізмі» й, відповідно, дедалі частіше зречення «націоналістичної» мови на користь «інтернаціональної») та позитивний (гордість за успіхи своєї республіки, «другої за питомою вагою в Союзі», - «все це не тільки зміняло фактори зовнішньої маніфестації традиційної етнічности, але й наповняло новим змістом ті емоційні почування, що складаються на патріотизм»):
 При цьому той патріотизм був безпечніший у щоденному побуті. Він не був ексклюзивної натури супроти неавтохтонних елементів. Він був однаково сприємливий як для автохтонів, так і інородців - він виключав із суспільно-політичного життя в республіці поняття «національної меншини». Етнічно-культурний принцип національного патріотизму органічно [?!] переходив у принцип територіяльно-політичного, економічного. Творився в Україні тип суспільства, що його передбачав Липинський у своїй клясократії, де суспільне наверствування визначалося за економічною функцією…
 Не входячи тут у полеміку з автором щодо «органічності» згаданого переходу (імплікації цієї авторської «обмовки» розглянемо далі), погодьмося тим часом, що політична передісторія сьогоднішньої України змальована автором загалом слушно, а відтак і його розуміння ситуації в Україні - значно глибшим, ніж у більшості його колег із діаспори та із самої України. Полеміка з цими колегами складає другий, сказати б, сюжет рецензованої тут книжки, на якому варто зупинитись докладніше.



 Від «літературної» України до реальної

 Вихований в ідеологічній ізоляції ексклюзивного націоналізму, імпортований з Америки націоналіст-ідеаліст ніколи не чув про справжні соціяльно-політичні процеси, які формували підсовєтську людину на протязі три чверті століття, - пише автор.
- Все, що за Збручем діялося, - ворожий Україні російський імперіялізм під комуністичним прикриттям, і з хвилиною відходу тих темних сил в історію всі ці нашарування безбожного комунізму й російської культури мали б сковзнути з народу, як сніг із стріхи під весняним сонцем. Йому до болю незрозуміле, коли він чує повсюдно російську мову - навіть в інтимних родинних стосунках. Він переконаний, що все те залишок від страху перед політичним терором пережитої системи й "духа ворожої культури", і все, що залишається свідомому українству зробити, це відродити історичну пам'ять в народі, продемонструвавши перед ним пластично його минулу славу, і все стане на своє…
 Тим часом Петро Балей не має жодних ілюзій щодо «театральних параферналій за традиціями опереткової революції». Він знає, що «російська мова була імперською століттями і знання її грамотними верствами було загальним, в тій мові спілкувалися всі народи імперії із-за потреб життєвих необхідностей, а останньо із чисто політичних мотиві особистої безпеки». Він знає, що «"двомовність" - це історичний факт не від сьогодні і піти проти цього факту політичними засобами насилля, значить ті "впливи" Росії тільки більше скріпити». Він усвідомлює, зрештою, що сьогодні українська держава з її криптокомуністичним режимом «єдина форма держави, яку Україна могла поставити, й могла здобутися, бо ані націоналізм Західніх земель чи емігрантський, ні залишки старих соціялістів, що опинилися в 20-му році на Заході, ані великомученики гельсінського руху - всі вони окремо і разом не мали найменшої історичної шанси поставити українську державу під любим їм режимом». Але, на відміну від «щирих провінційних патріотів», поборників «літературної України» (під якою автор розуміє «ідеалістично вимріяну візію монолітної, соборної, політично самостійної держави»), П. Балей знає й багато іншого. Наприклад, що «проникнення російської мови навіть у сферу приватного, родинного спілкування не мало вирішального впливу на національну свідомість і прагнення політичного усамостійнення в суверенній державі, що й було надсподівано заманіфестоване в референдумі 1 грудня 1991 року». Або й те, що «психологічно між галицьким греко-католиком і слобожанською людиною, вихованою у третім поколінні в російськомовній культурі, немає різниці: як перший, так і другий вважають своїм те, в що вони вросли». Відтак автор формулює надзвичайно гостре й незручне для більшості «національно свідомих» земляків питання: чому в їхній уяві лише та людина може бути справжнім українцем, а ціла країна українською, коли та людина говоритиме по-українськи і визнаватиме націоналістичну ідеологію? Адже народи з окремим історичним розвитком, питоменно біологічними рисами і в різних геополітичних обставинах відрізняються один від одного багато глибшими прикметностями, ніж мова…
 Посилаючись на приклад Ірландії, П. Балей тут же застерігається, що робить це «не для того, що хотів би бачити pосійську мову замість української в українській державі, а тільки для того, щоб показати, що мова не є найважливішим фактором існування української держави, і що в сьогоднішній тяжкій і критичній ситуації свідомий українець - якщо справді свідомий - не сміє на культурно-мовному тлі створювати внутрішньоідеологічний фронт і ставити державне правління перед необхідністю вибирати між етнічно-ідеалістичним Заходом [України] й історично-матеріялістичним Сходом…»:
 Мене не менше, ніж Вас, болить "неукраїнський" стан речей в Україні. Різниця лиш у тому, що мій стратегічний підхід до цих проблем випливає з іншого "кінця", а тактика в наочній ситуації пропонує інші засоби протинаступу…»
 Цей «стратегічний підхід» ґрунтується на підставовому постулаті Липинського:
 «Держава скрізь і всюди обіймає все громадянство: всіх без винятку людей, що живуть на даній території…» Держава, таким чином, цс і є нація, а нація - це передусім держава. «Коли ми справді зараховуємо себе духово і по історичних традиціях до Заходу, то давайте будемо говорити за загальноприйнятою політологічною термінологією, яку визнає цілий культурний світ, а тут "бездержавної" нації немає».
 Відтак автор закликає відмовитися від етнокультурного принципу побудови нації на користь політико-економічного, аби уникнути «холодної громадянської війни» перед лицем «зовнішнього ворога, однаково грізного й небезпечного як для українськомовного, так і для російськомовного [населення]». Не заводячи, знову ж таки, суперечки з автором про те, чи згаданий «ворог» справді «однаково» грізний та небезпечний для обох цих груп (масовий перехід україномовного населення у російськомовне свідчить, що небезпека та ніколи не була «однаковою»), погодьмося з автором у найголовнішому:
 Боротьба етнічного принципу з політично-економічним буде самогубною політикою свідомого національно, але неграмотного політично українства в кризовому періоді ставання самостійної держави. Українська демократія, щоб відограти позитивну ролю в боротьбі українського народу за самостійність, мусить пам'ятати, що боротьба за українську мову з імперською денаціоналізуючою політикою - це щось зовсім інше від боротьби за ту ж саму мовну культуру з поважною частиною свого народу у своїй державі… Російськомовний патріот української держави не голосував за те, щоб його "українізували", бо він не переставав почувати себе українцем. (Див. вище дотепне порівняння зросійщених українців із покатоличеними.
- М.Р.).


 І та ідентичність

 Одначе, на відміну від переконаних лібералів, Петро Балей ставить під сумнів самої потреби українізації чи, як він каже «ревіндикації». Незгоду зі «свідомими українцями» викликає лише «етичний тон і культурна форма» цього процесу. «Нам треба добре усвідомити собі, що відворотний процес не буде, бо не може бути коротшим. Якщо розумно і політичним тактом керований, він забере також не менше як два покоління».
 Насамперед треба зважати на психологічний момент у такій позитивно ревіндикаційній боротьбі. Людина, що почуває себе українцем, але виростала в російськомовнім оточенні, є цілком іншого наставления до російської мови, ніж просвітитель, що конфронтує цю людину. Донесену до неї вимогу «українізуватись», у спосіб для неї незрозумілий, несприятливий, а то й просто образливий у її почуваннях політично-державницького й територіяльного патріотизму, вона відкине. В неї, коли вона дорослого віку, з'являється нехіть до пропонованої зміни в побутовій культурі її життя. Вона воліла б, щоб решта населення перейшла на «рідну» її мову. Коли ж просвітитель починає ганьбити її, в неї зроджується ворожість до мови й культури її предків - ворожість, якої ще вчора вона не відчувала до свого україномовного сусіда чи сусідньої области… Висновок із повище сказаного здається мені очевидний: українізацію російськомовних районів треба починати російською мовою.
 Другим тактичним кроком Петро Балей вважає «признання офіційности російській мові». Цей крок, на його думку, «послабить опір російськомовних елементів проти укранізації політичної самостійности України», «автоматично поверне Україні всіх великих письменників науковців», як ми, проте творили російською мовою, врешті, зміцнить молоду державу-націю перед реваншистськими загрозами з боку Москви. Тут автор стоїть на тому, що в стратегічному плані зберегти державу суттєвіше, ніж зберегти націю (нація - це передусім держава); в тактичному ж плані він переконаний, що «навіть без проголошування [української мови] державною, вона в умовах вільної конкуренції в усіх ділянках людського зацікавлення в дуже короткому часі стала б "де факто" державною».
 Твердження народніх максималістів, що без повсюдно пануючої української мови в державних, громадських і научних інституціях Україна стає «неукраїнською» - це абсурд з історичної й соціологічної точки погляду. Твердження, що офіційне існування мови поважної й політично вагомої етнічно-народної групи побіч української державної припинить «національне відродження» України - це в обличчі того історичного факту, що завдяки голосам російськомовного населення Україна з географічної назви стала Нацією, виглядає радше на ворожу провокацію у хворобливому мовному питанні, ніж на заботливе піклування українського патріота.
 З першою тезою автора у принципі можна погодитись, оскільки держава є справді надійнішим і переконливішим аргументом на користь існування відповідної нації, ніж романтично ідеалізована мова. Але друга авторська теза є вельми вразливою з багатьох причин. По-перше, сьогоднішня Україна принципово відрізняється від України часів Липинського, в якій російськомовне населення становило лише 5-10 відсотків населення, зосередженого у великих містах - серед сільського україномовного океану, незаторкнуте ще телебаченням, радіо, загальною освітою та іншими модернізаційними процесами. Саме це автохтонне море й змінило обличчя чужомовних міст у всіх східноєвропейських країнах, де процеси модернізації та урбанізації збіглися з процесами національного відродження. В Україні вони збіглися лише на короткий час - у 1920-х роках, після чого, навпаки, внаслідок цілеспрямованої русифікаторської політики почала витворюватися щораз глибша прірва між речами «міськими = модерними» та «сільськими = українськими» - сьогодні більша частина населення України живе у містах, які є переважно російськомовними.
 По-друге, методологічно вразливою є паралель між Україною та Ірландією. Адже для підсовєтських українців не релігія була головним показником ідентичності, і це робило українських інтелігентів «націоналістами», виокремлюючи їх із «новой исторической общности» - совєтського (російськомовного, звісна річ) народу. Тож, згадавши Ірландію, доречніше було б говорити про північну частину острова, де й досі жевріє глибокий конфлікт між автохтонами-католиками та креолами-протестантами.
 І нарешті, по-третє, автор спрощено розуміє подібний конфлікт в Україні як суто мовне протистояння, недобачаючи його глибиннішої, соціальної природи. Адже йдеться не просто про домінування російської мови й культури над українською, а й про соціальне, політико-економічне домінування російськомовного населення над україномовним - домінування «першого світу» міської, модерної, російськомовної цивілізації над «третім світом» цивілізації сільської, відсталої, україномовної. Саме це робить авторські надії на «ревіндикацію» - без державних «підтримчих дій» (affirmative actions) - доволі примарними: адже поки що, за шість років незалежності, не вдалося не те що когось там «зукраїнізувати», а й бодай просто зупинити процес русифікації українофонів.
 П. Балей до певної міри усвідомлює цю проблему, коли пише про «довговікові деструктивні процеси», які «й надалі дають в українському суспільстві по інерції», проте механізмів збереження тої «інерції» він не лише не аналізує, а й, до певної міри, їх затуманює - і коли пише, що етнокультурний принцип національного патріотизму в УССР «органічно» (sic!) перейшов у принцип патріотизму територіально-політичного та економічного; і коли ігнорує серйозну проблему політичної, економічної та мовно-культурної марґіналізованості українофонів, зводячи їхні домагання соціальної рівноправності до «перманентної внутрішньої боротьби за політичне "верховодство"», і коли, зрештою, вдає, ніби неприязнь багатьох русофонів до своїх україномовних сусідів чи україномовних областей є рідкісним явищем, породженим «надмірностями» українізації, - а не стійким результатом багатолітньої праці совєтської пропагандистської машини.
 Цікаво, між іншим, що в одній зі статей автор розповідає житейську історію про помічену в трамваї неприязнь російськомовних киян до польських туристів, які голосно й соромно» розмовляли на публіці своєю мовою:
 Чому це мало б обурювати київського українця? Бо це боляче нагадує йому його вихолощеність з національної гордости, почуття своєї меншевартости і приголомшеність культурою «старшого брата». Йому легше було б на душі, якби він бачив, що всі народи, як і він, піддалися асиміляції на копил «старшого брата».
 Це - напрочуд проникливе пояснення психології засимільованих аборигенів: сприйнявши власний негативний образ, якого їм накинули колонізатори, вони ненавидять передусім себе, бо не здатні спроектувати свою колективну тінь на інших. Дивно, однак, що автор, за всієї своєї проникливості, не спостеріг подібної реакції київських (одеських, харківських, донецьких) аборигенів на українську мову, а якщо й спостеріг, то чомусь не наважився витлумачити її подібним чином. Зробивши цей крок, він, вочевидь, не зміг би вже так безоглядно закликати своїх земляків: «Залиште своїх російськомовних братів з їхніми власними забобонами і, закасавши рукави, беріться до праці, яку ви найкраще знаєте». Адже серед тих «забобонів» є й чимала доза українофобії (чи, точніше, українофонофобії); ну, а коли йдеться про «працю, яку найкраще знають» українофони, то слід, мабуть, передусім згадати вирощування свиней, доїння корів, підмітання улиць, вивезення сміття, а також писання віршів про дружбу братніх народів мешканцями письменницького гетто.



 Пастки постколоніалізму

 Таким чином, авторова полеміка з «літературними українцями», що живуть «не з якоїсь продуктивної праці» а з експлуатації української національної ідеї і з "любови до українського народу"», має вельми обмежений, непослідовний і, загалом, неконструктивний характер. Слушні засновки далеко не завжди ведуть його до слушних висновків.
 Справді, автор має рацію, коли пише, що «політична революція (політичне усамостійнення), щоб утривалитися, мусить іти впритул із соціяльно-економічною революцією (узаконення власницького класу й уведення ринкової системи економічних оборотів); що успішно перевести ці революції можна тільки існуючими засобами та існуючими людськими силами, а не тими, що мали б бути завтра; тому всяка ідеологічна перебудова суспільства, культурно-мовна та релігійна, мусить проходити еволюційно», врешті - «що сьогоднішня Україна з усіма своїми слабостями політичного новородка не існує в порожнечі, а в обличчі найрішучішої московської опозиції до політичного усамостійнення свого київського февдала», і що «українська держава може стати тривалою дійсністю в сьогоднішніх історичних умовинах, [лише] коли автохтонна українська більшість населення зрозуміє, що сьогоднішня Україна є і мас залишитися багатонаціональною державою - в однаковій мірі дорогою кожній етнічній групі».
 Цілком очевидно, що автор полемізує тут із крайніми націоналістами, яких він здавен недолюблює і яких уважає такими ж небезпечними для української незалежності, як і комуністи (хоч ні кількісно, ані, зрештою, сутнісно вони аж такими загрозливими сьогодні не є). Непомітно, однак, автор переносить цей полемічний тон і на поміркованіших та суспільне впливе ті тих націонал-демократів і на всю українську інтелігенцію, котра «ніколи не завдавала собі труду ґрунтовно вивчити свій власний нарід у його неперевершеній кладності», зате завжди претендувала на роль його «єдиноуповноваженого репрезентанта».
 Особливо дістається активістам КУНу за «поетичні гіперболі» в їхньому «Маніфесті», які «дозволяються поетам для викликання потрібних емоцій», проте «в політиці служать тільки демагогам, які не трактують свою публіку поважно». Як характерний приклад такої «гіперболі» автор наводить рядки з «Маніфесту» про те, що за винятком 30-х років, коли більшовики вигубили третину нації, такої деукраїнізації України, як нині, ще не було. А тим часом, звертається П. Балей до «літературних українців», «коли вас найдужче росіянізували, а найкращих з вас справді душили, виголоджували і живцем заморожували, ви мовчали»:
 Тож не перетягайте струну і пам'ятайте, що в народі не забувається ваша привілейна позиція під комунізмом як «інженерів людських душ», і якщо ви й далі хотіли залишатися на державних гонорарах і замовленнях, то ви зробили помилку. У світі, в якому ви опинилися, всяка пересічного рівня літературна продукція підлягає ринковому законові попиту. І поки грамотне суспільство достатньо не накормлене, не вдягнене, не взуте й не огріте, вам треба повчитися в Докії Гуменної та в інших їй подібних: не цураючись всякої праці, живучи ощадне, вона не тільки писала свої твори по ночах і відпочинкових днях, але й видавала їх за зароблені гроші, наперед знаючи, що в найкращому випадку їй може повернутися 50% коштів друку.
 Автор засуджує «конгресуючу інтелігенцію» за авантюрництво, що виявилось у протизаконному похороні патріарха біля Софійського собору, і за подальші «гіперболі» з цього приводу в патріотичній пресі («Від часу татарської навали Софійська площа ще не бачила такого побоїща»), та й узагалі за безоглядну підтримку філаретівської автокефалії, яку він полемічно порівнює з поквапливим проголошенням оунівцями «української незалежності» у Львові 30 липня 1941 року перед самим приходом німців.
 Справедливість цих докорів не дає, однак, підстав змішувати націонал-демократів із радикалами (їхня опозиційність має цілком різний, сказати б, «процедурний» характер), а тим більше - вдаватися до брутальної лайки на адресу опонентів («газетні борзописці», «скункси з-посеред інтелігентів», «слизаві емігрантські демократи» - все це, зрозуміло, не вельми прикрашає книжку). Та найприкріше, що Петро Балей, як уже зазначалося, недобачає соціальних, політико-економічних (а не лише мовно-культурних) підстав для конфлікту між русофонами та українофонами. Він, наприклад, риторично запитує «конгресуючих інтелігентів»: «хто вас "нищить", "душить", "не дає дихати"? Що, Москва надіслала в Україну нове ЧеКа?» - хоч розуміє, мабуть, що «нищення» й «душіння» цілком може відбуватись і без ЧеКа, Москви - як відбувалося воно, скажімо, в Америці щодо індіанців без жодної участі імперського Лондона… Запевняючи «літукраїнців», що в усамостійненій Україні «вас ніхто [вже] не буде розстрілювати за вашу творчість у жандармських застінках», П. Балей, безумовно, додає їм спокою, але навряд чи переконує, що їм справді слід бути беззастережно лояльними щодо влади «білих» чи, пак, русофонів. Як не переконує їх, мабуть, у цьому й суто ритуальне використання креольською владою тубільного одягу чи, навіть, мови.


 Дві України?

 Петро Балей, на жаль, бачить у сьогоднішній Україні лише те, що хоче побачити, а точніше - те, що збігається з поглядами та прогнозами його улюбленця Липинського. Засліпленість одним, некритично засвоєним, хоч і справді блискучим автором спонукає його до наївних сентенцій, коментувати які (принаймні в Україні) просто ніяково: «Незрозуміло мені, - риторично запитує П. Балей, - чому український інтелігент після 70-літнього охлократично-більшовицького пекла на Україні мав би боятися свого монархізму англійського типу?…» Але ж не може досвідчений публіцист не знати, що авторитет і стабільність монархічної влади закорінені в глибокій традиції, якої Україна ніколи не мала, в «Богом-даній» легітимності, без якої наш монархізм буде так само охлократичним, як і більшовизм, тобто належатиме аж ніяк не до англійського, а до значно ближчого нам Ганського типу.
 Можна навести й чимало інших прикладів вибірковості авторського бачення й тенденційності коментування. Ось, наприклад, гнівно засудивши організаторів несанкціонованого похорону патріарха на Софійській площі й зажадавши супроти них найсуворіших заходів, включно з арештом і слідством, П. Балей виявляє дивовижну поблажливість щодо другої сторони конфлікту. Все, що він може сказати критичного про озвірілих омонівців, які гамселили мирну публіку, шматували українські прапори й вигукували антиукрараїнську лайку («сволочь бандеровская!» - характерний зразок їхнього типово совєтського інтернаціоналізму), зводиться до вибачливих фраз на кшталт того, що не лише в Україні, мовляв, ай скрізь «на таку службу не йдуть інтелектуально розвинені й емоційно зрівноважені молоді люди», та й «їхній вишкіл наставлений на продукцію людини цього типу».
 Не входячи тут у дискусію, чи справді в цілому світі подібні війська комплектуються головорізами й садистами, порушимо натомість суто українське питання, яке П. Балей свідомо (або й нідсвідомо) воліє не помічати. Якщо на майдані зібралася переважно україномовна публіка, для якої ритуал похорону мав певний символічний, «патріотичний» сенс, а розганяли цю публіку російськомовні омонівці, з насолодою б'ючи не просто «порушників громадського порядку», а таки особливо ненависних їм українофонів (що підтверджує їхня лайка), то - який режим стоїть за спинами цих доблесних лицарів і, власне, що то за держава, задля блага якої п.Балей закликає україиофонів змиритися зі статусом колгоспних рабів чи, в кращому разі, обіймачів другорядних (переважно репрезентативних, без реального впливу) посад у загалом монолітній російськомовній «держеліті»?
 Відповівши на це запитання чи бодай сформулювавши його, Петро Балей мав би готову відповідь і на інше своє запитання: «Чому не посаджено за грати людей з чорно-червоними прапорцями і не почато слідства проти організаторів похорону і тактики похорону з КУНу?…» Та тому, вочевидь, що влада не зацікавлена привертати надмірну увагу до конфлікту, уважне розслідування якого здатне викрити саму суть цієї влади - панівній російськомовній еліті куди вигідніше вдавати, нібито на Софійському майдані відбувся такий собі сплеск релігійного екстремізму, прикре непорозуміння, спричинене незрілістю української демократії, - а не вияв значно глибшого протистояння між упослідженою україномовною меншістю, поза сумнівом, схильною до екстремізму як вияву суспільної істерики та панівною російськомовною більшістю.
 Безумовно, обидві ці групи є (в політичному сенсі) «українськими» й обидві (на свій лад) підтримують українську державність, - що, власне, й підтвердив референдум 1991 року і що й нині підтверджують (хоч і з меншою однозначністю) результати соціологічних опитувань. Безумовно, незалежна українська держава повинна будуватися на основі порозуміння між цими двома групами й пошанування прав одна одної, - що, вочевидь, неможливо без певних взаємних поступок і компромісів. Але для цього слід передусім чітко усвідомити становище обох груп у постколоніальній Україні і специфічні проблеми кожної.
 На жаль, цьому усвідомленню не сприяє та інтерпретація постколоніальних подій в Україні, що її пропонує П. Балей:
 Історичні випадки 1991 року переставили нас із дефензивних позицій на офензивні, і це переставлення дає нам вибір: 1) залишатися на успадкованій від Польщі і Росії інтензивній концепції внутрішньої політики поглинання "національних меншин", тобто етнокультурних ґруп, чи 2) прийняти екстензивну концепцію в стосунку до всіх етнічно-культурних ґруп - без уваги на їх статистичне відношення до геґемонної української ґрупи.
 Автор, зрозуміло, обстоює другий варіант розвитку, проти якого важко щось заперечити, крім одного: до реальної України цей варіант, як, зрештою, і попередній не має жодного стосунку, бо події 1991 року зовсім не переставили укранців із «дефензивних» (себто оборонних) позицій на «офензивні» (наступальні) й аж ніяк не зробили їх «геґемонною ґрупою». Навіть якщо признати, що українофони в сьогодішній Україні становлять чисельну більшість (хоч усі найновіші соціологічні дослідження свідчать про протилежне), вони не відіграють у суспільстві домінантної ролі хоч би тому, що зосереджені переважно в селах, містечках, або у марґінальній Західній Україні. Досить розглянути відношення між русофонами та українофонами у міністерствах, бізнесових, державних адміністраціях, серед промислових, пресових, військових, наукових, спортивних та інших еліт, аби побачити, хто є насправді «геґемонною ґрупою» в Україні. І якщо для цієї групи ще від совєтських часів було вигідно не говорити про реальний поділ українського суспільства на русофонів та українофонів, підміняючи його суто формальним і позбавленим реального значення поділом на етнічних українців та росіян (сьогодні цей поділ взагалі безглуздий, бо в політичному сенсі всі громадяни України від 1991 року є українцями), - то для українофонів така евфемізація й містифікація свого становища є не цілком зрозумілою. Скоріш за все, вони просто не наважуються глянути правді в очі і визнати себе меншиною, типу індіанців, на власній території. Вони наполегливо акцентують натомість свої особливі права «корінної» нації, сподіваючись із часом перетворити свій суто формальний, декларативний пріоритет «титульного» народу на реальний. Хоч яким дивом (і з якого дива) усе це має відбутися - сказати важко. «Ваші звернення до російськомовного земляка про дозвіл українізувати Україну, тобто і його, по-дитячому наївні й смішні, - пише з цього приводу Петро Балей.
- Дві протилежні методи в порядному товаристві не слід примінювати: залякування і вижебрувань не йдуть у парі». Замість наївного сподівання конвертувати свою більшість de jure у більшість de facto, чи не доцільніше було б українофонам відверто визнати свій меншинний статус (принаймні в усіх великих містах південно-східної України) і замість якихось міфічних Богом-даних прав «корінної» нації спробувати домогтися для себе бодай звичайного рівноправ'я з панівною російськомовною більшістю - так, як це роблять меншини в тій же Америці, спонукаючи уряд до підтримчих дій (affirmative actions) на свою користь?



 Сумнівні рецепти

 Власне, про це, про права особи (зокрема й ті, що забезпечуються лише колективно), а не про якусь там «ревіндикацію» чи «українізацію» мав би повести мову типовий західний ліберал, котрий зараховує себе «духово і по історичних традиціях до Заходу» та закликає своїх опонентів «говорити загальноприйнятою політологічною термінологією, яку знає цілий культурний світ». Тим часом Петро Балей ані на мить не піддає сумніву самої потреби «ревіндикації», хоч пропонує цілком інші - не кунівські, не кушівські і, навіть, рухівські - шляхи її здійснення.
 Деякі з цих рецептів, як уже зазначалося, є слушними, деякі - вкрай наївними, на зразок пропозиції зібрати в діаспорі кілька мільярдів доларів на стабілізацію української валюти, вдувати в Україні відповідну «ринковим вимогам фабрику паперу» (бо лише у відсутності такої фабрики автор вбачає причину глибокої кризи українського книговидання), чи надати статус «офіційности російській мові», відбивши тим самим противникові охоту «вломлюватися у відкриті двері» й послабивши таким чином «опір російськомовних елементів проти українізації і політичної самостійности України».
 Приклад сусідньої Білорусі, де нещодавно в Мінську закрили останню білоруську школу, здається, наочно показує, якої «двомовності» домагаються для себе в постсовєтських республіках русофони: йдеться їм не просто про «офіційність» російської мови поряд із тубільною (така офіційність гарантована їй Законом України про мови, згідно з яким російська може вживатися як офіційна поряд з українською в усіх місцях компактного мешкання росіян, себто практично в усіх великах містах), а - про її офіційне вживання замість тубільної, тобто про консервацію совєтської ситуації, за якої тубільним мовам відводилась суто ритуальна декоративна роль, простіше кажучи - йдеться не про право офіційно вживати російську мову (бо таке право за нею існує - і de jurе, i, тим більше, de facto), a - про право не вживати і взагалі не знати мови аборигенів - як за старих добрих часів.
 Важко сказати, чи П. Балей обминає ці проблеми тому, що не бачить їх, чи тому, що вважає поганий мир в Україні ліпшим усе-таки від доброї бійки (хоч, зазначмо, обговорення суспільних проблем у демократичній державі не конче повинне закінчуватися бійками). В кожнім разі, автор дещо недоцінює «хиткість» української незалежності та, особливо, зовнішні загрози для неї і, відтак, абсолютизує потребу зберегти злагоду в суспільстві за будь-яку ціну - хоч би нею було толерування некомпетентної, скорумпованої влади й подальше упослідження україномовної меншості в Україні.
 А тим часом цілком очевидно, що не може бути демомократичною й динамічною та держава, де немає впливової опозиції, де суспільні проблеми не обговорюються, а рішення ухвалюють президентська кліка чи олігархічні клани. Білоруський «досвід» показує, що «суспільна злагода», «всенародна лояльність до президента» і, зрештою, відсутність впливової опозиції аж ніяк не сприяють розбудові держави-нації та зміцненню її суверенітету - скоріше навпаки. І хоч би які заслуги ми приписували комуністичній номенклатурі за проголошення незалежності України 1991 року, ми не сміємо забувати, що головним носієм і промотором цієї ідеї були націонал-демократи, і що «самостійництво» номенклатури великою мірою визначає саме їхня чисельність і впливовість (зіставлення Білорусі та України знову ж таки може бути доволі повчальним).
 Якщо українські націонал-демократи й заслуговують критики, то зовсім не за свою опозиційність, а радше за її брак (за часів Кравчука) та за невміння фахово артикулювати суспільні проблеми й вимоги (див. вищезгаданий «Маніфест української інтелігенції»). В кожнім разі, нема жодних підстав докоряти їм за «нездатність до державотворення», як це робить Петро Балей, - бо ж при владі вони не були, за винятком вельми сумнівної й справді маловартісної участі окремих «демократів» на других ролях у владних структурах. І тим більше безпідставними є авторські розмірковування про те, що влада номенклатури є меншим злом для сьогоднішньої України, ніж влада націонал-демократів. Адже автор сам визнає, що демократи й не мали шансів прийти до влади, бо до цього не готове совєтизоване й зрусифіковане украінське суспільство. А якби вони все-таки прийшли до влади, то означало б тільки одне: що українське суспільство є іншим. Але тоді й демократи були б для нього не більшим злом, ніж для суспільств чеського чи естонського, котрі чудово дали собі раду без комуністичної номенклатури.
 Історія, на жаль (чи на щастя), не знає умовного способу, і спекуляції на тему «а що було б, якби президентом 1991 року став не Кравчук, а Чорновіл» - позбавлені сенсу, в того українського народу, який ми маємо, Чорновіл не мав шансів стати президентом та й навряд чи найближчим часом хто-небудь із послідовно «антисоветских» політиків такі шанси матиме. А якщо все-таки уявити цілком фантастичну ситуацію, що Чорновіл раптом став 1991 року президентом, то це означало б лише, що в нас зовсім не український народ, а якийсь інший - польський або литовський. І проблем ней народ мав би із Чорноволом, мабуть, не більше, ніж із Валенсою чи Ландсберґісом. І сама Україна була б уже нині десь між Польщею та Литвою, а не між Росією та Казахстаном. І наші Кучми та Кравчуки, Симоненки й Морози були б, скоріш за все, Кваснєвськими та Бразаускасами. Але все це безглузді гіпотези, бо перемога націонал-демократів над посткомуністами в Україні належить поки що до жанру такої ж фантастики, як і раптове перетворення домодерного різноетнічного субстрату па території УССР на модерну європейську націю.


 «КРЕОЛІЗАЦІЯ» МАЛОРОСІЙСТВА: ідеологічний аспект

 Дві книжки, про які тут ітиме мова, - «Нова Україна: якою я її бачу» Володимира Гриньова та «Україна на порозі XXI століття: політичний аспект» Дмитра Видріна і Дмитра Табачника - привертають увагу головно тим, що всі троє їхніх авторів є чи принаймні були донедавна досить помітними постатями в українській політиці. Володимир Гриньов був одним із заступників голови Верховної Ради в 1990-93 роках, головою об'єднання «Нова Україна» в 1993-95 pp. та співзасновником Міжрегіонального блоку реформ, що створювався для підтримки Леоніда Кучми на президентських виборах-1994, а згодом - радником президента з питань регіональної політики.
 Дмитро Табачник, який теж посприяв перемозі Леоніда Кучми на виборах (він керував його передвиборчою кампанією в 1994 й допомагав у 1999-му), понад два роки очолював президентську адміністрацію, зробивши свою посаду ледь не другою за впливовістю у державі. І хоча після численних скандалів Леонід Кучма змушений був наприкінці 1996 року пожертвувати фаворитом, кар'єра Дмитра Табачника на цьому не закінчилася, як і його вплив на президента.
 Подібний (комсомольсько-марксистсько-ленінсько-філософський) шлях пройшов і Дмитро Видрін, котрий у 1992 році заснував «під себе» Міжнародний інститут глобальної регіональної безпеки, короткочасно фліртував із Кравчуком, проте в 1994 році своєчасно поставив на Кучму і став вітоді його радником із питань внутрішньої політики. Після відставки наприкінці 1995 року Дмитро Видрін зник із політичного обрію - злі язики кажуть, що як громадянин Росії він знайшов собі відповідніше місце у сусідній державі, - проте навіть у цьому випадку його повернення в українську політику не виглядає цілком нереальним.
 Хоч би там як, а погляди всіх трьох згаданих тут осіб є цікавими, - незалежно від їх об'єктивної вартості, а тим більше від стилю, яким вони викладені. За своїми посадами усі троє належали, а дехто й далі належить до «людей Кучми», тож їхні погляди можна великою мірою вважати артикуляцією поглядів президентського середовища, такою собі «ідеологією кучмізму». Ця ідеологія, хоч і не стала ідеологією «загальнодержавною», цілком могла й, за відповідної кон'юнктури, цілком іще може нею стати, враховуючи впливовість згаданого середовища та сприйнятливість до такої «ідеології» великих сегментів українського суспільства.



 Креольська ідеологія

 Книжка Гриньова, опублікована по-російськи й по-українськи («Нова Україна: якою я її бачу», 1995), може бути окреслена як своєрідна біблія російськомовного ліберала, однаково ворожого щодо комунізму та (українського) націоналізму й однаково прихильного до ліберально-демократичних принципів західного взірця та стратегічного союзу з Росією - взірця, сказати б, «євразійського». Вже на перших сторінках автор засуджує Леоніда Кравчука за «штучну ізоляцію» України від Росії і стверджує, що незалежність не принесла населенню України справжньої свободи. Водночас він не схвалює тих, хто закликає повернутися у минуле, оскільки вони просто не розуміють, що «саме у цьому минулому коріння наших сьогоднішніх бідувань і саме воно крок за кроком, рік у рік підштовхувало нас до сьогоднішньої трагедії». Ліберально-демократичні погляди автора виразно виявляються в першому розділі, присвяченому ринковій економіці. Саме ринкова економіка і приватна власність, стверджує Володимир Гриньов, здатні принести більшості населення економічну свободу і незалежність, забезпечити високий рівень життя. Натомість націоналізм розглядається в одному ряду з комунізмом як потенційне джерело тоталітарних збочень.
 Викриттю цього зловорожого явища присвячено другий розділ книги, під характерною назвою «Держава для громадянина, а не громадянин для держави».
 У третьому розділі обговорюється одна з найскладніших і найсуперечливіших проблем сьогоднішньої України - проблема федералізму па противагу унітарному устроєві держави: «Прихильники унітарної або, як зараз стало модно казати у певних колах, соборної держави сприймають ідею федералізму я к таку, що підриває основи держави й навіть ворожу самим цілям української державності», вбачають у ній «лазівку для потенційного "сепаратизму"», а в унітарній державі, відтак, - «механізм його "придушення"».
 Натомість Гриньов пропонує трактувати федералізм як механізм самозахисту регіонів перед надмірним зосередженням влади у центрі. Земельно-федеративний устрій, на його думку, створив би «потужні стимули до прискорення економічних реформ, зокрема до приватизації й до розвитку підприємництва», посилив би «зацікавленість регіонів у підтриманні стабільності в державі, в ефективному здійсненні державою притаманних їй функцій», зняв би «ті протиріччя, які перешкоджають консолідації суспільства й формуванню спільності інтересів».
 У четвертому розділі Володимир Гриньов обґрунтовує необхідність сильного президентства американського типу, де голова держави є одночасно й головою виконавчої влади з широкими повноваженнями. Автор обстоює необхідність зміцнення політичних партій, які б об'єднувалися довкола конкретних ідей, а не осіб; виступає за скасування місцевих рад та за двопалатний парламент, який вибирався би пропорційно за партійними списками та територіально за регіонами. Він обстоює пріоритет людських прав над усіма іншими, захищає права меншин (головно російської, якій загрожує начебто «примусова українізація») й однозначно висловлюється за ринкову економіку «сучасного капіталістичного типу» з «розвиненими формами соціальних гарантій.
 Нав'язування будь-якої «державної ідеології» - чи то комуністичної, чи то націоналістичної (себто української, - для автора ці поняття є синонімами) - В. Гриньов вважає однаково неприйнятним.
 П'ятий розділ присвячено збереженню інтелектуального потенціалу нації та відродженню культури. Тут автор цілком слушно стверджує, що «виразні ознаки духовної деградації суспільства й руйнування його культури» є великою мірою спадщиною тоталітарного режиму. Не менш слушно він докоряє новим керівникам України за те, що вони «не тільки вкрай мало зробили для збереження культурного й науково-технічного потенціалу, але й доклали руку до його дальшого руйнування»:
 Передовсім це виявилося в спробі повністю зберегти й посилити державний контроль над культурою, наукою та вищою школою, не супроводжуючи це скільки-небудь істотною фінансовою підтримкою.
 Але водночас автор виявляє цілковите нерозуміння постколоніальних проблем української культури, яка надто тривалий час перебувала в пригнобленому стані і виразно потребує тепер «підтримчих дій» (affirmative actions) із боку держави - всього того, що західні ліберали називають «позитивною дискримінацією», спрямованою на усунення історичних несправедливостей та фактичної дискримінації щодо індіанської, афроамериканської та інших упосліджених колонізаторами культур. Для російських лібералів такі «підтримчі дії», покликані вирівняти становище й дати україномовним жителям Східної України не лише формальну, а й фактичну рівноправність із жителями російськомовними, є чимось незрозумілим і навіть ворожим. «Віддавати перевагу одній національній культурі, - стверджує В. Гриньов, - означає дискримінувати решту». Він не шкодує, відтак, ущипливих висловів на адресу «прискореної(?) українізації системи освіти» та штучної «ізоляції української науки й вищої освіти від світового(!) наукового й культурного середовища».
 Особливо нищівно пише Володимир Гриньов про мовно-культурну політику незалежної України в окремому, спеціально присвяченому цій проблемі, шостому розділі:
 Під приводом українізації відбувається не тільки штучне витіснення російської мови, але й руйнівна профанація української, пов'язана зі спробами настирливого «оновлення» літературних норм і традицій за допомоги [sic!] включення маси вузьковживаних регіональних діалектизмів, витіснення з неї частини словарного [sic!] запасу, спільного з російською мовою тощо.
 Головною мовно-культурною проблемою України, на думку п. Гриньова, є зовсім не те, що мільйони україномовних жителів Сходу фактично й досі не мають змоги отримати вищу освіту рідною мовою (і не лише вищу, і не лише освіту - п. Гриньов міг би легко це перевірити в рідному Харкові, спробувавши отримати усну або письмову інформацію по-українськи від будь-якого чиновника, починаючи з паспортистки ЖЕКу). Натомість він відкриває у Харкові іншу проблему: виявляється, капосні націоналісти «змушують російськомовних викладачів переходити на українську мову в спілкуванні (!) з російськомовними ж студентами».
 Зрозуміло, що за такого «бачення» будь-які спроби захистити права української мови й україномовної меншини означають у термінах В. Гриньова «дискримінацію російської», а намагання спинити чи бодай загальмувати процес дальшої русифікації України викликає апокаліптичні видіння «національно-мовного протистояння», «розколу суспільства» та «ізоляції Західної України, яка вважається носієм націоналістичної ідеології» (про синонімічність «націоналістичного» й «українського» та, особливо, «україномовного» у цьому дискурсі ми вже говорили).
 Теоретичним підґрунтям такого погляду на «нову Україну» є старі й добре знані погляди імперських істориків - плідно розвинуті істориками совєтськими й артикульовані у приснопам'ятних тезах ЦК КПСС до 300-річчя возз'єднання України з Росією. Володимир Гриньов, отже, не винаходять нічого нового, коли пише про «феномен єднання й спільної діяльності двох дуже близьких за мовою, культурою та історичним минулим народів - українського та російського». Ані коли просторікує про «складні, природного (!) перебігу процеси взаємної (!) асиміляції й взаємовпливу», котрі, виявляється, «несли в собі й здобутки, й утрати»:
 Якщо врахувати фактичне місце України в економічній системі колишнього Радянського Союзу, роль її представників [?!] у всіх найважливіших сферах державної та громадської діяльності, міру взаємовпливу культур, то не може бути й мови про Україну як про російську колонію та про український народ як про народ колоніальної країни, так само, як і про російський народ як про «завойовника» України.

«Ліберал України» під цим оглядом мало чим відрізняється від «лібералів Росії», як і, зрештою, від тамтешніх консерваторів, котрі на сторінках «Нашего современника» та інших подібних видань досить ретельно обраховують число «інородців» в імперському та, особливо, більшовицькому істеблішменті - на підтвердження щирого інтернаціоналізму обох режимів. Справді, коли «представником» Грузії вважати Йосипа Джугашвілі, «представником» Польщі - Фелікса Дзержинського, а «представником» світового єврейства - Лазаря Кагановича, то можна щиро поспівчувати російському народові, колонізованому інородцями. Полемізувати на такому рівні з українським інтелектуалом, та ще й ліберальним, якось не випадає, але про сумні перспективи українського лібералізму чи, пак, «лібералізму України», варто задуматись.
 У сьогоднішній Україні подібна ідеологія доволі поширена серед російськомовної інтелігенції, яка традиційно зберігала імперську мовно-культурну (а іноді й політичну) орієнтацію. Тубільна культура сприймалася цією інтелігенцією часами прихильно, а часами скептично і навіть зневажливо, проте завжди - поверхово, на суто етнографічному рівні. Навіть у страшному сні ця інтелігенція не може собі Уявити, що тубільна культура здатна стати коли-небудь альтернативою культурі імперській і, взагалі, здатна розвиватися самостійно, без комплексу «молодшого брата» й постійного озирання на метрополітальний Центр. Так приблизно Набоков не міг уявити собі Гоголя, «строчащего романы на малороссийском наречии».
 Те постійне ототожнення «антиросійськості» з «ізоляціонізмом», до якого вдається В. Гриньов, є вельми промовистою, з психоаналітичного погляду, обмовкою. Для інтелігента, вихованого і психологічно зорієнтованого передусім (або й виключно) на імперську культуру, всякий розрив із колишнім Центром є культурною катастрофою, торжеством варварства й трайбалістського автаркізму. Перебуваючи у полоні іншого, імперського, автаркізму, такий інтелігент навіть не задумується над тим, що російська культура є лише однією з багатьох світових культур, зрештою, не найбільшою і не найвизначнішою. І що для тубільних інтелігентів вона зовсім не має такого сакрального, абсолютного значення, навпаки - вихід з її гіпнотичних обіймів дає аборигенам шанс подолати свою колоніальну ізольованість, штучну замкнутість на імперському Центрі, відкрити поліцентричність (а не москвоцентричність) світової культури - напряму, без метрополітальних посередників та культуртреґерів.
 Російськомовна інтелігенція в Україні переживає справді глибоку кризу традиційної культурної ідентичності. З одного боку, вона не готова ототожнити себе з українською культурою - почасти через погане знання цієї культури, почасти - через традиційну імперську упередженість до всіх тубільних культур (і мов) як менш розвинених, «бідних», «відірваних» від світової цивілізації. А з іншого боку, вона не готова визнати свій діаспорний статус - як, скажімо, визнала його російська інтелігенція у Прибалтиці, Грузії чи Ізраїлі.
 Звідси - розмаїті суспільні неврози, вражаюча глухота до «тубільної» реальності й, зокрема, постколопіальних проблем, якими не знати чого переймаються «національно стурбовані» аборигени, а також пістрява публіцистична казуїстика на тему «України як багатонаціональної держави», «єдності українського й російського компонентів в її етнічній складовій та українсько-російської «осі» як історичної основи цілісності багатонаціонального народу України». Намагання ввібгати тубільну реальність у імперькі концепції спонукає паніть освічених авторів, на зразок В. Гриньова, давати фантастичні інтерпретації українського націєстворення: західноукраїнські землі, виявляється, є більш націоналістичними», бо тамтешнє населення зазнавало більшого гноблення під австрійцями і поляками, ніж східні українці - під царями й комісарами. Відтак «націоналістична» Західна Україна і досі виявляє «відсталість свого світосприйняття» - на відміну від «більшості народу, яка пішла далеко вперед».
 Тут, вочевидь, не місце з'ясовувати ази політології - п. Гриньов за бажання зможе й сам прочитати відповідні підручники чи посібники (хоч би, наприклад, недавно видану в Києві, а можливо, й у Москві «Національну ідентичність» Ентоні Сміта). І тим більше не місце тут входити у дискусію щодо «відсталості» чи, пак, «націоналістичності» Західної України - вона, думається, є не більш «відсталою» і «націоналістичною», ніж будь-яка інша європейська нація, що пройшла ще в XIX столітті всі етапи націєтворення, окреслені Мирославом Грохом. Східна Україна, чи, як каже Володимир Гриньов, «більшість народу», внаслідок украй несприятливих історичних обставин і досі не пройшла цих станів, тобто не стала ще «нацією» - народом у модерному значенні цього слова. Фактично та «більшість народу», яка, на думку Гриньова, «пішла далеко вперед», не пішла насправді нікуди, законсервувавшись на рівні «тутешніх» кінця XVIII - початку XIX ст. Цей етнічний субстрат, що не має чіткої національної ідентичності («одєсіти», «кієвлянє», «донбасци» - так найчастіше вони себе визначають), є типовим продуктом середньовіччя, не таким уже й, зрештою, анахронічним, беручи до уваги напівфеодальний характер совєтських колгоспів і всього соціалізму загалом. Володимир Гриньов має рацію лише в тому, що ця частина справді не конче мусить ставати етнічно українською, а тим паче україномовною нацією, як того б хотілося тим 30 відсоткам населення, котрі вже цією нацією стали. Східноукраїнський етнічний субстрат у принципі може стати якою завгодно нацією - російською, совєтською, есендівською донецько-криворізькою, - але незаперечним є те, що якоюсь нацією йому таки доведеться ставати, бо сучасний світ світом націй (і націоналізмів - різного ґатунку), тож перебувати вічно в донаціональному стані навряд чи комусь вдасться. Ось про цей неминучий процес, а також про його максимально можливе взаємоузгодження з інтересами української нації, яка вже сформована (хай лише на третину чи четвертину) і яка вже навряд чи відмовиться від своєї української ідентичності на користь есендівської чи донецько-комунарської, власне, й мусили б поміркувати місцеві ліберали - і українські, й російські.
 Два заключних розділи «Нової України» присвячено питанням національної безпеки та україно-російських взаємин. Передостанній розділ є чи не найкращим, передусім завдяки слушному концептуальному висновку про те, що національній безпеці України «загрожує не зовнішній світ, а внутрішня невлаштованість суспільства й недовіра до державної влади». Що ж до останнього розділу, то він побудований на сумнівному, хоч і типовому для «лібералів України» концептуальному засновку про «націоналістичну» українську верхівку, яка через особисті амбіції та політичну кон'юнктуру нагнітає антиросійські настрої і тим самим усе псує в українсько-російських взаєминах. Докладніше про цю ідею ми поговоримо, розглядаючи другу з рецензованих тут книжок.



 Євразійський вибір

 Книжка Д. Видріна й Д. Табачника («Україна на порозі XXI-го століття: політичний аспект», 1995) надрукована по-українськи і по-англійськи, хоч треба зразу зазначити, що англійський переклад читати неможливо - враження таке, ніби його робив комп'ютер. Цей убогий переклад тим більш дивний, коли взяти до уваги високе офіційне становище обох авторів (принаймні на момент публікації), а також той факт, що одним із спонсорів книжки є американський фонд Макарті. Другий недолік книги - відсутність вступу, в якому б автори окреслили основну проблематику свого дослідження, головні аргументи й тези, які мають бути підтверджені чи спростовані, та загальну мету книжки, її, так би мовити, сподіваний результат. Нема тут, на жаль, і заключного розділу, в кому би підбивалися підсумки та резюмувалися основні ідеї.
 Підхід обох авторів до суспільної проблематики, яку вони розглядають, можна назвати, як і у випадку з В. Гриньовим, ліберально-демократичним. Обидва вони цілком слушно пов'язують повільність українських реформ із млявим становленням громадянського суспільства в Україні:
 Як і в усіх пост-тоталітарних державах, у нас ще не склалося громадянське суспільство в його традиційному розумінні: тобто таке, де більшість співгромадян поділяють єдину систему загальних цінностей, моральних підвалин, ідеалів, міфів, цілей, суспільних норм тощо.
 Як наслідок - розбудова держави сильно випереджає розбудову суспільства, і тому інститути влади часто немовби зависають над порожнечею: їм не зовсім ясно, які цінності та інтереси суспільства вони мають обстоювати й захищати (крім поки що єдиної домінуючої цінності - незалежності та суверенітету).
 Повільне становлення громадянського суспільства законсервонує ситуацію, в якій держанні структури відбивають в основному лише інтереси правлячої посткомуністичної номенклатури. Недорозвиненість громадянського суспільства, вважають автори, зумовлена відсутністю середнього класу, приватної власності та структурованих політичних партій (той «середній клас» і та «приватна власність», що формуються нині в Україні, мають переважно кримінальне походження і слугують основою радше кланового, ніж громадянського суспільства). Жодна політична група в парламенті, стверджують Д. Видрін і Д. Табачник, не зацікавлена в радикальних реформах, бо нездатна запропонувати програму, яка б консолідувала суспільство. Той корумпований «середній клас», що існує нині, не потребує реформ, які б охопили ціле суспільство, - він дбає лише про власне збагаченя. Протягом трьох років уряд Кравчука успішно задовольняв потреби цього прошарку, даючи йому змогу заробляті шалені гроші на міжнародній торгівлі та фінансових операціях і широко відкриваючи цьому капіталові доступ до номенклатурної «прихватизації».
 Автори вважають, що «в Україні сталися значні зміни, але не сталося нічого такого, що можна було б вважати кардинальним». Прихід Кучми до влади вони характеризують як «політичну перемогу промислового істеблішменту, виразника інтересів національного капіталу» - на противагу торгово-банківському, що підтримував і, відповідно, підтримувався політикою Леоніда Кравчука.

Недорозвиненість політичних партій, за спостереженням Д. Видріна й Д. Табачника, зводить до мінімуму їхню роль як ґенератора нових ідей та програм, унеможливлює появу значних політичних фігур і, що найгірше, консервує недорозвиненість українських законодавчої та судової систем. Вона є однією з причин неефективності й гіперкорумпованості державних структур та уподібнення президентської адміністрації до апарату ЦК КПУ (останнє зауваження особливо цікаве, оскільки зроблене ніким іншим, як двома високопоставленими працівниками тої ж таки президентської адміністрації, розташованої, з іронії долі, в будинку колишнього ЦК КПУ).
 Автори пропонують цікаве обговорення проблеми українських еліт чи, власне, їхньої відсутності, зазначаючи, зокрема, що Україна є найбільшою країною світу, яка не має політичних еліт. Характерною ознакою сучасної української еліти, вважають вони, «є превалювання інстинкту власної безпеки над політичним інстинктом безпеки національної» - схематично еволюцію українських еліт можна розкласти на чотири етапи:
 1) Номенклатура (формальна еліта) - 1990-91 рр.
 2) Вербальні політики (переделіта) - 1992 р.
 3) Цехові політики (корпоративна еліта) - 1993-94 pp.
 4) Інтегральні політики (власне еліта) -?
 Обговорюючи різні типи політиків, які виявились у ході передвиборчої кампанії 1994 року, Д. Видрін і Д. Табачник характеризують Л. Кравчука як ідеолога, покликання якого - творення нових ідеологем-пояснень, нової політичної мови для молодої держави після розпаду СССР. Натомість Л. Кучма характеризується як «політик-керуючий, президент-менеджер, основна місія якого - брати участь у безпосередньому управлінні справами країни». Йому приписується схильність до конкретних дій, прийняття рішень та особистої відповідальності і, відповідно, нехіть до ідеології.
 З-поміж інших політиків чи не найвищу оцінку отримує лідер соціалістів Олександр Мороз, котрий, як не парадоксально, наближається до західного типу партійного професійного інтегрального політика. Він хоч і не завжди успішно, але намагається інтегрувати ідеологічні функції Кравчука і менеджерські Кучми. Однак йому поки що не вистачає західного досвіду не прямого, а побічного управління країною через закони, а не декларації та укази. З іншого боку, наше суспільство ще не затребувало типу політика-законника, політика-казуїста, який здатний умілим законодавчим маніпулюванням впливати на соціальну реальність. Крім того, донині в суспільстві панує несприйняття партійних функціонерів-професіоналів будь-якої орієнтації.
 На час парламентських і президентських виборів 1994 року помітно змінилися суспільні пріоритети - на перший план вийшли проблеми поновлення зв'язків із Росією, боротьби зі злочинністю та соціального забезпечення. На Сході всі ці проблеми виявилися набагато важливішими від проблем націє- та державотворення і призвели до перемоги Кучми та ширшої репрезентації східноукраїнських еліт у Києві. Відтак перед Україною з новою гостротою постали питання, які перед тим багато кому видавалися самозрозумілими, - що ми будуємо і куди йдемо? Попередній режим, на думку Д. Видріна і Д. Табачника, «опинився в глибокій інтелектуальній та ідейній кризі». Колишні ідеологеми («національна держава», «відродження нації», «розбудова держави» і т.ін., та які претендували на роль загальнонаціональних, повністю вичерпали і дискредитували себе. Ці ідеологеми базували на ґрунті локалізованого західноукраїнського політичного й соціального середовища і лише силою владної національної номенклатури утримувались як «загальнонаціональні».
 Але й ідеологеми «відновлення Союзу», запропоновані лівими силами, так само не тягнуть на роль загальнонаціональних. Д. Видрін і Д. Табачник доволі скептично ставляться до комуністично-радянської «альтернативи», - і під цим оглядом їхня позиція мало чим відрізняється від антикомуністичної й антинаціоналістичної позиції В. Гриньова. Цю позицію можна було б вважати щиро-ліберальною, коли б вона з такою самою послідовністю й інтелектуальною чесністю поширювалась і на націоналізм (власне, шовінізм) російський - зокрема в Україні.
 А тим часом українські ліберали чи, пак, «ліберали України» виявляють не більше послідовності, ніж їхні опоненти - націонал-демократи чи імпер-комуністи. Саме між цих трьох сил, власне, й доводиться маневрувати від самого початку Леонідові Кучмі, намагаючись поєднати «зміцнення національного суверенітету» зі «зближенням з Росією», «радикальні економічні реформи» з «соціальним захистом населення», «розбудову» авторитарної держави з толеруванням громадянського суспільства тощо. Попри еклектичність, щоб не сказати плутаність офіційної ідеології, а тим більше політики, ліберальна складова цієї ідеології, артикульована згаданими тут авторами, залишається досі відчутною.
 Головний аргумент довколокучмівських лібералів поля гав у тому, що «національна ідея» в її романтично-державницькому варіанті «не спрацювала», і тому її місце на загальнонаціональному рівні мала би посісти зрозуміліша й близька кожному ідея господарчих реформ, подолання системної кризи, утвердження порядку й законності. Ставка робиться на лівоцентристського політика, господарника-прагматика, який би тверезо оцінював стабілізаційну роль на постсовєтському просторі та її об'єктивні вигоди від макроекономічної євразійської інтеграції.
 Таким політиком мав бути Кучма, на якого покладалося "входження України в світовий ринок на правах рівноправного партнера» та «інтеграційний розвиток постсоюзного економічного простору, який є пріоритетним геоекономічним інтересом для України як держави Євразійського регіону». Саме реформи мали створити належні умови для економічної й політичної безпеки України, духовно-культурного розвитку та підтримки соціальної сфери. Цим якраз, на думку Д. Видріна й Д. Табачника, стратегія Кучми принципово відрізняється від стратегії його попередника, Л. Кравчука, артикульованої націонал-демократами. Згоджуючись із необхідністю радикальних ринкових реформ, націонал-демократи виступають проти економічної інтеграції в СНД та нормалізації відносин з Росією.
 Д. Видрін і Д. Табачник переконані, що українсько-російські взаємини вже давно поліпшилися б самі собою, коли б цьому не заважали політики. Відтак вони гостро критикували закордонну політику Кравчука як «ізоляціоністську», «автаркічну», «наївно-романтичну» (це, зокрема, стосується пропозиції створити Центральноєвропейську зону безпеки та співробітництва чи, скажімо, перетворити Україну на «буфер», у якому начебто зацікавлені Німеччина й США); назагал ця політика оцінюється як рожево-оптимістична, зокрема щодо сподіваної підтримки з боку Заходу. Натомість ігнорування східних («євразійських») пріоритетів призвело, на думку авторів, до поглиблення економічної кризи, зростання соціальної напруженості та дедалі гучніших вимог совєтської реінтеграції. Особливо це стосується Східної України, де відсутність громадянського суспільства і впливових політичних партій робить її мешканців значно піддатливими щодо всілякої популістської демагогії.
 Обидва автори вірять, що Україна може здобути собі рівноправний статус в СНД, блокуючись із країнами, на зразок Молдови чи Казахстану, які відстоюють подібні позиції. Хоч обидва розуміють, що це не буде легкою справою, бо Росія успадкувала «психологічну модель міждержавних відносин, яку використовував колишній Радянський Союз у взаєминах із залежними державами. Стрижнем цієї моделі стали мимовільна (а через це особливо образлива неделікатність, погордливість і латентна агресивність».
 Зростання антиросійських настроїв в Україні Д. Видрін і Д. Табачник пояснюють процесом самоідентифікації молодої нації й потребою її психологічного відокремлення від «інших», «чужих», - причому поняття «чужого» нерідко ототожнюється з поняттям «ворожого». Росія як найменш «інший» з-поміж сусідів України становить найбільшу загрозу для української ідентичності, а отже й провокує найбільше відторгнення в процесі національної самоідентифікації. При цьому Д. Видрін і Д. Табачник вважають, що найжорсткішу позицію щодо Росії у найближчому оточенні Президента займали і займають етнічні росіяни. Вони складають понад 20% у вищих ешелонах влади - приблизно повторюючи загальне співвідношення етносів в Україні. Багато хто з них походить зі старої комуністичної номенклатури, що в поєднанні з «непевним» етнічним походженням робить їхню позицію досить хиткою і штовхає на шлях «суперкомпенсації» - «примушує їх бути щодо Росії більш непримиренними». «Таку ж тенденцію, - зазначають Д. Видрін і Д. Табачник, - можна простежити і в апараті російського президента, де етнічні українці також іноді виділялися із загальної маси функціонерів особливо жорсткою лінією у ставленні до України».
 Нормалізація взаємин з Росією ускладнюється також тим, що всяка «проросійська» політика в Україні однозначно асоціюється з наступом лівих, прокомуністичних сил, зацікавлених не лише в економічній, а й у військовій та політичній інтеграції України з Росією в рамках СССР, СНД чи якогось іншого «союзу». Тим часом, вважають Д. Видрін і Д. Табачник, Україна не повинна боятися євразійської інтеграції, оскільки це відповідає її національним геополітичним інтересам, ба більше, на цьому шляху вона може стати активним конкурентом Росії в межах СНД, впливаючи на різноманітні процеси в євразійському просторі. Яким чином Україна може це зробити - автори не пояснюють, хоча добре усвідомлюють, що інтеграція по-єльцинськи означає щось цілком інше. Російські еліти, - пишуть вони, - все ще дивляться на Україну як на блудну доньку, котра рано чи пізно повернеться. Вони не сприймають серйозно української незалежності і не уявляють собі рівноправних взаємин між двома державами, ставлячись до України як до васальної, неповноцінної нації.
 Таким чином, визнають Д. Видрін і Д. Табачник, «ведучи мову про найближчі перспективи українсько-російського партнерства, поки що важко бути оптимістом». Інтеграція двох країн можлива лише в економічній, але не військово-політичній сфері. Тобто вона можлива передусім там, де йдеться не про міждержавні відносини, а про контакти між регіонами та конкретними підприємствами, банками, фінансово-промисловими групами, поведінка яких є прагматичнішою і менш ідеологізованою. Саме ці горизонтальні зв'язки, власне, й роблять дальше погіршення українсько-російських взаємин малоймовірним, а збройні конфлікти між двома державами - практично неможливими.

Окремий підрозділ книги Д. Видрін і Д. Табачник присвячують відповіді на цікаве питання про те, чому, всупереч численним прогнозам (особливо зарубіжних аналітиків), в Україні не дійшло до жодних серйозних міжетнічних зіткнень, - незважаючи на непрості взаємини двох найчисленніших етносів, українського і російського (колоніального та імперського), у молодій державі. Передусім, вважають вони, це сталось тому, що психологічний тиск на російську меншину в Україні не був надто сильним: соціологічні опитування показують, що майже три четверті опитаних російськомовних жителів України не відчувають дискримінації на мовно-національному ґрунті. Важливою в даному випадку є й мовно-культурна спорідненість обох етносів, їхня релігійна єдність, а також значна історична закоріненість багатьох росіян в Україні, яка полегшує формування громадянського патріотизму на основі патріотизму регіонального. З цих та причин росіяни в Україні не створили міцних політичних об'єднань на зразок «інтерфронтів» у Прибалтиці, частково віддавши справу захисту своїх інтересів місцевим комуністам, а частково - в абсолютній більшості - зайняли пасивно-споглядальну позицію щодо довколишніх політичних процесів.
 Цьому посприяла, на думку Д. Видріна й Д. Табачника, успішна націоналізація Україною колишньої совєтської армії на своїй території, інкорпорація російських еліт в українські структури, ліберальний закон України про громадянство (і, додамо, про мови), зрештою - виважена позиція щодо російського питання українських націонал-демократів, яка, щоправда, за натяками авторів, є радше тактичною хитрістю, ніж щирим переконанням. А найцікавіше, що «чимало російськомовних українців, - за спостереженням Д. Видріна й Д. Табачника, - справді відчували прихований комплекс провини перед Україною і за свою "велику й могутню російську мову", якою дуже часто говорили антидемократичні й імперські сили і яка часто мовчала, коли необхідно було кликати до свободи, і за позицію шовіністичних сил у Росії».
 Втім, росіяни й далі здебільшого негативно сприймають національні символи нової держави, вважаючи їх «націоналістичними», як і нові історичні постаті національного пантеону. Ця «антинаціоналістична» міфологія не чужа, зрештою, й авторам рецензованої тут книги, котрі, наприклад, на повному серйозі повторюють сумнівної вартості пропагандистське кліше про необхідність «послабити вплив домінуючих у політиці представників західних областей» або - не менш серйозно - нарікають на погіршення «статусу, прав і можливостей російської мови у політичному й суспільному житті» та, як завжди, на примусову «українізацію», котра, на їхню думку, мало чим відрізняється від русифікації попередніх десятиліть. Хоч загалом автори чесно визнають, що «процес асиміляції росіян», який «певною мірою» вже розпочався в Україні, «охоплює поки що незначну частину російського етносу» і триватиме, скоріш за все, «роками і десятиліттями».
 Найслабшим розділом книги є третій, заключний, під назвою «Нова Україна в новому світоустрої». Фактично весь розділ присвячено обґрунтуванню невибагливої тези про те, що «американці зацікавлені в тому, щоб Росія зникла з географічної карти, як свого часу зник Радянський Союз. Наявність держави-гіганта на Євразійському континенті, - переконані автори, - це завжди і за всіх умов альтернатива американській монополії». Відповідно, підступний Захід, на думку Д. Видріна й Д. Табачника, всіляко поглиблює українсько-російські антагонізми та підтримує українських націонал-лібералів, інтереси яких «найбільш адекватні інтересам атлантичного Заходу з причини явних прозахідних настроїв націонал-лібералів та їхньої прихильності до моделей «націонал-ізоляціонізму" (sic!)». Виявляється, цьому сприяє навіть «розгалужена мережа гуманітарних інституцій, фінансованих США», насамперед фондів «Відродження», «Євразія», а також аналітичних підрозділів МВФ, МБРР та ін. «Основна мета діяльності цих організацій - створення умов для жорсткої ідеологічної орієнтації політичного істеблішменту України в бік суто прозахідного напряму зовнішньої та економічної політики, створення "власних" геоекономічних та геополітичних моделей, які заперечують можливості інтеграції в постсоюзному просторі».
 Від цих аргументів відгонить добре знайомим нам із російської пропаганди душком «всесвітньої змови» («жидо-масонської», «євроатлантичної», «марсіанської») - полемізувати з подібними аргументами досить важко, оскільки ґрунтуються вони на міфічних уявленнях про чиїсь потаємні, добре скоординовані зловорожі наміри, яких неможливо ані спростувати, ані підтвердити. Втім, українські автори, схоже, цілком щиро вірять у Росію як «одного із світових гігантів», котрий комусь-там на Заході справді заважає. Тим часом, з економічного погляду, Росія є не більшим «гігантом», ніж Індонезія, Мексика чи Бразилія, і єдина її перевага над цими та іншими «гігантами» третього світу полягає лише в застарілих глобальних амбіціях, підкріплених, щоправда, ядерною зброєю. Проте й під цим оглядом значно більшою світовою потугою є Китай, що, однак, не заважає прагматичному Заходові об'єктивно сприяти його зростанню, а не міфічному «зникненню з географічної карти».
 Власне, всі ці сумнівні «докази» потрібні Д. Видріну й Д. Табачнику лише для того, щоб обґрунтувати для України «переваги євразійської орієнтації» (так, зокрема, називається один із підрозділів їхньої книжки). При цьому вони вибудовують цілком фальшиву альтернативу: або слабка Україна як неоколонія Заходу - або сильна Україна як рівноправний партнер Росії (чи навіть лідер) у «євразійському» просторі. Тим часом реальна альтернатива є значно простішою: або Україна буде сильною, розвиненою державою, з якою рахуватимуться і в «Євразії», і в Європі, або ж вона буде слабкою банановою республікою, з якою не рахуватимуться ні там, ні там. У першому випадку інтеграція України у євроатлантичний світ буде кроком цілком природним і самоочевидним (подібно до Польщі, Угорщини, Чехії), у другому випадку - роль західної неоколопії для України теж виглядає дещо привабливішою, ніж роль неоколонії російської.



 Постсовєтський «прагматизм»

 Дмитро Видрін, Дмитро Табачник і Володимир Гриньов репрезентують погляди російськомовних ліберальних еліт, які, зрозуміло, не є поглядами масовими хоч би тому, що в Україні немає розвиненого середнього класу і, відповідно, «горожанського» суспільства - живильного середовища для будь-якого лібералізму. Певні аспекти цих поглядів збіглися в 1994 році з настроями широких люмпенізованих мас півдня й сходу України, зумовивши успіх Л. Кучми на президентських виборах. Проте назагал для цих мас значно зрозумілішою і прийнятнішою є ідеологія проросійських комуністів, ніж проросійських лібералів.
 Прагматичний Л. Кучма досить швидко відчув, що бути одночасно антикомуністом і антинаціоналістом в українських умовах - неприпустима розкіш, забавляння з якою може легко його позбавити двох найпотужніших важелів соціальної мобілізації. Відтак він помітно відступив від тої ідеології, яка принесла йому перемогу на виборах-94, а зрештою, відмовився і від послуг декотрих ідеологів.
 Так, уже через рік він заявив - усупереч тезам Гриньова, - що ніколи не заперечував необхідності національної ідеї:
 Я вважав і вважаю лише, що ця ідея не працюватиме, якщо буде наповнена самим тільки етнічним змістом. Але усвідомлюю, що національна ідея може стати одним із важливих мобілізаційних чинників у незалежній українській державі.
 Неприйнятною виявилася й ідея федералізації України, обстоювана Гриньовим, як і його ж концепція України як країни двох «корінних» народів, українського і російського, а відтак симбіозу двох державних мов, двох культур, двох історичних традицій тощо. Зрештою, навіть у ліберальному таборі деякі погляди В. Гриньова не отримали схвалення - як, скажімо, його ідеалізація царського врядування на Україні чи заперечення двохсотлітньої русифікації краю.
 Трьохрічний період не виявив суттєвих відмінностей між зовнішньополітичними орієнтаціями Л. Кравчука та Л. Кучми, зокрема щодо СНД, де Україна підтримує економічні ініціативи, проте уникає військової й політичної інтеграції, яка може скласти загрозу її суверенітетові. Життя, схоже, саме дало відповідь на ілюзії лібералів щодо легкої «нормалізації» відносин із Росією, показавши, що все залежить тут зовсім не від «націоналіста» Кравчука та його міфічного «західноукраїнського» оточення (і не від «інтернаціоналіста» Кучми та його дорадників-«євразійців»), а головним чином від самої Росії, її бажання чи, власне, небажання сприймати Україну як рівноправну державу, а не такий собі прикрий історичний казус.
 Не збулися ілюзії лібералів і щодо швидких та ефективних економічних реформ, - життя теж показало тут, як мало воно залежить від «добрих намірів» Президента та його дорадників-«реформаторів» і як багато - від мафізованих номенклатурних кланів, котрі, власне, і є справжніми господарями країни. Як з'ясувалося, ця олігархія потребує «радикальних реформ» іще менше, ніж «інтеграції з Росією». Одна річ - ідеологічна риторика, інша - практична політика.
 Підсумовуючи, можемо сказати, що «ідеологія кучмізму», артикульована його апаратом, виявилася ще ефемернішим явищем, ніж «ідеологія кравчукізму», артикульована націонал-демократичною, переважно гуманітарною інтелігенцією. Розбіжність між «ідеологією» та реальним життям обернулася для націонал-демократів глибоким розчаруванням та політичною розгубленістю, а для апаратників - кар'єрними пертурбаціями (Д. Видрін подав у відставку з президентської адміністрації в 1995 р., Д. Табачника вигнали звідти в 1996-му, а В. Гриньов просто утримується в останні роки від «ідеологізування»). Знаменно, до речі, що обидві згадані тут книжки зникли з книгарень швидше, ніж там з'явилися. Причина такого курйозу загалом очевидна: «ідеологія кучмізму», озвучена згаданими авторами, була актуальною, себто мала пропагандистський сенс у 1994 p., напередодні виборів, але вже через рік, коли книги нарешті вийшли з друку, ця ідеологія, та ще й із вуст найближчих співробітників Президента, не була, м'яко кажучи, «політично коректною» і доречною.
 Кардинальна невідповідність між офіційними ідеологіями та реальним життям мала й має, крім безлічі негативних, принаймні один позитивний наслідок: зміна режиму, а отже, й «ідеології» практично ніяк не позначається на практичній політиці жодного нового уряду, а отже, й на довколишньому житті. Україна, таким чином, втішається зі стабільності, яку злі язики, щоправда, називають застоєм і загниванням.
 Чи буде написана врешті книга про ту справжню ідеологію, яку сповідує сьогоднішня (і вчорашня, і позавчорашня, зрештою) українська олігархія? Сама олігархія, зрозуміло, в такому озвученні не зацікавлена - їй куди вигідніше використовувати для тимчасових потреб (як таку собі димову завісу) ідеологію кравчукізму, кучмізму, марксизму-ленінізму - яку завгодно, аби не справжню. Бо справжня виглядає надто вже вбого й бридко - як з погляду етики, так і з погляду звичайного кримінального кодексу.


 КОЛОНІАЛЬНА СПАДЩИНА І СОВЄТСЬКА СПАДКОВІСТЬ: парадокси десовєтизації

 Схоже, що за кілька років української незалежності на Заході з'явилося більше книжок і статей про сучасну Україну, ніж за всі попередні десятиліття її колоніального напівіснування. Україністика перестала бути екзотикою чи навіть ексцентрикою - об'єктом уваги кількох дивакуватих американців або канадців (зазвичай українського походження).
 Кетрін Ваннер, подібно до багатьох «новоприбульців» у цю галузь, має ґрунтовну освіту в ділянці русистики. Це, як відомо, часто не полегшує, а ускладнює опанування «суміжної», такої «близької», здавалося б, галузі. Але задля справедливості зразу зазначимо, що загалом книжці Ваннер «Тягар мрій. Історія та ідентичність у постсовєтській Україні» (Catherine Wanner, Burden of Dreams. History and Identity in Post-Soviet Ukraine. University Park, PA: The Pennsylvania State University Press, 1998) москвоцентризм не притаманний, хоча деякі її побіжні й надто вже поверхові оцінки та формулювання й зумовлені певними совєтологічними штампами. Наприклад, складне і справді двозначне становище українців напередодні й під час Другої світової війни вона зводить до цілком однозначних, примітивно-пропагандистських тверджень про «колаборацію українських націоналістів із нацистами, підготовлену Степаном Бандерою»; цілком безпідставно називає Києво-Могилянську академію «вкрай націоналістичною»; за подібною, вочевидь, логікою окреслює одну з приватних шкіл у Львові як «гіпернаціоналістичну»; без видимих сумнівів стверджує, що «Петлюру асоціюють із сумнозвісними погромами, що їх учинили війська УНР».
 Подеколи вона явно з чужого голосу висловлює судження, що мають мало спільного з українською дійсністю, зате багато - з колоніальними уявленнями про неї: «Маючи у своєму розпорядженні обмаль культурних надбань, політичні й культурні лідери України звернулися натомість до історії». Або: «Щораз менше російських газет, журналів, книжок, телевізійних програм проникає в Україну, поглиблюючи й без того помітний інформаційний вакуум».
 Нарешті, одним із наслідків недостатньої обізнаності авторки з українською історією та культурою є помітне переважання в книжці російського, сказати б, «ілюстративного» матеріалу (коли йдеться, зокрема, про 20-30-ті роки), а також прикрі фактичні помилки на зразок того, що Коротича названо харків'янином, Винниченка - істориком, смерть Володимира Івасюка перенесено зі Львова до Чернівців, дату спорудження в Києві велетенського пам'ятника Ленінові під готелем «Москва» переплутано з датою встановлення меншого пам'ятника на Бессарабці (1946) тощо.
 Попри всі ці хиби, «Тягар мрій» є загалом сумлінною науковою працею, що намагається простежити непрості зв'язки між процесами націєтворення та формування нової культурної ідентичності в сьогоднішній Україні. Сама авторка називає свою синтетичну працю «багатогалузевою етнографією» динамічних процесів постсоціалістичпого перетворювання націоналістичної ідеології в інституціалізовану національну культуру і національну ідентичність. «Така тнографія є, по суті, етнографічним вивченням держави, дослідженням її спроб узгодити суперечливі інтереси та візії утвердити категорії, періоди та події, що надають суспільного значення особистому й колективному досвідові».
 Фаховий антрополог Кетрін Ваннер тривалий час (у 1990-1996 роках) провела в Україні, подорожуючи по різних регіонах, записуючи інтерв'ю, відвідуючи різноманітні культурні заходи й заклади. Чимало сторінок її книжки читається як захоплива журналістика - сповнена топких спостережень, живих подробиць і проникливих висновків.



 Травмована свідомість

 Книжка складається з двох нерівних частин, поділених відповідно на три й чотири розділи. Перша, менша частина має назву «Спадщина совєтської культури», друга - «Ділянки націоналізації» (в оригіналі вжито «комп'ютерний» термін site - на позначення місць, чи галузей, чи, краще сказати, суспільних ареалів, у яких відбувається «націоналізаційний» процес).
 У першій частині Кетрін Ваннер з'ясовує, як совєтська система трактувала поняття національності, підпорядковуючи його вищій, «наднаціональній», совєтській ідентичності; чому ідея державної незалежності здобула собі стільки прихильників у сильно зрусифікованій Україні та яку роль у цьому відіграв історичний ревізіонізм; як і чому старі совєтські моделі мовлення й поведінки зберігають донині свою живучість, репродукуючи совєтські суспільні цінності та орієнтації.
 У другій частині авторка досліджує «ареали націоналізації», тобто місця, чи події, чи галузі, у яких відбувається «артикуляція, обговорення і, по змозі, інституалізація національної культури». Чотири розділи другої частини присвячено відповідно чотирьом таким «ареалам» - школам, фестивалям (власне, одному з них, найбільш «націоналістичному» - «Червоній руті»), офіційним святам у державному календарі та організації міського простору (старим і новим пам'ятникам, назвам вулиць тощо). Йдеться, як пише Кетрін Ваннер, про ті місця, де «постсовєтська національна культура артикулюється і, відповідно, оспорюється - в рамках ширшого проекту утвердження чи, навпаки, заперечення нової держави». Кожен із цих чотирьох ареалів справді відіграє важливу роль у зусиллях держави «перевести значення історичних подій в особистий досвід, зробити національну ідентичність - особистою»; хоча деякі інші галузі відіграють не меншу (або й більшу) роль - наприклад, засоби масової інформації або, скажімо, спорт (у вересні 1998 року під час матчу футбольної збірної України з росіянами 90 відсотків опитаних мешканців Криму заявили, що вболівають за збірну України). Можливо, ці галузі ще привернуть увагу майбутніх дослідників. У кожнім разі, Кетрін Ваннер встановила для них добрі методологічні рамки й отримала загалом непогані, як для початку, результати.
 На відміну від багатьох своїх американських колег, вона цілком слушно вважає, що кожна держава є на свій лад «націоналізатором», оскільки не може в принципі існувати без певної загальнодержавної мови (навіть у формально двомовних державах завжди одна з мов є фактично панівною), без певних загальнонаціональних символів, інституцій, історичних міфів тощо. І кожна держава по-своєму зацікавлена в успіху націоналізаційних процесів, оскільки від цього великою мірою залежить її легітимність і функціональність. Тим більше в цьому зацікавлена Україна - глибоко занурена в економічну кризу й ослаблена нелегким мовно-культурним протистоянням із могутньою колишньою метрополією. А проте, як показує Кетрін Ваннер на численних прикладах, «націоналізаційні» процеси відбуваються в Україні з мінімальним успіхом. Століття бездержавного існування в поєднанні з колонізацією та асиміляцією спричинили в українському суспільстві суттєві демографічні, ментальні та цивілізаційні зміни. Населення України складається не лише з величезної 11-мільйонної російської меншини, а й із приблизно 15-мільйонної «більшини» зрусифікованих українців. І будь-які спроби перетворити «народ України» на «український народ» спричиняють, за проникливим спостереженням авторки, тертя не лише міжетнічне, а, так би мовити, внутрішньоетнічне: зденаціоналізовані українці не мають особливого бажання реукраїнізуватися, вважаючи свій сьогоднішній стан цілком нормальним; те, що їхнім україномовним співгромадянам видається наслідком брутальної русифікації, вони самі вважають цілком добровільним засвоєнням «вищих», «цивілізованіших» мови та культури.
 Американська дослідниця, схоже, сама зупиняється в певній нерішучості між «націоналістичним» українським і, сказати б, малоросійським «креольським» поглядами па взаємини українців із російською та естетською державами. Історичні факти начебто схиляють її до «націоналістичного», але й «креольський» погляд залишається теж начебто паритетним, неопротестованим і нездеконструйованим.
 Подеколи Ваннер підходить до суті справи напрочуд близько, але так її і не з'ясовує. Наприклад, кілька разів вона відзначає «розгубленість і апатію громадян постсовєтської України щодо національної реідентифікації», говорить про «культурну та історичну амнезію, колективно притаманну українцям» і, врешті, ретельно фіксує твердження пересічних громадян про те, що «раніше (в СССР) ми не мали жодних проблем із національністю» і що «наша національність ніколи не мала для нас жодного значення». Вона помічає, що задля творення homo sovieticus громадян позбавляли гідності і, взагалі, індивідуальності; й так само зауважує, що задля творення «совєтського народу» народи СССР позбавлялися власних історій та культур.
 Зайве, мабуть, пояснювати, що це «позбавляння» здійснювалося не лише пропагандистськими засобами, а й щонайнещаднішим фізичним терором. Пишучи про штучний голодомор 1932-33 років, що виморив приблизно четвертину українського населення, Ваннер цілком слушно зауважує, що «для переважно селянської нації це означало, по суті, її знищення - хребет народові було зламано». А проте вона так і не робить наступного кроку - не узагальнює всіх цих спостережень цілком очевидним й закономірним висновком: масовий перехід мільйонів українців до «вищої» мови та культури - аж ніяк не результат їхнього «добровільного» вибору, а наслідок брутального насильства, своєрідного ґвалту, здійснюваного колонізаторами протягом багатьох десятиліть. Жертви насильства боронять свою свідомість від травматичного досвіду щонайтиповішим способом - за допомогою «культурної амнезії», «розгубленості й апатії», - переконуючи всіх і самих себе, що їх не було зґвалтовано, навпаки - вони цілком добровільно, з «любові», вийшли заміж за власних ґвалтівників.
 «Нас не цікавить, хто якої національності, - каже один зі співрозмовників Кетрін Ваннер.
- Саме це поняття нам абсолютно чуже». Дослідниця слушно вбачає в цих словах вияв совєтської ідентичності, сформованої певною ідеологічною системою, певним способом життя, що його совєтські громадяни сприймали як цілком унікальний і «найпередовіший», зрештою, самим поняттям спільного совєтського громадянства. Всі ці чинники формування «совєтського народу» й «совєтської людини», безумовно, важливі, але найважливішим було перманентне тотальне насильство. Більшовицький експеримент був не лише соціальним (політичним, культурним, економічним), а й, так би мовити, генетичним - своєрідною селекцією, що полягала у винищенні одних індивідів і лоботомізації інших.

Відтак усі ті щирі «інтернаціоналісти», стверджуючи, що національність для них узагалі «не мала жодного значення» і що раніше вони «не мали жодних проблем із національністю», кажуть лише напівправду. Особисто вони, вочевидь, і справді тих проблем не мали, тому що завчасу собі вибрали (або успадкували) «правильну» національність, «правильну» мову, «правильну», себто совєтську (якщо вже не російсько-совєтську) ідентичність. Але запитайте їх про тих громадян, які так чи так намагалися захистити свою мову, культуру, свою ідентичність від тотальної русифікації-совєтизації і через це таки мали поважні проблеми зі своєю національністю, і почуєте просту відповідь: а ті люди були націоналістами. Проста деконструкція цих висловлювань дає змогу побачити їхню другу, приховану частину: «нас не цікавить, хто якої національності» - бо всі ми совєти і слава Богу; «національність не має для нас жодного значення» - бо коли б мала, то ми б давно вже були на Колимі, де, власне, й належить бути всім «націоналістам», які вважають свою українськість або литовськість важливішою від начебто «безнаціональної» (а насправді російськомовної і російськокультурної) совєтськості.
 Кетрін Ваннер і тут підходить дуже близько до розуміння «совєтського інтернаціоналізму» як специфічної форми суто російської націоналістичної ідеології:
 Хоч Совєтський Союз ніколи формально не був зорганізований як суто російська держава, росіяни завжди були в ньому панівною національністю. Вони контролювали майже всі ключові посади в партії та державі. Російська мова була lingua franca в державному апараті, освіті, засобах масової інформації, книговиданні - витворюючи відчутні спонуки до загальної русифікації.
 Дослідниця помічає також специфічне використання терміна «буржуазний націоналізм» - як своєрідного молота в полюванні на відьом, себто на всіх, хто опирався «прогресивному» наступові русифікації-совєтизації. «Особливо це стосується України, - пише вона, - де різноманітні декрети утверджували "інтернаціоналістські" цінності, тимчасом як таємна поліція завзято викорінювала "буржуазний націоналізм" та "закордонні ворожі впливи" (суто совєтські ярлики на позначення національних і релігійних почуттів)». А що «український буржуазний націоналізм» був не просто ідеологічним ярликом, а й кримінальним звинуваченням, то сам термін фективно використовувався для знищення будь-яких «націоналістичних» сентиментів разом із їхніми носіями, а також для тотальної дискредитації ледь не всіх українських діячів.
 Совєтська пропагандистська машина, наприклад, демонізувала Бандeру та його прибічників, забороняючи взагалі публічно згадувати його ім'я… На Українську повстанську армію було накладено офіційне прокляття як на «буржуазно-націоналістичну» організацію - разом із міфічною кількістю всіляких лиходійств.
 Той факт, що жодне ідеологічне «промивання мозку» не спричинило б такої глибокої совєтизації українського суспільства, якби не постійна насильницька «психотерапія», стає очевиднішим, якщо зіставити ситуацію в Україні (як і в Білорусі, а до певної міри, і в Росії) із ситуацією в Польщі, Прибалтиці чи бодай у Західній Україні, котра не зазнала такої жорстокої і тривалої «соціальної інженерії», як решта краю. Кетрін Ваннер це відзначає: «Здатність екстерналізувати [озовнішнити] соціалізм і поставитися до совєтського ладу як до чогось суто зовнішнього, накинутого силоміць, принципово відрізняє західні регіони від решти України». На сході, можемо додати, одним із наслідків інтерналізації (овнутрішнення) совєтизму стало виникнення специфічної психологічної пов'язаності між жертвами та насильниками - такої собі мовчазної змови чи, краще сказати, збоченської солідарності між «зґвалтованими» й «ґвалтівниками», яка й досі є головною перешкодою для десовєтизації та українізації краю. «Тривкість совєтської, себто в основі своїй російської совєтизованої культури, - пише дослідниця, - суттєво обмежує будь-які зміни в українському суспільстві, гальмуючи реформи практично на всіх напрямках».
 Здавалося б, невеликий крок залишається до того, щоб пояснити тривкість патологічних змін у суспільстві через «збоченість» засобів та обставин, які їх викликали. Проте авторка так і не робить цього кроку: методологія постколоніальних студій залишається поза її увагою, так само як і доволі обширна література на цю тему. Ні класичні праці Франца Фанона, ні новітні тексти Едварда Саїда, ані концептуально «проривна» розвідка Оксани Грабович, опублікована і по-англійськи (Oksana Grabowicz, «The Legacy of Colonialism and Communism», Perspectives on Contemporary Ukraine, No.2, 1995), і по-українськи, не згадуються в рецензованій монографії. Ба навіть слово «колоніалізм» не потрапляє до індексу основних термінів, хоча в книжці воно вживається щонайменше дванадцять разів.
 За такого переважно позитивістського підходу русифікація-совєтизація України трактується передусім як соціально-культурне, а не соціально-психологічне явище; інтерналізація совєтизму українським населенням начебто визнається, а проте належно не аналізується, і відтак не зовсім зрозумілими залишаються шляхи десовєтизації. З формально-позитивістського погляду, досить змінити систему, встановити нові правила гри - і весь спосіб життя, мислення, поведінки поступово повернеться до норми. Проблема, по суті, розглядається в механістичних категоріях подолання інерції (мислення, поведінки тощо), а не в складніших психоаналітичних категоріях лікування глибокої (і часто неусвідомленої) травми.
 Полишаючи осторонь політичний аспект проблеми, пов'язаний із тим, що глибоко совєтизоване українське населення та його не менш совєтизовані керівні еліти мають витягнути самі себе за чуприну з болота совєтизму, звернімо увагу на антропологічний аспект, пов'язаний з усебічною суспільною анемією та відсутністю будь-якого консенсусу щодо тієї «норми», до якої начебто слід повертатися. Маючи діаметрально протилежні уявлення про «нормальність» практично в усіх ділянках суспільного розвитку, українське населення перебуває фактично в стані «холодної громадянської війни», яка не стає «гарячою» лише тому, що населення надто втомлене, відчужене і «лоботомізоване». (Хвалена українська «стабільність» є під цим оглядом лише зворотним боком не менш уславленої української стагнації.) Люди справді живуть у міфічних світах «культурної та історичної амнезії» (за влучним спостереженням Кетрін Ваннер) і реагують на будь-яке проникнення у ці їхні світи «розгублено й апатично».
 Яскравий приклад такої реакції навів нещодавно («День», 14.11.1998) професор Джеймс Мейс, один із найвизначніших дослідників голодомору 1932-33 років в Україні, вражений тим, що цю трагічну для всієї нації подію не лише не вшановують належним чином, а й майже не згадують, мовби її й не було - хоча доба комуністичного замовчування начебто вже давно закінчилася:
 Враження таке, що паніть безсумнівні висновки, докази серйозних учених… цікавлять тільки тих, кому нічого доводити й так не треба. Інститут історії, літератури, філософії, Конгрес української інтелігенції, товариство «Україна», Рух, Спілка письменників, жіночі організації, «Меморіал», Асоціація незалежних дослідників голодомору-геноциду і т.д. проводять різноманітні заходи, мітинги, конференції, прес-конференції, презентації, а коло учасників, за невеликим зміщенням, практично одне й те ж. Мало молодих зацікавлених очей, мало свіжих парадоксальних ідей, броунівський рух відбувається в середовищі політиків, культурних діячів і науковців і не перетікає в загальнонаціональний контекст… Ті, хто не хоче вірити, що це було, просто не вірять, їх жодні факти, жодні документи не зможуть переконати.
 Джеймс Мейс говорить, по суті, про те саме, що й Кетрін Ваннер, - відторгнення травмованою психікою будь-яких підозрілих, потенційно болісних спогадів - «непідступних і невигойних картин минулого», однаково дискомфортних і для «зґвалтованих», і для «ґвалтівників». Власне, тут криється причина масової «культурної та історичної амнезії», а заразом і відсутності «попадиартійних суспільних критеріїв, що дали б змогу об'єктивно оцінити і, відповідно, прийняти або відкинути ту чи ту інтерпретацію минулого».
 Тут, між іншим, криється й причина того парадоксального явища, що Чорнобиль виявився для українців значно переконливішим символом «експлуататорського характеру совєтської системи та віктимізації України совєтськнм режимом», а відтак і значно ефективнішим засобом мобілізації населення на здобуття незалежності, ніж геноцид-голодомор чи будь-яка інша історична подія. Бо чорнобильська катастрофа - це було те, що «вони» (Москва) зробили «нам» (усім жителям України). Тимчасом як голодомор зачепив лише декого з «нас» (сільських українців), решта (міські українці та практично всі росіяни) втішалися відносним добробутом, великою мірою - за рахунок закріпачення і нещадного визиску й винищення україномовного колгоспного бидла. Питання активної та, особливо, пасивної колаборації багатьох (коли не більшості) з «нас» із «ними» робить новітню українську історію радше роз'єднавчим, ніж об'єднавчим чинником для українського суспільства. Ніде поза межами «малосоветизованої» Західної України новочасна історія не могла відіграти істотної ролі в мобілізації населення на здобуття незалежності. Значно ефективнішою була мобілізаційна роль стародавньої історії - від Київської Русі, що її однаково вважають своєю спадщиною і росіяни, й українці, до козаччини, в якій традиційно, протягом століть, акцептувався «об'єднавчий», «православно-слов'янський» (антипольський і антитатарський, але не антиросійський) характер. Хоч вирішальну роль, безумовно, відіграли не романтичні візії «славного минулого», а цілком прагматична візія щасливого майбутнього в економічно розвиненій незалежній державі.
 За сім років української незалежності ця візія, однак, помітно поблякла. Новий суспільний лад, як пише Кетрін Ваннер, виявився багато в чому «значно жорстокішим і непередбачуванішим від старого». Сподівання жителів України на краще життя в незалежній державі не справдилися, «тягар мрій» обернувся для слабкої держави непосильною ношею. Попри певні здобутки й позитивні зміни, що їх авторка сумлінно відзначає в кожній із досліджених нею ділянок, «хистка українська держава, занурена в економічний хаос, обтяжена не подоланою досі спадщиною русифікації, совєтизації та різкої регіоналізації й позбавлена об'єднавчих культурних чинників, як-от спільна мова чи релігія», не досягла поки що помітних успіхів у формуванні «колективної ідентичності, яка об'єднала б її розрізнене, вкрай розчароване та збайдужіле населення». Визначальними рисами цієї недодержави й недонації стала тотальна еклектика довколишнього життя й підставова амбівалентність поглядів і поведінки абсолютної більшості громадян.


 Перманентна (де)совєтизація

 Уся друга частина книжки Кетрін Ваннер «Тягар мрій» - це, по суті, докладний звіт про те, як функціонує чи, власне, дисфункціонує українська держава, не виконуючи елементарних завдань у сфері освіти й культури. 1992 року, наводить один із численних прикладів американська дослідниця, уряд видав указ, який зобов'язував усі школи прибрати зі своїх стін совєтську пропаганду - портрети Леніна, комуністичні гасла тощо. Проте виконання цього указу виявилося спорадичним і неефективним. Ледь не в усіх школах інтер'єри і далі прикрашені кічуватими соцреалістичними розписами и мозаїками, на яких піонери сумлінно трудяться, а Ленін веде школярів уперед до комунізму.
 Те саме у вузах, де «кафедри наукового атеїзму стали кафедрами релігієзнавства, кафедри марксистсько-ленінської політекономії перетворилися на кафедри менеджменту й маркетингу, кафедри історії КПСС займаються тепер історією України, а кафедри марксистсько-ленінської філософії зробилися кафедрами культурології. Зайве пояснювати, - додає Кетрін Ваннер, - що практично весь персонал цих кафедр лишився тим самим». І тою самою, звісно, залишилась більшість підручників: на нові україномовні підручники держава здебільшого не має грошей, а якщо й має, то за своїми термінами й концепціями ці підручники й далі лишаються переважно совєтськими - адже пишуть їх знову ж таки ті самі кадри: «З чотирьох авторів останнього совєтського підручника "Історія України" для 11-го класу, - зауважує Кетрін Ваннер, - троє є також авторами нового підручника, вже нібито постсовєтського».
 Не кращі справи і з упровадженням нового офіційного календаря, який, «подібно до національного гімну та прапора, мав би символізувати самобутність і неповторність нації». Українська держава, схоже, взагалі недооцінює важливість загальновизнаної, офіційно санкціонованої системи пам'ятних і святкових днів - як чинника соціалізації й націоналізації своїх громадян, засобу озвучення й ретрансляції певного спільного історичного досвіду, його циклічно повторюваного, «ритуалізованого» переживання нарівні окремого індивіда й усієї нації, її календар, як показує авторка, - гротескна суміш нових українських, традиційних релігійних та старих совєтських свят. Він не є загальнонаціональним, тому не виконує традиційної для всіх державних календарів соціальної функції. «Спадщина збанкрутілих совєтських свят, - пише Кетрін Ваннер, - залишається величезною перешкодою, яку нові національні свята мусять здолати, щоб стати справді значущими». Поки що офіційні свята, як і саме суспільство, є атомізованими, тобто прив'язаними до певних суспільних груп та регіонів, залежно від різного історичного досвіду й протилежних, часами непримиренно ворожих політичних орієнтацій.
 Ті самі симптоми «соціальної шизофренії» відкриваються в останньому розділі книги, де йдеться про символічне означення міського ландшафту - зміну (або збереження) старих назв вулиць, зведення нових і (або) демонтаж старих монументів тощо. Зрозуміло, що й тут нема жодної згоди в суспільстві щодо тих або тих символів, імен, постатей. Як наслідок, пише авторка, інституалізація нового, україноцентричного погляду на совєтську історію має вкрай непослідовний, компромісний характер. Химерна суміш українсько-націоналістичних, совєтсько-комуністичних та споживацько-капіталістичних символів у міському ландшафті є для пересічного українця великим знаком збентеження й розгубленості.
 Дезорієнтовний еклектицизм українського життя відбиває глибинну амбівалентність самого суспільства, драматично поділеного вздовж безлічі ліній - регіональних, культурних, етнічних, мовних, релігійних, поколіннєвих, - і таким чином не розколотого на «російсько-комуністичний схід» і «українсько-націоналістичний захід», як вважає дехто, а фрагментованого чи навіть, краще сказати, атомізованого, розпорошеного. Кетрін Ваннер цілком слушно зауважує, що фрагментація України не збігається з якимись простими лініями географічного, мовно-культурного чи етнічного поділу; ідентичність сучасного українця передбачає найрізноманітніші комбінації цих та багатьох інших ознак.
 Кетрін Ваннер наводить чимало яскравих прикладів, що підтверджують це спостереження. Наприклад, переповідає кумедну розмову в Києві з двома російськомовними українками, матір'ю та дочкою, що ремствували з приводу змін, принесених незалежністю, а проте відразу кинулися захищати цю незалежність, як тільки до їхніх ремствувань приєднався чоловік, корінний росіянин із Сибіру. Ця тонко помічена авторкою неоднозначність мовно-культурних і політичних орієнтацій багатьох українців не виключає, однак, можливості й навіть потреби певних узагальнень.
 По суті, «неоднозначною» чи, інакше кажучи, амбівалентною с лише одна (хоч і найчисленніша) група українського населення - зрусифіковані (тою чи тою мірою) українці. Саме вона дає найбільше розмаїття поглядів та орієнтацій, часто мінливих, поплутаних, невиразних, що великою мірою залежать від хвилевих настроїв та цілком конкретних (як у наведеному прикладі) ситуацій, її погляди, на різні лади комбінуючись, коливаються між доволі чіткими, супротивними позиціями двох інших груп, що їх можна умовно означити як «свідомі (щирі) українці» та «запеклі совєти». Цілком очевидно, що одні з них зосереджені переважно на заході України, інші - на південному сході. В одних етнічна «українськість» збігається з мовно-культурною, а в політичному плані - з беззастережною лояльністю щодо української незалежності. У других етнічність не має суттєвого значення («какая разница», кажуть вони по-своєму цілком щиро), але мовно-культурна ідентичність є російсько-совєтською, так само як і політична лояльність. Саме ці дві групи є соціальною базою для двох справді реальних політичних сил - націонал-демократів та комуністів.
 Жодна з цих груп не має абсолютної переваги в суспільстві й тому відчайдушно намагається перетягнути на свій бік третю, найчисленнішу й ідеологічно найаморфнішу групу, небезпідставно вважаючи її «своєю». І справді, внаслідок своєї амбівалентності, ця «серединна» група може виявляти як «свідомо-українські», так і «завзято-совєтські» прикмети - залежно від багатьох різних чинників, обставин, маніпуляцій тощо. Наприклад, у грудні 1991 року ця група підтримала «свідомих українців» у їхньому прагненні до політичної незалежності й водночас суто «совєтського» кандидата у президенти - як гарантію того, що культурні зміни будуть мінімальними й совєтськпй спосіб життя великою мірою буде збережено.
 Цей парадокс не лишився поза увагою Кетрін Ваннер:
 Після московського путчу політичні кордони було швидко змінено, але змінити культурні бар'єри виявилося не так легко. На відміну від масової підтримки політичної самостійності України, ставлення до культурних змін у новій державі виявилось набагато стриманішим… Здобувши незалежну державу, націоналістичні лідери спробували утвердити зв'язок між особою і державою через національну культуру. Проте ці спроби наразилися на могутню інерцію суто совєтського самоусвідомлення… Цінності й звичаї, притаманні совєтській системі, ностальгія за соціальне безпечним совєтським життям серйозно перешкоджають утвердженню нових, національних критеріїв самовизначення особи й суспільства… Інституалізація національної культури відбувається, таким чином, в умовах регіональної роздрібленості, з одного боку, та збереження тривких реліктів совєтського способу життя, - з іншого.
 Кетрін Ваннер наводить у своїй книжці чимало прикладів амбівалентності, притаманної багатьом українцям, котрі начебто й згодні з тим, що «суспільство вкрай потребує масштабних політичних та економічних реформ», проте вперто не бажають прийняти культурні зміни, без яких згадані реформи просто неможливі. «Коли в 1992-94 роках відбувалися доволі рішучі зміни в освітній політиці, ні вчителі, ні учні, ні їхні батьки не виявили помітного невдоволення переведенням багатьох шкіл на українську мову викладання… Майже всі, з ким мені випало розмовляти, погоджувалися, що реформа була потрібна. Ніхто практично не заперечував проти розширення й поліпшення викладання україністики, проте багато хто нарікав, що це робиться за рахунок зменшення уваги до російської мови, літератури, історії». Парадокс стає зрозумілішим, коли взяти до уваги, що формальне піднесення статусу української мови й україністичних предметів має головним чином символічний характер, оскільки і учні, і батьки, і вчителі все одно неформально спілкуються й далі по-російськи. Така символічна «українізація», отже, не суперечить їхній українській політичній лояльності й водночас не несе суттєвої загрози їхній російській мовно-культурній ідентичності. Натомість вилучення русистики викликає відчуття саме такої загрози.
 Безумовно, як уже зазначалося, ця мовно-етнічна група аж ніяк не є однорідною в своїх культурних і політичних орієнтаціях. Проте цілком очевидно, що саме вона є головним джерелом амбівалентності українського суспільства, двозначності й непослідовності його політичного, економічного та культурного розвитку. З одного боку, ця група нібито відіграє позитивну роль, не допускаючи прямого зіткнення «запеклих совєтів» зі «свідомими українцями» й забезпечуючи Україні відносну стабільність. Проте, з іншого боку, ця амбівалентна й великою мірою здезорієнтована («спантеличена», як пише Кетрін Ваннер) більшість править за надійну соціальну базу для посткомуністичної номенклатури, допомагаючи їй ось уже вісім років уникати будь-яких суттєвих змін у країні й утримувати її в стані глибокої стагнації.
 Вочевидь, немає підстав докоряти авторці за відсутність в її антропологічній студії політичної характеристики правлячого в Україні режиму, саме існування якого великою мірою зумовлене амбівалентністю українського суспільства, його загальною «спантеличеністю». Проте з деяких її зауважень у читача може скластися враження, що 1991 року в Україні до влади прийшли «націоналістичні лідери», що рухівська «націоналістична ідеологія» стала квазіофіційною ідеологією в незалежній Україні і що відтоді українські правлячі еліти всіляко «підтримують національну культуру, засновану на альтернативній (націоналістичній) інтерпретації історичних взаємин із Росією». Це враження посилюється стереотипним, проте доволі поширеним уявленням про те, що «навіть Леонід Макарович Кравчук, колишній провідний антинаціоналіст, шеф від ідеології й голова Верховної Ради України, поквапливо "перебудувався" на прихильника націоналізму під час президентської кампанії, засвоївши 90 відсотків рухівської програми».

Прийнивши ці тези за істину, ми навряд чи збагнемо, чому ж тоді, попри весь цей примарний «тріумф націоналістів», їм так і не вдалося за вісім років досягти яких-небудь помітних успіхів у їхніх омріяних націоналізаційно-українізаційних заходах. Чому, навпаки, всі ті українські активісти, з якими розмовляла дослідниця, одностайно нарікають на неукраїнський характер «української» держави, називаючи її радше перешкодою, ніж помічником у їхніх культурно-освітніх зусиллях? Чому, наприклад, один із них (директор приватної школи в Києві) вперто говорить про «колоніальну психологію» державних чиновників і про «відверте саботування» ними будь-яких реформ? «Доти, доки при владі перебуватимуть старі кадри, які все життя русифікували й совєтизували освіту, в Києві не буде жодної нормальної україномовної школи, - стверджує він.
- Невже ви сподіваєтеся, що всі ці бонзи, які терпіти не могли хахлів учора, раптом полюблять їх нині? Та вони зубами чіплятимуться за старе!… І їх тьма-тьмуща! Вони все контролюють, все тримають у своїх руках!»
 Навіть якщо прийняти ці й подібні нарікання за емоційні перебільшення «національно стурбованих» ентузіастів, усі вони в сумі доволі погано узгоджуються з картиною «держави-націоналізатора» з «націоналістичною» («рухівською») ідеологією та «націоналістичними» («перефарбованими» з колишніх номенклатурників) керівниками, котрі начебто справді намагаються «українізувати» державу, проте роблять це вкрай обережно, побоюючись опору великої та сильно зрусифікованої частини населення. Дослідниця, схоже, знову схиляється до простої позитивістської схеми: по один бік - українська «держава-наніоналізатор», по другий - совєтизоване-русифіковане населення, що своїм опором зводить усі «націоналізаційні» зусилля нанівець.
 Така картина, безумовно, є кращою від популярної фольклорної схеми з «добрим» (проукраїнським, прореформістським) царем нагорі й «поганими» (антиукраїнськими, антиреформаторськими) чиновниками внизу. Проте вона теж великою мірою недооцінює амбівалентного характеру правлячої еліти, котра сама є частиною зрусифікованого-совєтизованого населення, причому зрусифікованою навіть більше, ніж пересічний громадянин - з огляду на кар'єрні вимоги совєтських часів. У кожному разі, ця еліта аж ніяк не почуває якоїсь внутрішньої потреби в «українізації» і, взагалі, не сповідує по-справжньому жодної ідеології, крім, зрозуміло, ідеології особистого збагачення. У принципі, ця еліта може брати собі на озброєння будь-яку ідеологію - але лише тою мірою, якою їй це потрібно для збереження влади і власності. Націоналізм в Україні не здатен принести еліті жодної вигоди, оскільки є підозрілою, здискредитованою, непопулярною ідеологією - таким собі «віруванням меншини», за дотепним спостереженням Ендрю Вілсона. Тому правляча посткомуністична номенклатура намагається всіляко дистанціюватися від «націоналізму» (хоч і фліртує подеколи з «націоналістами»); її головною зброєю, опорою і надією є «вірування більшини», тобто - амбівалентність, політична роздвоєність і розгубленість зрусифікованого-совєтизованого населення. «Націоналізація» цього населення, перетворення його на свідомих громадян України була б для номенклатури таким самим актом політичного самогубства, як і ліквідація колгоспного феодалізму.
 Ні Кравчук, ні Кучма, ні будь-хто інший із цієї компанії ніколи не підуть на самогубне знищення власної соціальної бази. Ніхто з них не був і не буде «українським Мілошевичем» - не тому, що мають іншу ментальність, а тому що мають цілком інше населення, яке потребує цілком інших засобів маніпуляції. Попри різні тактичні хитрощі й риторичні нюанси, всі ці лідери відчайдушно імітуватимуть «центристську» лінію (що насправді є всього лише евфемізмом, котрий приховує відсутність будь-якої лінії взагалі, крім, зрозуміло, приватної). Не маючи, по суті, жодної позитивної програми, жодної конструктивної візії майбутнього, вони пропонуватимуть себе суспільству на роль «найменшого зла» - роль таких собі гарантів «поганого миру», що, як відомо, завжди кращий від «доброї війни». В Галичині вони переконуватимуть «свідомих українців», що, за всіх своїх вад, є їхньою останньою надією, рятівником неньки-України від червоного реваншу зі сходу та чергового поневолення імперією. На Донбасі вони пояснюватимуть «завзятим советам», що, знову ж таки, за всієї своєї недосконалості («а де взяти кращих?!» - невідпорний аргумент номенклатурної пропаганди), вони все-таки забезпечують їм сякий-такий мир і не дають остаточно утвердитися «бандерам із Западної» разом із їхніми польсько-німецько-американсько-жидо-масонськими хазяями.
 Як наслідок - Україна не має і, судячи з усього, ще довго не матиме жодної конструктивної, послідовної, чітко артикульованої політики - ні в культурі, ні в економіці, ні в дерравному будівництві, ні в міжнародних відносинах, ні в будь-чому іншому. Правляча еліта ніколи не скаже, яке вона суспільство будує, - не тільки тому, що не знає сама (їй цього й не треба), але також тому, що не хоче, щоб це знали інші: тотальна заплутаність, здезорієнтованість, розгубленість населення є головним джерелом її влади, запорукою дальшого паразитичного існування. По суті, єдина виразна стратегія, яку здійснює ця еліта, - це стратегія самозбереження і з-дня-на-день виживання. Вона не потребує програм і принципів, навпаки - програми й принципи можуть лише зашкодити в політиці, що здійснюється переважно під килимом, під столом, за лаштунками - на основі особистих угод і групових контрактів, за законами радше кримінального, ніж політичного світу. («Свідомі українці», як і «запеклі совєти», подеколи добиваються для себе певних концесій, з огляду на свою електоральну впливовість, проте головними гравцями в українській політиці є не вони, а різноманітні регіональні, галузеві та мафійні клани.)
 Безумовно, всяка держава є в певному сенсі «націоналізаційною» за самою своєю природою, - незалежно від того, яка династія, власна чи чужоземна, нею урядує. Проте «націоналізація» аж ніяк не тотожна «нативізації»: приклад сусідньої Білорусі (не будемо тут згадувати Мексику та інші заморські краї) доволі наочно показує, що «націоналізація» цілком може означати подальшу русифікацію та совєтизацію - з неминучим дальшим пригнобленням тубільної мови та культури. В Україні ситуація дещо складніша: тут поки що жодна з двох протилежних тенденцій не взяла гору - ані дальша русифікація-совєтизація, як у Білорусі, ані нативізація-вестернізація, як у Прибалтиці.
 Хоч Кетрін Ваннер і не вживає жорсткого терміна «холодна громадянська війна», вона досить влучно характеризує помічені у суспільстві «суперечності й тертя» як боротьбу за «перерозподіл влади». Навіть більше, з деяких розмов з україномовними українцями на сході в неї виникає загалом слушне враження, що ці люди «мовби перебувають в облозі, мовби ведуть якусь надзвичайно важливу, вирішальну битву». «Я звернувся до спонсорів, - розповідає їй уже згадуваний директор приватної школи, - а вони кажуть: «Пощо вам культура? Краще впровадьте заняття з бізнесу чи комерції. І чому саме українська культура? її нема! Вона мертва, як латина!» І тоді мені довелось їм пояснювати, що коли євреї відновили Ізраїль, іврит був іще мертвішим, ніж латина. Але вони захотіли мати власну мову - й домоглися свого. А наша українська мова - жива! Ми відновили українську державу, а ви ховаєте українську мову! Це наша трагедія».
 У Харкові Кетрін Ваннер зафіксувала один епізод, який чи не найкраще характеризує суть української влади, а відтак і держави. Помітивши пізно вночі на центральній площі чергових міліціонерів біля комерційних кіосків, вона простодушно вирішила, що це влада охороняє торгівців від злодіїв чи, можливо, рекетирів. Таке припущення викликало в її приятеля-харків'янина несамовитий регіт: «Міліція охороняє тут пам'ятник Леніну! А щодо кіосків, то це їхня власна проблема - домовлятися з рекетирами».
 Гротескну амбівалентність української квазідержави деякі теоретики інтерпретують як вияв такого собі постмодерного, постколоніального плюралізму, котрий інклюзивним чином інтегрує, здавалося б, несумісні, ексклюзивні історико-культурні наративи й тим самим сприяє примиренню ідеологічно розколотого суспільства. На жаль, ця дотепна інтелектуальна гіпотеза має так само мало спільного з українською дійсністю, як і сам плюралізм - з еклектицизмом. Плюралізм передбачає наявність певного суспільного діалогу, певних агентів та інституцій, механізмів, через які цей діалог здійснюється. Український еклектицизм ґрунтується не на розмаїтті поглядів і можливості їхнього вільного вияву, а на ідеологічній плутанині (зокрема в голові кожного окремого індивіда) та на тому, що ніхто нікого не слухає, не розуміє і, тим більше, не прагне якось узгодити власну позицію з іншими.
 У принципі, таке атомізоване, спантеличене, здеградоване суспільство може існувати в подібному стані як завгодно довго, без так званого «соціального вибуху», яким нас однаково нергійно лякають і доброзичливці, і злостивці. І їхні балачки про «вибух» чи (інші «страхи на ляхи») нове «возз'єднання з Росією» тільки ховають, наче густа димова завіса, реальну політику наших еліт і реальний напрямок нашого розвитку: повільне сповзання у третій світ і втрату останніх шансів заскочити у вагон першого класу - слідом за Польщею, Литвою чи бодай Румунією.
 У цей період інтенсивної трансформації [закінчує свою книжку американська дослідниця] одні покладаються на традиційні совєтські ідеї й цінності, щоб надати сенсу своєму життю. Інші шукають нових ціннісних систем і відповідних наративів, щоб витлумачити своє колективне минуле, примирити себе з теперішнім і підтримати надію на майбутнє… З цієї химерної суміші найрізноманітніших культурних систем в Україні, скоріш за все, постануть якісь гібридні форми економічного, політичного, суспільного й культурного життя. В такому контексті, як мінімум, слід бути готовим спостерігати й аналізувати найнесподіваніше.
 Перекладаючи це з наукового дискурсу на повсякденний, можемо скористатися мудрою реплікою старого рабина, котрий, натикаючись на щось неприємне, щоразу приказував: «Хвала тобі, Господи, що створив світ таким різноманітним!»


 УКРАЇНСЬКІ КОМПЛЕКСИ

 ВІД «МАЛОРОСІЇ» ДО «ІНДОЄВРОПИ»: українські автостереотипи

 Підставовим для цього нарису є визнання факту, що всілякі суспільні стереотипи - це продукт складної взаємодії колективної свідомості і підсвідомості, тобто «ідеології» (в найширшому розумінні) та «колективного підсвідомого» (в інтерпретації Юнґа). Етнічні стереотипи мають, таким чином, два основні аспекти: ідеологічний, з більшим чи меншим елементом інтелектуальної рефлексії та пропагандистської маніпуляції, і - міфологічний, тобто наївний, інстинктивний, спонтанний, нерефлективний.
 Схильність до творення міфологічних, підсвідомих стереотипів притаманна, на наш погляд, усім без винятку людям, усім спільнотам, оскільки в основі такого підсвідомого міфотворення (чи, власне, стереотипотворення) лежить ксенофобський інстинкт - неусвідомлено притаманний усім без винятку людським істотам. Раніше, зокрема й у другому розділі цієї книжки, я вже згадував, що ксенофобія (дослівно - боязнь чужого, недовірливість і, відповідно, неприязнь до чужого і незнайомого) є лише частковим проявом значно простішого і фундаментальнішого інстинкту - інстинкту самозбереження. Як і кожен інстинкт, ксенофобія амбівалентна: сама по собі вона не може бути оцінена ані позитивно ані негативно. З одного боку, наявність цього інстинкту дає змогу живим організмам і їхнім спільнотам захищати себе, зберігати свою ідентичність, підтримувати багатоманітність життєвих форм (у тому числі культурно-цивілізаційних) з іншого боку, як і кожен інший «сліпий» інстинкт, фобія може свідомо використовуватись у розмаїтих ідеологічних маніпуляціях, подеколи навіть як основний компонент цілих ксенофобських «проектів» - у нацизмі, наприклад (ненависть до інших етносів), більшовизмі (ненависть «класових ворогів»), релігійному фундаменталізмі (ненависть до іновірців, безвірників, єретиків) тощо.
 Звідси - друга підставова теза, яка полягає в тому, що на підсвідомому рівні ми ніколи не зможемо до кінця позбутися і ксенофобських інстинктів, ані етнічних стереотипів - оскільки це суперечило б самій людській (біологічній) природі. А проте за допомогою свідомості (освіти, культури, інтелектуальної рефлексії) ми можемо їх контролювати й нейтралізувати чи принаймні максимально обмежувати їхній вплив на наше мислення й поведінку.
 Зайве пояснювати, що лише цей шлях є соціальне конструктивним і лише так можна запобігти протилежній тенденції - утвердженню підсвідомої ксенофобії і побутових стереотипів на рівні свідомості, ідеології, політики. Демістифікація свідомості, викриття етнічних стереотипів і намагання обмежити таким чином ксенофобський вплив підсвідомості - це, власне, і є та загальна стратегія інтелектуальних зусиль, у рамках якої я намагався дослідити частковий аспект значно ширшої проблеми - аспект, що стосується автостереотипу українців.
 Кожен народ має певні стереотипні уявлення не лише про «інших» (передусім про сусідів), а й про самого себе. Цей автостереотип (self-image) ніколи не буває точним хоча б тому, що «реальний» образ народу - це теж певна абстракція, доволі невизначена, мінлива і непіддатлива на дослідження прецизійними методами. Але він не буває також абсолютно хибним хоча б тому, що справляє зворотний вплив на поведінку, на «реальний» образ народу, котрий свідомо чи підсвідомо достосовується до свого уявного self-image.  
 Як правило, автостереотип кожного народу у поміркованих дозах поєднує позитивні і негативні риси, зрозуміло, з пееважанням позитивних. Європейці можуть вважати американців пихатими й зарозумілими, тимчасом як подібні риси у себе трактують як гордість і почуття гідності; українці вважають росіян неробами й брехунами, тимчасом як себе просто повільними, вайлуватими і хитруватими; англійці називають ірландців гіркими п'яницями, себе - просто любителями випити тощо. У здорової нації позитивні риси ніколи не абсолютизуються й не доводяться до беззастережної самозакоханості, але й негативні ніколи не поширюються на «смертні гріхи», обмежуючись лише дрібними і загалом вибачливими «грішками». Словом, автостереотип має як правило, напівсерйозний-напівгумористичний характер і як продукт міфомислення він належить до поцейбічного світу до «космосу», тимчасом як стереотип «інших» традиційно належить до хтонічного світу, до «хаосу». У рамках «космосу», «ойкумени», «цивілізованого світу» автостереотип закономірно гармонізується, «оцивілізовується»: негативні риси пом'якшуються, згладжуються, загалом гармонійно поєднуються з позитивними. І навпаки, у рамках «хаосу», «потойбіччя», «світу варварів» стереотип «чужака» екстремізується: негативні риси загострюються, шаржуються, а позитивні, якщо й визнаються, то все одно набувають негативного, загрозливого для «поцейбічної» цивілізації забарвлення. (Європейці, скажімо, готові визнати за росіянами певну вітальну енергію, одержимість, «загадковість душі», однак сприймають ці в принципі позитивні чи амбівалентні риси передусім як загрозу для власної цивілізації - в контексті російського експансіонізму; подібно сприймаються й позитивні цінності мусульманського світу; навіть позитивні риси японської цивілізації сприймаються у Європі й Америці з певною настороженістю: домінуючим є все-таки «хтонічний» стереотип «азіатської жорстокості» і «потойбічної» експансії).
 Зрозуміло, що у відкритих суспільствах, якими є країни Заходу, всі ці релікти архаїчного міфомислення не складають великої небезпеки вже в силу самої відкритості тих суспільств, вільне циркулювання інформації, домінування ліберально-демократичних цінностей, правова свідомість і, зокрема, пріоритет прав людини, відповідна освіта, наука, культур мінімізують негативний вплив стереотипів на ідеологію політику, марґіналізують їх у суспільній свідомості, обмежують функціонування навіть на рівні побуту регламентуючим поняттям political correctness (політичної коректності).
 На жаль, цілком інша ситуація у закритих суспільствах, якими донедавна були всі країни комуністичного блоку, і зокрема Україна. Комуністична ідеологія, як уже зазначалось, за самою своєю суттю надзвичайно ксенофобська й стереотипна, її головною рушійною силою є «священна класова ненависть», формально спрямована на «клас експлуататорів», однак практично поширена на всіх, «хто не з нами», - «куркулів» і «середняків», «шкідників» і «церковників», «буржуазних націоналістів» і «гнилих лібералів», «імперіалістів» і «сіоністів», зрештою, на «формалістів», «абстракціоністів», «джазистів» і т. д. і т. п. Ксенофобська ненависть до «інших» була в комунізмі головним джерелом соціальної енергії і засобом консолідації суспільства, а творення розмаїтих стереотипів - основною функцією панівної ідеології (освіти, мас-медіа, квазінаукових досліджень, «нашіптуваної» пропаганди тощо).
 Ще більш ускладнює ситуацію та обставина, що СССР був імперією, у якій здеформовані колоніалізмом міжетнічні взаємини зазнавали додаткової деформації з боку тоталітаризму: ксенофобська ненависть і нетерпимість до «інших» поширювалась не лише на «класових ворогів» (зовнішніх і внутрішніх), а й на «націоналістів», до яких зараховувався кожен, хто в той чи той спосіб намагався зберігати свою ідентичність, противлячись радянсько-російсько-комуністичній уніфікації. Енергія «класової» ненависті та різноманітних етнічних фобій, імпліцитно розлита в совєтському суспільстві - власне, й дала ту вибухову суміш, що після падіння тоталітаризму зумовила криваві зіткнення в різних районах СССР та інші драматичні події.



 Екстерналізація чужої «колективної тіні»

 Україна, як і кожна колонія, зазнавала всебічного впливу з боку метрополії, одним із наслідків (і метою) якого було нав'язування «аборигенам» негативного self-image, негативного уявлення про самих себе. Фактично відбувалася своєрідна інверсія стереотипів: колонізований етнос під тиском колонізаторів змушений приймати - й засвоювати як свою власну - чужу систему стереотипів, і то не просто чужу, а відверто ворожу й принизливу. Уявлення колонізаторів про колонізованих як про «варварів», «недолюдей», носіїв «хаосу» різними методами нав'язується колонізованим і поступово стає їхнім власним уявленням про себе, стає вкрай негативним і руйнівним автостереотипом. «Космос» колонізованих таким чином руйнується, і вони справді стають носіями нав'язаного їм «хаосу», з якого мають лише один вихід - асиміляцію й інтеграцію в «космос» колонізаторів, у чужу і, по суті, ворожу, неприхильну до них цивілізацію, або ж - мусять і далі сповняти накинуту їм «хтонічну», «деструктивну», «недолюдську» роль.
 У юнґівських термінах ці негативні стереотипи можуть бути потрактовані як своєрідна матеріалізація «колективної тіні»    - темної частини свідомості, всього негативного й деструктивного, що неусвідомлено існує в колективній (які в індивідуальній) психіці.
 Коли ця тінь жорстоко пригнічується [розвиває юнґівську концепцію Оксана Грабович], негативні аспекти підсвідомості активізуються й енергійно спрямовуються на зовнішні об'єкти… Чим суспільство пригніченіше, тим воно лицемірніше і тим небезпечнішим виявляється перенесення його власних негативних якостей назовні, де вони сприймаються як якості іншої особи, групи чи нації.  
 Таким чином, стверджує дослідниця, колонізований народ не лише змушений нести на собі тіньову частину домінуючої культури, а й діяти в її межах. Більше того, оскільки колонізований народ, унаслідок своєї політичної, економічної й загальної залежності від колонізатора, не має змоги проектувати на нього свої власні негативні якості (колективну тінь), він змушений проектувати їх на себе. Засвоюючи систему цінностей колонізаторів, колонізоване суспільство вступає в дедалі гостріший конфлікт із самим собою - абориген починає ненавидіти себе і тим самим поглиблює власне приниження й поневолення. Поневолена група стає нарешті зневаженою меншістю на своїй власній землі. Український досвід блискуче вкладається в окреслену више теоретичну парадигму.  

І під польським, і під російським правлінням українці перейняли й інтерналізували негативні проекції домінуючих культур, зокрема - комплекс неповноцінності (культурної, цивілізаційної, моральної). Найпоширенішою проекцією з російського боку стали образи «поющей и пляшущей провинциальной Малороссии», «хитрого малороса» (простакуватого, неосвіченого, але меткого, шахраюватого і зрадливого) та «хохлацької галушки» (щось на зразок прізвиська «ніґер» у США). Тим часом із польського боку сформувався (й утвердився у численних писаннях - від Кристини Перацької до Ґерхарда й Валаха) стереотип українців як бандитів, насильників, анархістів, тупих, неотесаних варварів, яких не торкнулась цивілізація.    Відчуття власної неповноцінності й аморальності (зокрема підступності), проектоване колонізаторами впродовж тривалого часу на українців, є сьогодні чи не найболючішою частиною колоніальної спадщини цього краю. Глибоко інтерналізоване у колективній психіці (взяте на віру) і трансформоване у негативний власний образ (self-image), це відчуття істотно ускладнює процес переходу до нових, демократичних форм існування.  
 Фактично, в сьогоднішній постколоніальній Україні ми маємо два діаметрально протилежні автостереотипи: гіпертрофовано негативний і - на противагу йому - гіпертрофовано позитивний. Перший стереотип, як уже зазначалося, є прямим результатом інтерналізації «колективної тіні», накиненої колонізаторами. В літературі він досить докладно описаний як «комплекс малоросійства»:    визнання значною частиною населення своєї вторинності і підлеглості (генетичної, історично-культурної, політичної, економічної, інтелектуальної) щодо «старшого брата», щодо «великого російського народу».
 Цей стереотип формувався російськими колонізаторами впродовж багатьох століть і з певними корективами був успадкований і розвинений більшовицькими ідеологами. Відповідно до цього стереотипу, український народ трактується як «побічний продукт» історичного розвитку, таке собі «історичне непорозуміння», результат «зовнішньої інтриги» (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, «великим народом» («богоносцем» у царські часи, «оплотом світового революційного руху» в часи совєтські), тобто народом зі спеціальною історичною місією - об'єднати довкола себе усіх слов'ян («слов'янофільство»), європейців і азіатів («євразійство»), весь світ (більшовицька «світова революція»).    Зрозуміло, що в контексті такої ідеологеми українці автоматично зараховуються до народів «неісторичних», «безперспективних» і, взагалі, трактуються як така собі гілка єдиного руського (=російського) древа, відчахнута від нього лихими історичними силами, а проте в усі часи сповнена іманентного прагнення знову з тим древом зростися і, врешті, злитися - в процесі задекларованого комуністами «зближення і злиття націй».  
 У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше - російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з'ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе «братерство») й окреслювалось майбутнє (точніше - відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, «злиття» як верховне благо для химерної «недонації»).  
 На повсякденному, нерефлективному рівні цей самий стереотип функціонував у вигляді простодушних формул, виголошуваних містифікованим обивателем: «а яка разніца - рускій чи українець, ето ж почті то же самоє» чи «а мені всьо равно, як разговаривать - по-рускі чи пo-українські». При цьому, однак, більшість старалася «разговаривать» усе-таки «пo-руські», бо воно, виявляється, «какось удобнєє», та й, правду кажучи, «прилічнєє».
 Механізм розумового поневолення («умственного подчинения», у термінах академіка Вернадського,    чи «ментального колоніалізму», за новочаснішим формулюванням Саїда)    мав досить витончений і неявний для більшості громадян характер.    Українська мова в СССР (на відміну від простодушнішої царської Росії) формально не заборонялась, але досконала система освітніх, пропагандистських, адміністративних заходів успішно марґіналізувала функціонування цієї мови, максимально обмежувала можливості вияву національної ідентичності, мінімізувала процес національного самоусвідомлення.
 Наслідком такої вмілої й цілеспрямованої політики став вражаючий феномен «національної непритомності» (термін Оксани Забужко)    доволі чисельного, 50-мільйонного європейського етносу, що входить у XXI століття з національною самосвідомістю доби феодалізму. В кожнім разі, й сьогодні значна частина українського населення ідентифікує себе як «тутешніх» («Мы не русские и не украинцы, мы одесситы, мы донбассцы, мы киевляне» - таку відповідь досить часто можна почути в різних регіонах України).    Подібним чином вона сприймає і свою мову: «Це ми тут балакаєм по-мєстному, а ви там у городі мусите балакать по-городському», - повчала мою дружину її сільська родичка, помітивши, що ми з дітьми балакаємо таки «по-мєстному», себто по-українськи. За всіма ознаками це - психологія суто середньовічного етносу, який ніби й не пройшов іще доби націєтворення, «доби націоналізму» (як назвав свою книгу про XIX ст. Ганс Коен),    етносу, що ніби застиг десь у добі гетьманщини - якраз напередодні остаточної колонізації України Росією, - коли всі були «руські» і всі «православні».  
 За моїми приблизними оцінками, лише третина населення України має чітку національну самосвідомість і однозначно ідентифікує себе з українською політичною нацією.    Дві третини - це не росіяни й не українці, це «мєстні», «тутешні», це люди, які поки що перебувають на донаціональному (і доісторичному - якщо йдеться про новітню історію) рівні розвитку. Потенційно вони можуть стати і росіянами, і українцями, і навіть громадянами Київської Русі, а можуть і витворити якусь донбаську, херсонську чи криворізьку націю (на зразок «римської», яка, схоже, твориться на наших очах).  
 Безумовно, з одного боку, існує українська держава яка, очевидно, сприятиме процесові націєтворення, проте з іншого - існують старі колоніальні структури й старі колоніальні кадри, які завжди робили усе можливе, щоб того процесу не допустити, і, вочевидь, ще довго це робитимуть хоч би тому, що нічого іншого робити не звикли й не вміють. Інерція старих бюрократичних структур і старого українофобського мислення досить сильна, аби успішно протистояти зусиллям слабкої постколоніальної і посткомуністичної держави з недорозвиненим громадянським суспільством і недобудованою нацією.
 Подолання вкрай негативного автостереотипу, прищепленого мільйонам денаціоналізованих українців колоніальною владою, не виглядає, у кожнім разі, такою легкою й швидкою справою, як це видавалось багато кому у перші дні незалежності. Так соціологічні опитування, проведені на Луганщині, показують, що лише 24% тамтешніх українців вірять, ніби в регіоні коли-небудь переважатиме українська мова й культура, натомість 8% українців певні, що Донбас стане регіоном суто російським, і ще 55% вважають, що збережеться сьогоднішній стан - стан повсюдного й доволі агресивного переважання російської мови й культури, загалом близький, як на мій погляд, до стану мовного апартеїду, а не «двомовності», як це, на жаль, стверджують декотрі вчені - цілком у дусі радянського «інтернаціоналізму» та заперечення «так званої (!) русифікації Донбасу».  
 А тим часом ті ж таки вчені (Е. Віленська й В. Поклад) визнають непрямим чином особливу роль мови як засобу самоідентифікації українців - на противагу російськомовним, суржикомовним (або й просто безмовним) «тутешнім», коли, наприклад, пишуть: «відмінності в думках зумовлюються головне мовою, яку респонденти назвали рідною» (с.53), «чинник національності не є таким значущим, як чинник рідної мови» (с.54),«серед розмаїття чинників, які визначають вибір, рідна мова домінує» (с.55), «інші соціальні характеристики практично не впливають на формування вибору» (с.56), «національність значно менше визначає особисті орієнтації, ніж рідна мова» (с.58). Автори, проте, ак і не наважуються зі слушних спостережень зробити слушний висновок: що у випадку України, української ідентичності, «рідна мова» - це, як правило, й є «національність», а «національність» - це, як правило, й є «рідна мова». Ні Донбас, ні Україна не є «бінаціональною спільнотою», як це стверджують автори, а є щонайменше тринаціональною спільнотою, у якої головні елементи є: 1) українці як члени української політичної нації, що перейшла вже чи переходить «добу націоналізму», не конче мусять бути етнічними українцями й навіть можуть не бути україномовними, але до української мови й культури ставляться шанобливо й визнають свою українську ідентичність; 2) росіяни як члени російської політичної нації не конче мусять бути етнічними росіянами й навіть можуть не бути російськомовними, не завжди, зрештою, ставляться до української мови й культури зневажливо, головне - ідентифікують себе з Росією, з російською нацією (чи її імперським субститутом - «радянським народом»); 3) «малороси» («хохли») - як етнічний субстрат, що не став модерною нацією - ні російською, ні українською, ні донецько-комунарською, а перебуває в стані «тутешніх» («одєсіти», «кієвлянє», «донбасци»), тобто є середньовічною етнічною масою, яка ще не пройшла «доби націоналізму», законсервувавшися на феодальному, домодерному й донаціональному етапі розвитку.  

Ця маса не ототожнює себе ні з Росією, ні з Україною - оскільки взагалі не мислить у таких категоріях, великою мірою живучи ще у міфологічному, а не історичному часі й просторі. Самоідентифікація неможлива без певної інтелектуальної рефлексії, до якої ця маса принципово нездатна через свою історичну недорозвиненість. На рівні ксенофобських інстинктів наші «тутешні», проте, цілком «по-націоналістичному» можуть недолюблювати справжніх росіян («кацапів»), як і справжніх українців («бандер», «націоналістів», «щирих патріотів»). Цих останніх вони, як правило, недолюблюють навіть більше - саме тому, що ті, будучи теж «тутешніми», поводяться мов «нетутешні» - «по-грамотному» балакають, книжки читають, за Україну розпинаються, словом - «випендрюються». На тлі загальноприйнятої (й усіляко підтримуваної за совєтських часів) національної індиферентності, інтелектуальної нечутливості та емоційної ворожості до будь-яких виявів національного (не плутати з офіційно насаджуваним совєтським) усяке відхилення від цієї «норми» й обстоювання своїх мовно-культурних та інших прав сприймалось як патологія - така собі «національна занепокоєність» («национальная озабоченность» - у термінах сьогоднішніх українофобських публіцистів).
 Як наслідок, ні в XIX, ні в XX столітті в Україні не відбулося характерного для більшості європейських етносів перетворення «селян у націю», навпаки - було створено найприятливіші умови для того, щоб мільйони «тутешніх» твердо перейняли від колонізаторів їхню ненависть і погорду до всього українського - передосім до мови як головного вияву й символу української ідентичності. Звідси, власне, постійні нарікання українців на те, що навіть сьогодні в начебто незалежній українській державі, в її столиці, де живе майже 80% «тутешніх», «державної» мови практично не чути, а намагання нею користуватись публічно нерідко наражається на роздратовану відповідь: «Мы этого коровьего языка не понимаем», - чи простіше: «Да говори ты на человеческом языке!…»
 По суті, самі українці ґенерують тепер ту ненависть, якою зарядили їх колонізатори, і самі дбають про належне підживлення стереотипів, які їм залишила у спадщину колоніальна влада. Один із найбільших здобутків колоніальної адміністрації в Україні - перещеплення східноукраїнському населенню своєї власної зоологічної ненависті до західних українців як найбільш стійких у своїй українській ідентичності і несприйнятливих до прищеплюваного їм негативного автостереотипу. Сьогодні у східних українців, здається, немає більшого ворога, ніж «западенці», галичани, «бандерівці», що хочуть, мовляв, підбити під свою владу всю Україну і панувати.
 По суті, маємо класичний приклад проектування колонізаторами власної «колективної тіні» на колонізований етнос, результатом чого стає не лише вироблення у колонізованих і негативного автостереотипу, а й засвоєння ними колонізаторського негативно-стереотипного погляду на ту частину етносу, яка колонізації не піддається.



 Екстерналізація власного комплексу меншовартості

 У цьому контексті - у контексті антиколоніальної боротьби - загалом зрозумілою стає поява ще одного, діаметрально протилежного стереотипу, про який ми вже згадували, - гіпертрофовано-позитивного. Цей стереотип заснований на суто романтичному ідеалізованому образі нації як своєрідного втілення «світового духа», «вищої ідеї», що начебто імпліцитно закладена в історії і лише шукає шляхів свого вияву, «інкарнації», за допомогою, звісна річ, відповідних «медіаторів», посередників - із числа інтелігенції, політичних та інтелектуальних еліт, особливо чутливих до повелінь «світового духа».
 Ця фіхтевсько-гердерівсько-геґелівська концепція у різних своїх видозмінах домінувала в Європі й Америці, по суті, до середини XX ст., і лише в останні десятиліття поступилася місцем більш тверезим і реалістичним підходам.    В Україні - внаслідок її загальної відсталості, тривалої загерметизованості й загальмованості всіх суспільних та інтелектуальних процесів - романтична концепція нації домінує, по суті, донині: почасти - в науці, великою мірою - в журналістиці, і беззастережно - в поезії, прозі, літературній публіцистиці.
 Романтична концепція української нації бере свій початок ще з першої половини XIX ст.
- з творчості Шевченка й, особливо, Костомарова («Книги буття українського народу»). Попри певні подальші модифікації - у більш реалістичний бік (Франко, Хвильовий, Винниченко) чи в бік ще більшого ідеалізму й волюнтаризму (Донцов, Міхновський) - основні ідеї концепції лишились незмінними.
 По-перше, це своєрідний месіанізм, провіденційна віра у «велике майбутнє» українського народу на тій лиш підставі, що він уже вдосталь перестраждав, сповна випив свою чашу і тепер заслуговує своєрідної винагороди від «Бога» чи від «Історії».  
 По-друге, це всебічна ідеалізація власної історії і невтримне її продовження у найдавніші часи - до скіфів, трипільців, кімерійців, «індоєвропейців», - причому всі вони, ледь не від неандертальців, тільки й думали, як створити українську державу.  
 І по-третє, це ідеалізація національних рис українського народу - на противагу сусідам: «ми працьовиті, а вони всі ледачі»; «ми ніколи ні на кого не нападали, а вони весь час нас загарбували»; «ми творці стародавньої землеробської культури представники європейської цивілізації, а вони азіати, кочівники, варвари»; «ми захистили Європу від східних орд, а вона нам не віддячує»; «ми створили першу в Європі республіку (козацьку), а нас за це ніхто не цінує» тощо.  
 Усі ці стереотипи своєю гіпертрофованою позитивністю покликані нейтралізувати відповідні негативні стереотипи, насаджувані колонізаторами. Насправді, однак, саме своєю гіперболічністю, квазінауковістю, пропагандивністю вони нерідко справляють протилежний ефект - принаймні в очах безсторонніх, а тим більше - негативно упереджених реципієнтів.  
 Немає нічого поганого в тому, що, скажімо, письменник будує цілий історичний роман на гіпотезі, ніби цар гуннів Аттила був насправді українським князем Гатилом. Але коли він без жодного почуття гумору й без тіні сумніву у своїй правоті по-дилетантськи обґрунтовує цю «теорію» у чималій квазінауковій післямові, то робить тим самим українській культурі послугу, скоріш за все, протилежну до тієї, яку сподівався зробити. Те саме можна сказати й про іншого літератора, котрий власні захоплення християнством, язичництвом та езотеричними вченнями Сходу вирішив синтезувати y претензійній доктрині «Української Духовної Республіки» й ощасливити нею своїх співвітчизників - як таким собі засобом розв'язання усіх їхніх проблем.
 Кожне з названих явищ має право на існування, і в розвиненій повноцінній культурі можна знайти скільки завгодно подібних гіпотез, містифікацій, авантюрних проектів. Але в тому, власне, й полягає розвиненість, повноцінність культури, що вона легко й безболісно абсорбує різноманітні ідеї, миттєво здійснюючи їхню стратифікацію: марґіналізує одні, знищує другі, розвиває й підносить треті, - і все це стає частиною величезного діалогічного простору, величезного культурного багатоголосся.
 Інша річ - культура колоніальна, неструктурована й нератифікована, де кожна ідея веде своє соло і жодного діалогу, жодного багатоголосся не виникає. Тут дрібні флуктуації можуть набувати величезного значення, марґінальні явища - ставати центральними, суттєве - губитись між несуттєвого. І все це відбувається не в цілій культурі (бо культури як цілісності в колоніальній країні не існує), а в невеликих її сегментах - своєрідних етнокультурних гетто зі своєю системою цінностей, ієрархією, каноном, своєю «мовою» (своїм монологом), і своїм, як правило, містифікованим уявленням про власну значущість і вплив на (неіснуючу!) культурну цілість.
 На відміну від повноцінної, цілісної культури, що функціонує як гомеостатичний організм - із розвиненою системою внутрішніх (і зовнішніх) взаємозв'язків, із розробленим механізмом добору, класифікації, передачі, аналізу інформації, колоніальна культура взагалі не є діалогічною системою, а радше набором монологічних елементів, досить слабо або й ніяк не зв'язаних між собою. Тому на рівні цілого колоніальна культура виявляє значну інерцію і схильність до стагнації, а на рівні сегментів - розбалансованість і тенденцію до «зашкалювання». Етнокультурні «гетто», як правило, неадекватно реагують на інформацію: гіперболізують малосуттєве і недооцінюють або и не помічають суттєвого. (Подібне можна спостерігати і в окремих сегментах цілісних культур, проте в них налагоджена система взаємозв'язку з іншими сегментами і з іншими культурами створює необхідний механізм корекції, мінімізує екстремальні відхилення і стабілізує цілісність).



 Із домодерного в постмодерне?

 В українській культурі два основні автостереотипи - гіпертроовано негативний і гіпертрофовано позитивний - є закономірним продуктом колоніальної й антиколоніальної свідомості. Зрозуміло, що жодне примирення, жоден діалог між цими двома підходами неможливий. На рівні ідеології маємо непримиренних антагоністів, вплив яких спрямовується не так одне на одного (це практично неможливо), як на носіїв доідеологічної і, в нашому випадку, донаціональної свідомості - всіх отих «тутешніх», яким, за їхніми висловами «всьо равно, на каком язикє разговаривать» і з яким народом себе ідентифікувати.
 Слід, однак, пам'ятати, що це «всьо равно» не зовсім щире - більшість «тутешніх», попри формально задекларовану амбівалентність, цілком однозначно схиляється до «язика общепонятного», а не «местного». Фактично, оте «всьо равно» є не причиною їхньої колоніальної, «малоросійської» самоідентифікації, а її наслідком, своєрідним виправданням капітуляції перед неусвідомленим натиском могутніх асиміляційних механізмів. Формула «всьо равно», по суті, лише камуфлює доволі малопривабливий з етичного погляду факт ренегатства - зречення пригнобленого народу на користь пануючого, втечу від упослідженої мови й культури до мови й культури домінуючої.
 Зрозуміло також, що ренегатська свідомість уперто не визнає колоніального характеру довколишньої реальності - оскільки в такій реальності вона почувалася б зі своїм ренегатством надто некомфортно. Натомість твориться реальність міфологічна: формула «всьо равно» якраз і є фундаментальною константою цієї реальності, як, зрештою, й інша камуфляжна формула: «русскіє і украінци - ето ж одно і то же», «ето почті одін народ».
 В такій ситуації антиколоніальна ідеологія не мала б практично жодних шансів змагатися з ідеологією колоніальною, оскільки ніколи й близько не володіла тими засобами й механізмами впливу на обивателя, що їх мала на державному рівні її суперниця (не кажучи вже про те, що в Україні антиколоніальна ідеологія в усі часи могла існувати лише нелегально, зазнаючи з боку колоніального офіціозу найжорстокіших переслідувань), - коли б не знаходила собі несподіваного союзника у підсвідомості того ж таки обивателя - у його нутряній, глибинній прив'язаності до «рідної (переважно сільської) хати», «материнської (чи дідівської) мови», «наоодної пісні» й інших архаїчних знаків-символів спільного для українців семіотичного коду.
 Ця підсвідома прив'язаність не лише давала антиколоніальній ідеології певні шанси й певну соціальну базу, а й вражаючим чином перешкоджала остаточному перетворенню «безперспективних» українців у «перспективних» росіян, «зачучверених хохлів» - у «інтернаціональних руських». Психологія малороса драматично розчахувалась між підсвідомим потягом до «свого» і неусвідомленою, але повсякденно засвоюваною від колонізаторів зневагою до того ж таки «свого», ненавистю до всякого «свідомого українства», страхом перед щоденними образами й репресіями - на рівні павловських собак, у яких за допомогою цукру й електроструму формують потрібні умовні рефлекси.
 «Малоросійство» якраз і стало наслідком цього розщеплення, драматичного роздвоєння колективної психіки, коли мільйони «мєстних» уже не наважуються ототожнити себе з Україною й українством, але й не наважуються цілковито цього українства зректися, беззастережно ототожнившись із Росією і російським/совєтським народом. З цієї трагічної етнічної шизофренії власне й походить оте компромісно-курйозне «ми нє рускіє і нє украінци, ми одєсіти, кієвлянє, донбасци»; звідси й оті анестезійні формули «всьо равно» і «почті одін народ».
 Кілька років тому український культуролог Олександр Гриценко зробив досить цікаву спробу перенести класичний фрейдівський поділ психічної особистості («ід», «еґо» і «супер-еґо») на колективну свідомість етносу. При цьому під «ід» він розумів «найраніший, первинно-материнський, несвідомий складник, що його спонтанні пориви визначаються не свідомим патріотизмом, а «нутряним» потягом до «свого, рідного».
 Сама по собі наявність українського «ід» робить людину іще не Українцем і навіть не «малоросом», а лише «тутешнім», закоріненим в українському ґрунті. Багато хто, мабуть, помічав, що навіть неукраїнці, зрослі на Україні, часто лише побіжно знайомі зі «справжньою» українською мовою та культурою, тим не менше підсвідомо вважають «своїми» саме українські народні пісні, саме українські краєвиди зрештою - українські вареники та сало, а не «національно близькі» берізки та щі. Далі йде русифіковане «его», шкаралуща російської освіти, наслідок потужного впливу російської культури, не лише офіційно нав'язуваної, а й справді багатої й розмаїтої… Як бачиться, взаємини «українського ід» та «русифікованого еґо» цілком вкладаються у класичну фрейдівську схему: «еґо» мусило гасити всі підсвідомі чи напівусвідомлені потяги «ід» до «рідного, українського», аби не наразити свого носія на поважні неприємності… Саме активність «русифікованого еґо» врятувала життя багатьом українцям… А якщо хтось не врятувався, то винуватити треба надто впливове «свідомо-українське супер-еґо».  
 Зняття всіх окреслених вище суперечностей можливе, вочевидь, лише в рамках постколоніальної культури, пост-колоніального суспільства, що, на думку ряду дослідників, витворюються тепер в Україні. Лише постколоніальний підхід, вважають вони, як підхід справді діалогічний дає змогу включити в себе обидва антагоністичні, непримиренні й однаково монологічні підходи - колоніальний та антиколоніальний.    «Включити» - не означає створити якусь еклектичну суміш русофобії й українофобії, «індоєвропейства» й «малоросійства». Ідеться про інше - про визнання себе спадкоємцями обох спадщин: колоніальної й антиколоніальної, і про вироблення нової ідентичності не на основі беззастережного схвалення однієї з них, а на основі критичного переосмислення кожної.
 І колоніальна, й антиколоніальна спадщина повинні лишитись в історії - з належними їм оцінками. Не «актуалізувати» одну з них і не «продовжувати її традиції в сьогодення», а лише взяти з обох необхідні уроки й зробити необхідні висновки - ото, здається, й усе, чого вимагає постколоніальний підхід.    Це досить мало і водночас багато: бо ж ідеться про демістифікацію історії і тверезий, реалістичний погляд на сьогодення, викриття одних міфів і вироблення імунітету до інших, протилежних.
 Щодо нашої конкретнішої проблеми - етнічних автостеотипів, то тут; думається, слід вчасно відмовитися від спокуси вибивати клин клином - заміняти гіпертрофовано-негативний автостереотип гіпертрофовано-позитивним. Постколоніальний підхід передбачає демістифікацію стереотипів і їх поступову елімінацію, а точніше, марґіналізацію у суспільній свідомості. На ідеологічному, рефлективному рівні цей процес означає передусім з'ясування природи стереотипів та надання максимально широкої й об'єктивної інформації з різних галузей, зокрема таких «стереотипогенних», як історія етносів, їх культура і побут, особливості національного характеру, природа націй та етносів. На доідеологічному, нерефлективному рівні слід подбати про загальну атмосферу політичної коректності, що можлива лише у відкритому, плюралістичному, толерантному (нетерпимому лише до проявів ксенофобії й нетолерантності) суспільстві. Особливу функцію в цьому процесі може виконувати художня культура, яка, з одного боку, здатна поглиблювати стереотипи й загострювати ксенофобію, а з іншого - демістифікувати стереотипи, всіляко обігруючи їх, осміюючи й очуднюючи.  
 Для українців подолання обох автостереотипів є досить складною справою, оскільки Україна ще не стала ані справді плюралістичним відкритим суспільством, ані справді пост-колоніальною державою: у ній і досі химерно поєднується чимало рис неоколоніалізму, самоколоніалізму і внутрішнього колоніалізму. Негативний автостереотип і далі підживлюється колишньою метрополією через спільний (великою мірою) інформаційний і культурний простір, а також через колишню колоніальну адміністрацію, яка залишилася практично незмінною, попри формальну зміну вивісок і прапорів, а головне - негативний автостереотип має колосальну історичну й психологічну інерцію і досить успішно репродукується самим малоросійським обивателем. Усе це, в свою чергу, провокує ще більшу гіпертрофію позитивного автостереотипу, творці якого мають нарешті змогу пропагувати погляди вільно. Суспільство формально стає начебто ралістичнішим, однак плюралізм, не підкріплений характерною для західних демократій толерантністю і правовою свідомістю, робить суспільство ще більш конфронтаційним і ксенофобським.
 Постколоніальний підхід у такій ситуації виглядає доволі проблематичним, оскільки його прихильники закономірно опиняються в стані конфронтації і з творцями колоніальних і з творцями антиколоніальних стереотипів. А тим часом принциповою рисою і, сказати б, методою постколоніального підходу є його послідовна неконфронтаційність, його намагання стати й поставити інших над поєдинком. Це вкрай важко робити, коли поєдинок іще не закінчився, але це, можливо, єдиний шанс закінчити його більш-менш щасливо.


 ПРОТИСТОЯННЯ ДВОХ МІФОЛОГІЙ: імперський виклик, націоналістична відповідь

 Як правило, всі розмови про історичні міфи сьогоднішньої України зводяться до розмов про міфи націоналістичні. Націоналізм, поза сумнівом, є тою емоційною пружиною, яка приводить у дію складні механізми ідеологічної, себто певним чином артикульованої та концептуалізованої, а також позаідеологічної, тобто суто чуттєвої і спонтанної містифікації довколишнього світу. Як і будь-яке інше гостре почуття, на кшталт сильної любові, ненависті, заздрощів тощо, націоналізм може ставати справжнісінькою обсесією, своєрідним настирливим станом. На побутовому рівні ця одержимість виявляється у найрізноманітніших формах ксенофобії; тим часом як на ідеологічному - артикулюється у вигляді різних політичних, історичних, культурних та інших міфологем.
 Проте Україна як одна з багатьох колоніальних (чи, коли хочете, постколоніальних) країн має у цьому сенсі свою специфіку. Український націоналізм історично формувався як свого роду “відповідь” - ідеологічна, політична, культурна і, власне, емоційна - на інший, могутніший, державно інституціалізований націоналізм панівної нації.    Українська націоналістична міфологія, таким чином, немислима поза полемічними взаєминами (явними й прихованими) з міфологією імперською - спершу російською, згодом - російсько-совєтською.  
 Попри суттєві відмінності між власне російським та російсько-совєтським імперіалізмом, їхньою спільною рисою, що має безпосереднє відношення до окресленої тут проблеми, є ідея “інтеграції” імперських народів, передусім слов'янських, у певну “наднаціональну” спільноту - православно-самодержавну в одному випадку, совєтсько-комуністичну в другому. Ні в Росії, ні в СССР етнічне походження не було серйозною перешкодою для імперської кар'єри. Справді суттєвим було дещо інше: по-перше, абсолютна вірнопідданча лояльність щодо самодержавної (чи більшовицько-кремлівської) династії; по-друге, приналежність до православ'я (чи до КПСС); і по-третє, російськомовність, тобто “добровільне” прийняття російської мови як “цивілізованішої”, “прогресивнішої” та, імпліцитно, благонадійнішої (у совєтських термінах - “інтернаціональної”, на противагу “національним”, тобто “націоналістичним”, неповноцінним у кращому разі, підозрілим у гіршому).
 Українська націоналістична міфологія формувалася, таким чином, як відповідь на міфологію імперського домінування, міфологію культурної, мовної та всякої іншої зверхності Центру над периферією, метрополії над колонією. У цьому плані ”Історія України-Руси” М.Грушевського була нічим іншим, як багатотомною полемічною реплікою на ”Историю Государства Российского” Карамзіна, шевченківський міф “воскресаючої” України - відповіддю на гоголівський міф України погаслої, відмираючої, і навіть бурлескна ”Енеїда” Котляревського, написана наприкінці XVIII ст. (тобто ще в “донаціоналістичну” добу), імпліцитно вже оспорювала абсолютний авторитет імперського Центру.  
 Народ, саме існування якого в Російській імперії заперечувалось, а в Совєтському Союзі визнавалось “безперспективним”, природним чином намагався довести цілком протилежне за допомогою так само фантастичних (хоч і з протилежним знаком) аргументів. Так, відповіддю на офіційне ототожнення Давньої Русі й новочасної Росії стало ототожнення Київської Русі з Україною; відповіддю на офіційне ігнорування українського етносу як досить пізнього й вельми сумнівного утворення стало поширення української етнічності не лише на стародавніх русичів, а й на скіфів, сарматів, кіммерійців і навіть загадкових трипільців, що жили на території сучасної України 30 тисяч років тому. Офіційно “неіснуюча” (або “безперспективна”) українська мова так само закономірно була проголошена націоналістичною міфологією найбагатшою, “найспівучішою” і, звісно, архідревньою, - мовою, з якої виводяться ледь не всі інші індоєвропейські мови.
 Фактично, ця міфологія була складовою, коли не головною частиною захисної ідеології українства перед могутнім тиском ідеології імперської, не менш міфологічної, проте значно менше вразливої з двох причин. По-перше, імперська міфологія була частиною офіційної, державної ідеології і, таким чином, опиралася на найрізноманітніші інституційні засоби - від усіх форм друку й освіти до державної бюрократії, церкви, армії та поліції. А по-друге, навіть без таємної поліції, сам факт офіційності робив імперську міфологію незрівнянно “переконливішою” та привабливішою порівняно з напівпідпільною націоналістичною міфологією “сепаратистів”.
 Дещо складнішим є питання про причини живучості, а також про саму сутність націоналістичної міфології в наші дні, вже після розвалу совєтської імперії та формального здобуття Україною державної незалежності в 1991 році. Бінарна опозиція двох міфологій, імперської й націоналістичної, повинна була, здавалося б, ослабнути, коли не зникнути цілковито. Проте наш повсякденний емпіричний досвід підказує цілком інше: націоналістична міфологія, у щонайекстремніших і найкурйозніших формах, буйно цвіте в марґінальних українських виданнях, а у формах, сказати б, поміркованіших та наукоподібних проникає й до видань цілком респектабельних.  
 Лише почасти це явище можна пояснити свого роду інерцією оборонної психології (sieged consciousness), історичним “вихлюпом” усього того, що накопичилося протягом десятиліть у “підпіллі”, в національній свідомості й підсвідомості. Так само частковим і аж ніяк не вичерпним поясненням можна вважати факт “навернення в націоналізм” багатьох імперських ідеологів (професійних істориків, політологів, викладачів марксизму-ленінізму тощо), котрі, попри щиру чи вдавану ”конвертацію”, зберегли стійку схильність до міфологізування, до маніхейського мислення в бінарних, конфронтаційних категоріях.
 Серйознішою причиною живучості української націоналістичної міфології є неостаточний, половинчатий характер розпаду імперії і, відповідно, неостаточний, непевний, сказати б, характер української національної емансипації.    З одного боку, Росія, попри втрату “дальнього” і, великою мірою, “ближнього зарубіжжя”, зберігає імперські амбіції, котрі виявляються не лише у риториці найрізноманітніших еліт, а й у цілком конкретній повсякденній політиці. А з іншого боку, Україна, попри формальне здобуття незалежності, залишається радше осколком імперії, ніж справді суверенною національною державою, здатною забезпечити реальну рівноправність (мовну, культурну, економічну) для своїх україномовних, переважно сільських жителів.
 Обидва ці чинники роблять становище українців (тут і далі мова йде передусім про українців україномовних, котрі, власне, і є головними продуцентами та носіями націоналістичної міфології) вельми двозначним. З одного боку, незникла загроза імперського реваншизму з боку Росії гальванізує їхні історичні травми й загострює неврози, роблячи їх особливо чутливими до всіляких зовнішніх потрясінь і внутрішньої нестабільності (зокрема - до невирішеності національного, передусім мовно-культурного, питання). А з іншого боку, домінування у “незалежній” Україні російськомовної меншості (чи більшості - це важко визначити,    та й не надто важливо) практично в усіх сферах життя, триваюча марґіналізація української культури і зневажливе, часто знущальне ставлення до української мови (і її носіїв) у великих російськомовних містах - викликають в українців не такі вже й міфологічні порівняння свого становища зі становищем аборигенів Америки та Південної Африки.  
 У кожному разі, націоналістична міфологія в Україні отримує й далі підживлення з боку свого “бінарного опонента” - міфології російсько-імперської. Головним носієм цієї міфології нині, однак, є вже не імперський Центр (хоч його політичний, економічний і, власне, культурний та інформаційний вплив усе ще лишається значним), і навіть не російськомовні ”комуністи України”, з їхньою ностальгією за СССР і КПСС. Імперсько-російська міфологія в колоніально-креольській, “малоросійській” модифікації стала суттєвою частиною ідеологічних установок та орієнтацій не лише російського, а й українського, головним чином російськомовного, населення України.
 На жаль, досі так званий комплекс малоросійства розглядався, як правило, в контексті пропаганди, а не науки, в контексті більш-менш проникливої, але незмінно викривальної антиколоніальної публіцистики,    а не, скажімо, антропології, соціальної психології чи психоаналізу. Тим часом перед нами типовий, описаний класиками культурної антропології, приклад засвоєння аборигенами колоніальної точки зору на себе як на недонарод із недомовою, недокультурою, недорелігією і т. д. і т. п. Це - прийняття фальшивого й самопринизливого self-image (уявлення про себе), нав'язаного колонізаторами, - в даному разі, уявлення про таку собі “співаючу і танцюючу Малоросію” (за Гоголем), котра коли й мала якесь самобутнє минуле, то майбутнього вже аж ніяк мати не може.
 Американська дослідниця Оксана Грабович, розвиваючи ідеї Франца Фанона, чудово описала цей процес засвоєння колонізованими негативного self-image, нав'язуваного колонізаторами, процес інтерналізації негативних проекцій панівної культури. Оскільки колонізований народ, - пише вона, - “внаслідок своєї політичної, економічної й загальної залежності від колонізатора не має змоги проектувати на нього свої власні негативні якості (“колективну тінь”, у термінах Юнґа, тобто все те негативне і деструктивне, що існує у колективній психіці), то він змушений проектувати їх на самого себе…” Приймаючи систему цінностей колонізаторів, колонізоване суспільство вступає в дедалі гостріший конфлікт із самим собою. Абориген починає ненавидіти себе і тим самим поглиблює власне приниження й поневолення. “Поневолена група стає врешті зневаженою меншістю на власній землі”.  

Як називають цю меншість у більшості наших міст, я гадаю, вам добре відомо: “быки, жлобы, когуты, рогули, колхозники” - перелік дерогативів можна продовжити. Все це, мені здається, похідне аж ніяк не від українського націоналістичного міфу, а чогось цілком іншого, йому протилежного.
 Мільйони україномовних провінціалів - будівельників, двірників, сміттярів, міліціонерів та інших “лімітчиків”, що втікають зі свого колгоспного “третього світу” в російськомовний “перший”, перебувають, утім, у дещо кращому становищі, ніж аборигени Африки чи Америки, бо, на відміну від них, легко можуть змінити свою “шкіру”. Адже їхньою “кольоровою шкірою”, головною ознакою їхньої “другосортності” й “неповноцінності”, є їхня “коров'яча”, “колгоспна”, “бандерівська” (в термінах російськомовного “першого” світу) мова. Тож вони позбуваються цього огидного рудименту - і кінця цьому “прогресивному” процесові поки що не видно.
 Триваюча соціальна й культурна марґіналізація україномовного населення є потенційним джерелом вельми гострих суспільних конфліктів. Ситуацію погіршує також загальна двозначність становища двох основних конкуруючих етнокультурних груп, україно- та російськомовної (що складається приблизно порівну з власне росіян та зрусифікованих українців). Офіційно саме українці визнані “корінною”, “титульною” нацією, а українська мова вважається “державною”, тобто ніби єдиною чи принаймні “головною” офіційною (втім, у будь-якому регіоні, за законом, можуть офіційно використовуватись мови інших меншин - “у місцях їхнього компактного проживання”. Це означає, зокрема, що майже в усіх містах російська мова може бути de jure такою ж “офіційною”, як і українська, і навіть іще “офіційнішою” - як воно є на практиці, себто de facto).
 Українці, таким чином, аж ніяк не є панівною групою в Україні, а, тим більше, не є панівною українська мова. Розрив між формальним і реальним статусом українського (україномовного) населення та української мови є причиною багатьох непорозумінь та дедалі глибшої ідеологічної конфронтації. Українців цей формальний статус не влаштовує саме тому, що він - суто формальний, декларативний, має з реальністю дуже мало спільного і, головне, не передбачає практично жодних механізмів для своєї реалізації. Що ж до росіян, то цей самий формальний статус, хай навіть суто декларативний і далекий від реальності, криє в собі, однак, потенційну загрозу їхньому нинішньому привілейованому становищу - як рушниця на стіні, котра все-таки може колись вистрілити. Обидві сторони, таким чином, вкладають у ті самі поняття різний зміст і зовсім по-різному інтерпретують реальність.
 Цим непорозумінням і, відповідно, міфотворчості сприяє також офіційна, успадкована від совєтських часів, статистика, котра визначає українців як більшість (74 відс.), а росіян як меншість (22 відс.). Цим формальним співвідношенням між етносами підміняється інше, суттєвіше і реально значущіше, співвідношення між мовноетнічними групами. Мовби за дужки виноситься доволі очевидний факт, що українська “більшість” щонайменше на третину складається з русифікованих українців, котрі за своїми культурними, коли не політичними орієнтаціями значно ближчі до російської “меншості”, разом з якою, власне, й забезпечують соціально-економічне й мовно-культурне домінування російськомовного населення в більшості великих міст, тобто в усіх тих центрах, включно з Києвом, котрі мають вирішальне значення для політичного, економічного й культурного життя країни.
 Непорозуміння поглиблюються також унаслідок поганого усвідомлення колоніальної та постколоніальної специфіки України, зокрема - механізмів соціально-культурного домінувания однієї мовноетнічної групи над іншою та, власне, механізмів самовідтворення цього домінувания в умовах національної, здавалося б, незалежності та формальної рівноправності усіх груп. Поширена на Заході ідея (й практика) “позитивної дискримінації”, тобто системи державних “підтримчих дій” (affirmative actions), спрямованих на усунення соціокультурних наслідків “дискримінації негативної”, яка застосовувалася протягом багатьох років проти певних етнічних, расових, мовних та інших груп (наприклад, проти жінок), не знаходить ані найменшого розуміння навіть серед російськомовних лібералів, котрі вбачають у таких заходах лише загрозу “насильницької українізації”, тобто загрозу своїй формальній рівноправності та реальному домінуванню.
 Ідеологічна конфронтація природним чином сприяє мобілізації різноманітних міфів - для пропагандистських, як, зрештою, і для психотерапевтичних (сублімаційних, компенсаційних, анестезуючих і т.ін.) потреб. Українські націоналістичні міфи розглянуто вже доволі докладно; тож я зупинюсь головним чином на протилежних, “антиукраинских”, чи, краще сказати, постімперських міфах.
 Передусім варто звернути увагу на живучість класичного імперського міфу про Київську Русь як таку собі прото-Росію,    та про єдиний “(давньо)руський” народ, від якого несприятливі історичні обставини відкололи українську і білоруську гілки - котрі, однак, весь час прагли з'єднатися знову з “загальноруським” деревом і прагнуть цього сьогодні - всупереч своїм “націоналістичним”, “антинародним” елітам. У незалежній Україні цей міф перестав бути офіційним і, значною мірою, втратив впливовість, хоч і не зник остаточно. У полегшеному, утилітарно-пропагандистському вигляді він побутує ще серед частини еліт - у розмаїтих квазі-політологічних концепціях на кшталт “православно-слов'янської спільноти”, “євразійського простору”, “інтеграції в СНД” тощо.
 Цікавішою є трансформація цього міфу у специфічно “креольський” міф про Україну як “колиску двох братніх народів”, російського й українського, котрі обидва є в Україні однаково “корінними” - з усіма правовими, мовно-культурними й іншими наслідками, які з цього випливають.    Як правило, цей міф поєднується з класичним “малоросійським” (“гоголівським”) міфом про Україну як про достатньо самобутню, “екзотичну” цивілізацію, котра, однак, пережила героїчний пік свого розквіту і тепер поволі згасає - подібно до цивілізації кельтської, провансальської чи, скажімо, ацтекської. Утилітарно-пропагандистським аспектом цього міфу є твердження про історичну безперспективність українських мови й культури, їх іманентної неповноцінності порівняно з мовою та культурою російськими і, відповідно, про об'єктивну неминучість їхнього зникнення. За совєтських часів про “прогресивність” цього процесу говорилося урочисто, нині говориться радше нейтрально, ба співчутливо. Проте навіть російськомовні інтелектуали не помічають, здебільшого, курйозності висловлюваних у їхньому середовищі докорів українській культурі за відсутність у ній, скажімо, “свого Достоєвського”, чи загальну сумнівність глибокодумних сентенцій про те, що “справжньої” української мови ніде вже немає, тому що міста, мовляв, розмовляють по-російськи, села - на суржику, а Західна Україна - на якомусь химерному діалекті (“суміш польсько-румунсько-австрійсько-мадярської”, - як без жодного гумору пояснювала одна київська дама).
 І нарешті, четвертим, порівняно новим, тобто справді пост-імперським є міф про засилля західних українців (“бандер” і “націоналістів”) у керівництві сьогоднішньої України, про їхнє прагнення нав'язати всім нормальним, тобто зросійщеним українцям свою “западенську” мову, культуру, релігію і, взагалі, встановити своє “панування” (не дарма ж вони там, у Галичині, називають себе всі “панами”) над усією Україною.    Структурно цей міф надзвичайно подібний до “теорії всесвітньої жидо-масонської змови” - у тому її різновиді, зокрема, який побутує в нинішній Росії. І хоч реальна кількість галичан у верхніх ешелонах української влади така ж мізерна, як і кількість євреїв серед влади російської, а з президента Кравчука був, либонь, такий самий “бандера”, як із Єльцина “жид”, - для міфологічної свідомості раціональні аргументи немов не існують, тому що ґрунтується вона не на логіці, а на магії, на ритуальних заклинаннях і фантастичних образах, котрі реальніші від будь-якої реальності.
 До певної міри цей міф є модифікацією старого імперського міфу про Україну як “галицьку” вигадку й, ширше, таку собі “польсько-німецько-австрійську інтригу”, в рамках якої добропорядні галицькі русини (тобто ті самі міфічні русичі-руські-росіяни) були штучно перетворені в якихось “українців” з інструментальною метою дальшої експансії на схід, націоналістичного обдурювання лояльних малоросів та руйнування православно-загальноруської єдності. Та ще більшою мірою цей міф є нині відповіддю на інший націоналістичний міф, який справді утвердився в Західній Україні, - міф про Галичину як про “український П'ємонт” і, відповідно, про особливу національно-просвітницьку та політично-мобілізаційну роль Західної України щодо Східної.  
 На цьому останньому прикладі особливо наочно видно загальну тенденцію поступового перетворення агресивних імперських міфів у більш помірковані, “оборонні” постімперські міфи, що стають уже своєрідними “репліками” на націоналістичні “відповіді”, котрі дедалі частіше тепер сприймаються як небезпечні “виклики”.
 Примирити ці міфології, попри їхню позірну “поміркованість” (чи, краще сказати, слабкість, зумовлену браком належної пропагандистської та поліцейської підтримки), неможливо. Міфології, як уже не раз зазначалося, ірраціональні, а їхні носії цілком нечутливі до аргументів розуму. “Подолати міфології неможливо, - казав д-р Горський, - але можна і треба захищати від них принаймні свою територію” - територію здорового глузду.
 Зменшити їхню деструктивну силу й обмежити вплив можна двома способами. По-перше, розв'язавши політичними засобами ті суспільні суперечності, котрі сприяють міфотворчості й створюють сприятливу кон'юнктуру для використання міфів у ідеологічній боротьбі. Й, по-друге, деконструюючи самі міфи, показуючи, як вони зроблені, “очищаючи їх, - за висловом Жоржа Ніва, - від ірраціональності”.

Неможливо подолати одну міфологію іншою - навіть за допомогою таємної поліції, жорстоких репресій і тотального контролю за інформацією. У поєдинку двох міфологій, колоніальної й антиколоніальної, потрібен, вочевидь, якийсь третій, принципово інакший, неконфронтаційний підхід - назвімо його постколоніальним. Лише так, мабуть, можна змінити усталену ієрархію міфологізованих понять та відносин, зруйнувати бінарну опозицію, один із членів якої панує (чи прагне до панування) над іншим.
 У чудовій статті “Постколоніальні риси сучасної української культури” австралійський учений Марко Павлишин пропонує цікаву програму деміфологізації сучасного українського дискурсу. “Постколоніальний підхід до культурних явищ, - пише він, - передбачає вивищення як над колоніальною, так і над антиколоніальною точкою зору, завдяки глибшому, різнобічнішому поглядові на проблему. Такий підхід ґрунтується на усвідомленні того факту, що антиколоніальна ідеологія нерозривно пов'язана з колоніальною і фактично зберігає в собі її структурні особливості. Постколоніальний підхід визнає обмеженість обох термінів, “колоніалізм” та “антиколоніалізм”, і намагається обернути їхню обмеженість собі на користь: у політиці - схиляючись до прагматизму, вільного від ідеології, у мистецтві - забавляючись колоніальними міфами, без бажання їх якось спростовувати чи підтверджувати”.  
 Здійснити таку постколоніальну програму, однак, непросто, оскільки в умовах суспільної конфронтації будь-яка “третя сторона”, що намагається стати над поєдинком, опиняється найчастіше між двох вогнів. Доля українських, як і, зрештою, російських лібералів та, особливо, їхніх “постколоніальних” текстів, однаково неприйнятних і для колоніальних, і для антиколоніальних ідеологів, є водночас переконливим і сумним підтверженням згаданих труднощів.    І все ж навряд чи існує якийсь інший спосіб деміфологізації суспільної свідомості, крім як через послідовну деконструкцію, демістифікацію й, відповідно, марґіналізацію конфронтаційних міфів у суспільному дискурсі.



 НА ЗАХИСТ «ЯСИРУ»: денаціоналізація як психологічна проблема

 Зaходячи якось до вагона нью-йоркської підземки, я зіткнувся (радше в переносному, ніж прямому значенні, - бо людей було небагато) із чорношкірим підлітком, котрий, проходячи мимо, буркнув нібито й байдуже, але зі щонайглибшою затятістю в голосі: «І hate whites!» («Я ненавиджу білих!») - і почовгав собі десь далі у величезних штанях зі спущеною ледь не до колін, за тамтешньою модою, матнею. Уся його постава, голос, вираз обличчя, манера триматися випромінювали щонайглибшу зневагу до світу довкола - світу білих расистів і рабовласників, нащадки яких безуспішно і, на його думку, лицемірно намагаються тепер відпокутувати історичну провину своїх предків перед чорною расою.
 Ненависть розлита у негритянських кварталах, і нерідко досить маленької іскри, щоб вона вибухнула бунтами і погромами, бо ж кожен інцидент з владою (переважно з поліцією) набуває в такій атмосфері «расового» забарвлення. Але ще сумнішим наслідком тієї глибокої історичної урази є специфічне ставлення багатьох афроамериканців не лише до чужого їм світу, а й до власного життя. На примітивному рівні цю «філософію» можна звести до короткої фрази лімоновського Едічки: «Ви мене сюди привезли, ви мене і годуйте», - отож саме негритянська частина населення є нині головним споживачем державної допомоги, «велферу». На інтелектуальному ж рівні ця «філософія» виливається у різноманітні теорії вищості чорної раси над білою, негритянської культури над європейською.
 Клин вибивають клином, але, виявляється, забивають його при тому ще глибше. Бо ненависть є руйнівною не лише для об'єкта, а й для суб'єкта ненависті, себто для її носія комплекс зверхності, як не крути, є лише зворотним боком того ж таки комплексу неповноцінності.
 Стаття Олексія Толочка «Ментальність ясиру» («День» №44, 1996) стала, безумовно, добрим і своєчасним нагадуванням про елементарні, але не завжди й не для всіх очевидні речі. Я так само, як п. Толочко, вважаю, що українськість не повинна визначатися мірою ненависті до Росії (чи до будь-кого), хоч українці, можливо, й мають не менше підстав для історичної ненависті та урази, ніж ті ж таки афроамериканці. Я так само вважаю, що з'ясування чужої неповноцінності («азіатськості», «ординства», «варварства») є досить слабким аргументом на користь власної повноцінності («європейськості» та «цивілізованості»). Замість того щоб копирсатися в чужому історичному свинюшнику, краще розібратися у свинюшнику власному чи, бодай, замести нарешті своє суверенне подвір'я.
 Спокуса списати усі свої біди на чужі, зловорожі сили (ляхів, татар, москалів, жидів, комуняк, імперіалістів-мондіалістів) фатально штовхає націю у те зачароване коло, з якого й досі не можуть вирватися мільйони американських негрів - попри відчайдушні зусилля уряду заохотити їх до праці, до бізнесу, до навчання. Об'єктивно, шукаючи скалки в чужих очах, ми відволікаємось від куди нагальнішої потреби добути колоду із ока власного і перестати нарешті величати себе «великим народом», а спробувати стати бодай звичайним, себто нормальним - як голландці, шведи, естонці, чехи.
 Затяжна історична полеміка між Росією та Україною з'ясовуватиметься, вочевидь, не методом тицяння дуль одне одному і не дискусією на тему, хто більший п'яниця, ледар, телепень, анархіст і брехун (Віссаріон Бєлінський свого часу писав про українців приблизно те саме, що Євген Гуцало про нелюбих йому москалів; цей ряд можна продовжити аж до геніально-цинічного Йосипа Бродського, з одного боку, і до проникливо-ерудованого Романа Кіся - з іншого). Тим часом цій суперечці переможуть не публіцисти, не літератори і навіть не генерали. Переможуть творці й продуценти кращих комп'ютерів, автомобілів і телепрограм. Будівельники кращих доріг і будинків. Прибиральники вулиць і громадських вбиралень, які, може, колись не смердітимуть за кілометр (чи не перша ознака омріяної нами «європейськості»). Зрештою - творці ефективнішої економіки і повноціннішого громадянського суспільства.
 Росія, безумовно, ще довго буде проблемою і для України, і для світу, і для самої себе. Проблема націєтворення стоїть перед росіянами не менш гостро, ніж перед українцями. З тією лише різницею, що одним доводиться творити модерну націю з імперської спільноти, а другим - зі спільноти пост-імперської, себто з різноетнічної, різномовної, різноментальної «совєтської» маси, що опинилася збігом обставин на етнічно українському уламку імперії. Росіянам - долати «ментальність орди», українцям - «ментальність ясиру», а заразом і «ментальність яничара», про яку п. Толочко, на жаль, не згадує, хоч саме тут, на мій погляд, лежить ключ і до книжки Гуцала «Ментальність орди», і до багатьох інших українських проблем.
 Книжка Гуцала, за великим рахунком, це полеміка не з «ордою», а з «яничарством», тобто з тією частиною «ясиру», яка стала на бік завойовника, прийняла його цінності і його, зрештою, ставлення до колишніх одноплемінників-«одноясирників». Пан Толочко як проникливий історик і антрополог максимально наближається до такого розуміння проблеми, коли стверджує, що демонізований образ «орди» витворюється «не шляхом раціонального пізнання справжніх особливостей сусіда, а шляхом ірраціонального проектування на нього вже відомих із власного, домашнього досвіду гріхів і пороків». Справді, «такий образ "чужого" є тим, що людина боїться побачити в дзеркалі». Але, сказавши «А», варто сказати й «Б».
 Росія не стала для України якоюсь заморською територією, про яку легко забути, немов про кошмарний сон. І справа не лише в безконечній реваншистсько-імперській риториці на всіх поверхах російського політичного істеблішменту, і не лише в латентній українофобії («антимазепинстві») пересічного російського обивателя, і навіть не в чималій таки армії, готовій за першим наказом (або й без наказу) рушити на захист «нашого» Криму, «нашого» Придністров'я «нашої» Чечні, «нашого» Таджикистану, «нашого» Приштинського аеропорту. Злиденна держава зі світовими амбіціями ще довго дивуватиме всіх своїми непередбачуваними витівками, і Україна, здається, має «найліпші» шанси відчути на собі всі конвульсивні порухи агонізуючої імперії. Вважати в такій ситуації, що «війна закінчилася, армію здемобілізовано» (як стверджує п. Толочко), - принаймні наївно. (Свого часу пани ліберали й соціалісти з Центральної Ради досить дорого за таку наївність поплатилися).
 Але справа, повторимо, не тільки і навіть не стільки в цьому. Росія для України є чинником не лише зовнішнім, а й внутрішнім. Проблема «орди» - зовнішня, проблема «яничарства» - внутрішня. Але «яничарство» є продуктом «орди» і її опорою. «Яничарство» - це «ясир», який вибрав собі кращу долю, ототожнившись із «ордою» (як, скажімо, боснійські серби, котрі прийняли мусульманство; як русифіковані євреї, що прийняли більшовизм; як англізовані нащадки шотландців у Північній Ірландії, що стали більшими роялістами-юніоністами, ніж самі англійці). Залежно від історичних обставин «яничар» може діяти і від імені «орди», і від власного імені, і навіть від імені «ясиру», проголосивши себе його найкультурнішою, найцивілізованішою, найперспективнішою частиною. Зрозуміло, що в країні, де половину «ясиру» пояничарено, решта «ясиру» чується некомфортно навіть після формального визволення, і закономірно демонізує «орду», наділяючи її найгрізнішими рисами.
 А тим часом «орда» грізна не так поневоленням «ясиру» як його внутрішнім розтлінням, пояничаренням. Поневолений раб, як казав нам класик марксизму, це просто раб, а от раб, котрий любить свої кайдани і боготворить хазяїна, - це холоп і нікчема. «Орда» лишила мільйони таких рабів на всьому своєму «постсовєтському» просторі, а головне - створила ефективні механізми їхньої репродукції. За п'ять років незалежності, таким чином, українці зовсім не «перестали жити російському контексті». Це підтверджує геополітика, економіка, а найдужче - культура. Вистачить емпіричного погляду на те, чия церква є панівною в «українській» державі і чиє телебачення, чиї книги й газети, чия, зрештою, мова домінує у вузах і війську, в установах і просто на вулицях.

Пан Толочко цілком має рацію, коли пише: «Ми все ще ідентифікуємо себе в рамках, установлених для нас російською історією. А значить, не усвідомили своїх власних меж, не виробили власних історичних і культурних ідентифікацій, - просто кажучи, не усвідомили себе до кінця українцями».
 Справді, шлях мільйонів «хохлів», «малоросів» і просто «тутешніх» («киян», «одеситів», «донбасців») до модерного українства навряд чи буде легким. Олексій Толочко небезпідставно пов'язує цей процес із певним внутрішнім визволенням, вичавлюванням із себе раба («ментальності ясиру»), осягненням внутрішньої свободи: «хочеш бути вільним - будь ним». Гадаю, ця формула досить добра для інтелігентів на кшталт п. Толочка чи редакторів газети «День». Але як бути з тим «ясиром», що ніколи ні про яку свободу не думав, ніколи її не потребував, а навіть навпаки - завжди чувся в неволі ще краще, ніж на підозрілій і небезпечній волі? Словом, як бути з «ясиром» пояничареним (див. цитований вище пасаж із марксистського класика)?
 Вочевидь, не йдеться тут зовсім про те, щоб цю частину «ясиру» переяничарювати назад, і взагалі, робити будь-кого «вільним» силоміць, проти його власної волі, - тягти за вуха у «світле українське майбутнє», як колись тягли у майбутнє «комуністичне». Йдеться про інше - про певний серйозний аспект проблеми, що його п. Толочко, здається, цілком ігнорує, а саме: надто велика кількість пояничареного «ясиру» (як особливо наочно показує досвід сусідньої Білорусі) істотно ускладнює для непояничареного «ясиру» процес здобуття свободи - не лише внутрішньої, а й зовнішньої, повсякденно-побутової. Вона поглиблює історичні неврози, містифікує могутність зовнішньої «орди» та її внутрішню присутність у вигляді «п'ятої колони», про яку часто й охоче, з хістичним запалом пише «ясирна» преса.
 Зрозуміло, «Ментальність орди» Є. Гуцала, як і подібні «сублімаційні» тексти («Московський сфінкс» Василя Косаренка, «Московство» Павла Штепи тощо) об'єктивно лише закріплюють вищезгадані неврози і зміцнюють «ментальність ясиру», у термінах Олексія Толочка, - замість виводити цю ментальність у постколоніальні, себто позаординські й позаясирні категорії. Що більше, ці тексти демонізують зло, яке є насправді банальним, а не «метафізичним» - саме у тому сенсі, в якому писала про «банальність зла» Ганна Аренда у зв'язку з процесом над Айхманом у Єрусалимі. У певному сенсі ці автори клюють на імперську наживку й об'єктивно підігрують незліченним співцям імперії, що творили її демонічний образ (див. про це в попередньому розділі), замість її спокійної й холоднокровної деконструкції.
 В цьому контексті можна згадати статті Юрія Шереха, Марка Павлишина, Івана Дзюби, Оксани Забужко, Леоніда Плюща, Вадима Скуратівського, Володимира Кулика, Олександра Гриценка та інших, - де українські постколоніальні проблеми обговорюються досить відверто, а проте без огульної русофобії, яку п.Толочко ставить на карб ледь не всій українській інтелігенції. В Україні, звичайно, є різні інтелігенти і різні видання, і все ж той дискурс, який панує в найкращих із них, навряд чи відбиває «ментальність ясиру» чи потерпає, як стверджує О.Толочко, від «корпоративної цензури».
 Що ж до книги Євгена Гуцала, то вона належить до масової культури і оцінювати її, мабуть, слід за власними законами цього жанру. Адже не лише в Україні, а й у цілому світі існує глибока відмінність між дискурсом популярних та академічних видань, між знанням масовим та інтелектуальним. Під цим оглядом моделювання образів інших народів у західному маскульті мало чим відрізняється від того, що його запропонував у «Ментальності орди» п. Гуцало. Всі вони - і папуаси, й ескімоси, і мусульмани, і росіяни, і, звісно, українці (див. перші розділи цієї книги) - це, в певному сенсі, «песиголовці і андрофаги», хтонічні мешканці диких земель.
 Щоправда, тамтешній маскульт спрямований на закріплення неоколоніального домінування західної культури й цивілізації над «орієнтом» (у термінах Едварда Саїда), тобто у певному сенсі - на зміцнення «ментальності орди». Тимчасом як наш маскульт парадоксально приймає (дарма що з протилежними знаками) ті стереотипи, які накидає йому (нео)колоніальний дискурс, і об'єктивно таки консервує «ментальність ясиру».
 Почитавши чимало книжок про «погану» Росію (між іншим, найкращі з них - польські, з доби їхнього власного «поросійщення»), український читач, боюсь, так і не збагне головного, що мусило б зацікавити його найдужче: чому той сякий-розтакий «кацапський» народ усе-таки збудував доволі живучу імперію і ще живучішу культуру, тимчасом як добрі-хороші, співучі та працьовиті (а що вже древні!) українці ніяк не збудують собі бодай поганенької, а все ж власної державки, і навіть на десятому році незалежності знай тремтять, чи не причавить їх, бува, знову щиросердий сусіда у братських обіймах? Тут одне з двох: або українці мусять визнати, що «зло» справді «метафізичне», і тому воно весь час перемагає їхнє «добро», або ж - що «зло» банальне і перемагає воно тільки тому, що «добро» - з гнилинкою (див. з цього приводу цікавий роман Андруховича «Московіада» в «Сучасності», №1-2, 1993). Куди продуктивніше, гадаю, дошукуватися власних «гнилинок», ніж копирсатися у чужій «метафізичній» трухлявості.
 Росія є такою, якою є, й навряд чи українцям до снаги зробити її інакшою. Але Україна, хочеться вірити, таки може бути інакшою, і це вже залежить не від росіян, а передусім від самих українців. Клин, забитий в українську історію й українську ментальність, не можна вибити іншим клином, не розколовши цієї історії, ментальності і хтозна-чого ще. Ментальність «орди» і «ясиру» з'єдналась у феномені яничарства. У принципі, він може існувати й надалі - як існує феномен боснійських сербів чи болгарських «турків», - але тою лиш мірою, якою не обмежує руху решти «ясиру» до волі, до повноцінного існування на власній (іншої, на жаль, немає) землі. Знайти цю міру нелегко, бо те, що для одних є свободою, для інших може виявитись (реально чи уявно обмеженням. Свобода «ясиру» і «яничарства» - речі важко сумісні.
 Гадаю, українські інтелектуали трохи запізнилися з історичною психотерапією - зі спокійним, радше медичним ніж публіцистичним з'ясовуванням усього, що відбулося з їхнім поневоленим народом упродовж трьох століть. Якщо коротко, то відбулось перманентне насильство, спрямоване на зміну ідентичності, такий собі мічурінський експеримент з різноманітними обрізаннями, щепленнями, підв'язуваннями й пересаджуваннями. Виведення песиголовців та андрофагів. Імперський ґвалт, здійснюваний на різних рівнях і різними методами.
 Жертва, яку з дня на день ґвалтують протягом десятиліть (від чужинської школи до чужинського війська, від глузувань на вулиці із селюцької мови й походження до чиновницького глуму в усіх установах, від колгоспного покріпачення до покріпачення розумового, пропагандистського, від індивідуальних та групових поліційних репресій до широко-масштабного геноциду-голодомору), - така жертва не має особливого вибору, крім як (а) збожеволіти, (б) накласти на себе руки, (в) затятися у найглибшій ненависті до ґвалтівника, і (г) змиритися зі своєю долею, переконати себе, що нічого страшного не трапилося, всі так живуть, - і навіть спробувати полюбити ґвалтівника, визнати цілу систему ґвалту «історичною необхідністю», «прогресивним процесом братського взаємозближення і злиття орди і ясиру», «об'єктивно закономірним торжеством вищої культури (мови, релігії) над нижчою».
 З усіх цих чотирьох варіантів поведінки «ясиру» перспективним, себто таким, що дає можливість вижити на довшій історичній дистанції, є тільки четвертий. Перші два, строго кажучи, взагалі не є варіантами, бо ж означають пряме самознищення; третій варіант означає знищення непряме, поступове, а все ж неухильне. Адже ґвалтівник чує приховану ненависть, внутрішній опір, і поборює таку жертву особливо жорстоко - аж до фізичного її знищення або ж зламу духовного, себто душевної капітуляції й переходу в окреслену йще категорію «г». Саме так схематично виглядає історичний процес перетворення «ясиру» у «яничарів», ототожнення жертви з ґвалтівником через прийняття його цінностей, його бачення ситуації, визнання усієї системи ґвалту «правильною» і, відтак, перехід на бік цієї системи й активна участь - тепер уже на боці «орди» - у дальшому поґвалтуванні «ясиру».
 Особливістю цього процесу є, однак, те, що справжня його суть капітально містифікується і стає врешті невидимою чи, власне, невпізнанно спотвореною для всіх його учасників. З боку «орди», зрозуміло, немає жодної потреби та зацікавленості називати речі їхніми власними іменами, отож «ординська» ідеологія витворює цілий евфемістичний жаргон на означення того, що насправді відбувається. Так, класичні імперії XIX століття легітимізують свою експансію до «ближнього й дальнього зарубіжжя» як таку собі «цивілізаторську місію»; совєтська імперія витворює розгалужену міфологію «пролетарського інтернаціоналізму» і «зближення та злиття націй»; а новочасна російська імперія повертається до того самого, чим займалась її попередниця в XIX ст. на Балканах, - до захисту «одноплемінників» та «одновірців».
 Дещо загадковішою є містифікація того, що відбувається, з боку «ясиру». Тут ідеться не лише про суто зовнішнє замовчування проблеми, спричинене «ординською» цензурою та репресіями, але й замовчування, сказати б, внутрішнє. Більшість поґвалтованих жертв не бажає признатися навіть собі, що їх було поґвалтоваио, більше того - що вони десятиліттями жили у стані пермаїгентного зґвалтування. Ця думка справді малокомфортна і, як і кожна глибока психологічна травма, вона виштовхується за межі свідомості, табуюється і, живучи далі у підсвідомості, стає причиною багатьох суспільних неврозів.
 Не входячи тут у цю складну проблему (докладніше про неї йшлося у розділі 10), зазначимо лише, що табуювання певних слів і понять в українському публічному дискурсі є не так наслідком якоїсь інтелігентської «конспірації» (На це натякає п. Толочко), як невротичним страхом перед травмуючими національну психіку словами на зразок «русофобія», «українофобія», «русифікація», «націоналізм». Загальна неприязнь українського обивателя до цих слів пояснюється не лише суто раціональним впливом «антинаціоналістичної» російсько-комуністичної пропаганди, а й ще більше - ірраціональним генетичним страхом собаки, який знає, що до певних дротиків не можна торкатись, бо вони б'ють струмом. (Такими травматичними «дротиками» є не лише певні слова, а й уся українська мова, якою на людях бажано не користуватися, щоб не вдарило струмом «ординської» чи, радше, «яничарської»- насмішки, образи чи вдаваного нерозуміння).

Типово неприязне ставлення зрусифікованих українців до українців незрусифікованих, «щирих», або, як їх іще роздратовано називають, «бандер», є по-своєму теж характерним виявом суспільного неврозу. З психоаналітичного погляду, самі дерогативи тут є вельми промовисті: слово «щирий» означає певну негативну оцінку людини, яка є непотрібно, недоречно «щирою», себто «українською», «україномовною»; людини, яка «випендрюється», яка демонструє свою «українськість» там, де її краще не демонструвати, тобто публічно; людини, яка, простіше кажучи, опирається ґвалтові, тоді як усі з ним змирилися і воліють вважати цей свій стан нормальним, називаючи натомість ненормальними (дурнувато-«щирими») тих диваків, котрі все ще опираються. Лайка «бандера», під цим оглядом, є ще промовистішою, адже «бандерами» були ті, хто опирався поґвалтуванню найдовше і найзавзятіше.
 Травматичний потенціал української історії настільки великий, що подолати його невротичну дію на «ментальність ясиру», а тим більш «яничарів», навряд чи можна «антиординською» публіцистикою, котра лише поглиблює вищезгадані неврози. Але й «антиясирні» кпини навряд чи є панацеєю, бо ж засновані вони на спрощеному, щоб не сказати містифікованому, баченні постколоніальної ситуації в Україні.



 УКРАЇНСЬКІ ПЕРСПЕКТИВИ

 ВНУТРІШНІЙ ВИМІР ЗОВНІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ: загрози уявні та реальні

 Книжка британського політолога Тараса Кузя «Національна безпека України» (1994) стала закономірним результатом тривалого вивчення української проблематики. Мета книжки, як її схарактеризував сам автор, «полягає у визначенні головних джерел, що формують національну безпеку України і безпосередньо впливають на неї, а також тих її важливих складових, які вже нині є у розпорядженні керівництва України».
 При цьому автор цілком слушно вважає, що «Україна має велике значення для європейської безпеки» з цілого ряду причин. По-перше, тому що «тривала економічна криза, громадянська війна або російсько-український конфлікт призвели б до масової соціальної нестабільності у регіоні, до появи численних біженців». По-друге, «громадянська війна або конфлікт із Росією могли б поширитися на Центральну Європу, при цьому виникла б загроза екологічної катастрофи в разі пошкодження атомних електростанцій, розташованих на Україні». По-третє, «дезінтеграція України могла б також вплинути на зростання сепаратизму всередині Росії», а головне - «нестабільна у соціально-економічному та етнічному плані Україна могла б утворити вакуум на міжнародній арені, заповнити який Росії було б дуже спокусливо». Інкорпорація України Росією означала б, скоріш за все, поновлення великої імперії на кшталт СССР, згортання в ній необхідних політичних та економічних реформ і початок нової холодної війни із Заходом.
 На відміну від багатьох зарубіжних дослідників, яких навіть чеченські події не вилікували від перверсивного русофільства і наївної віри в «нову», «демократичну» Росію, Тарас Кузьо не має щодо російського «лібералізму» жодних ілюзій - принаймні коли йдеться про російсько-українські взаємини: Росія є і буде найближчим часом головною зовнішньою загрозою незалежності України. Хоча російські збройні сили в їхньому теперішньому стані неспроможні вести повномасштабні бойові дії проти України, цілком імовірно, що Росія проводитиме політику втручання у внутрішні справи цієї країни, підтримуючи сепаратистські рухи в окремих районах, як це засвідчують події в Закавказзі.
 Невтішні висновки Т. Кузя ґрунтуються не лише на конкретних прикладах російської агресивності у так званому «ближньому зарубіжжі», де вояччина московського «демократичного» уряду поводиться нічим не краще від вояччини царської та комісарської. Дослідник бачить глибші причини російської імперської «невгамовності», зокрема (і передусім!) щодо України. «Незалежність України, - стверджує він, - більшою мірою, ніж будь-якої іншої республіки колишнього СССР, є викликом російській національній тотожності». За всієї своєї слушності, ця фраза, однак, потребувала б докладнішого пояснення - принаймні для англомовного читача, який навряд чи щось знає про міфічний характер згаданої національної ідентичності, заснованої на ототожненні Росії з Руссю, Москви - з «Третім Римом», а України й українців - з бічним і загалом випадковим та небажаним відгалуженням тисячолітнього «общеруського» древа.
 «Росіяни завжди розглядали включення українських територій до складу імперії як своє право на успадкування середньовічної держави, яку прийнято називати Київською Руссю і з якої беруть витоки три східнослов'янські народи. Тому багатьом росіянам важко сприйняти незалежність України». У принципі цими двома фразами автор непогано з'ясовує місце, яке посідає Русь-Україна в російській історії, проте навряд чи цього досить, аби збагнути її місце в російському історичному міфові, в російській безмірно міфологізованій національній самосвідомості, - без чого всі подальші розмови про російську ірраціональну любов-ненависть до України (любов до міфу, ненависть до реальності) можуть сприйнятися невтаємниченим західним читачем, у кращому разі, як вияв «загадкової» російської душі - в дусі Достоєвського, а в гіршому - і це ймовірніше - як злостиві наклепи українських та інших націоналістів-русофобів на безневинних російських демократів. А тим часом, як пише Тарас Кузьо, «більшості мешканців Росії та її політичним діячам важко примиритися з "утратою" України. Вони не сприймають її як рівноправного партнера і вважають, що Україні слід бути напів-незалежною від Росії або навіть знову возз'єднатися з нею».
 У цьому контексті настирливі побажання поліпшувати стосунки з Росією, як і кинуті мимохідь екс-президентові Кравчуку докори за «розпалювання націоналістичних почуттів», замість «ведення переговорів з Москвою», виглядають доволі дивними. Міф про Кравчука як «націоналістичного лідера» був витворений, скоріш за все, у російському агітпропі, здобув неабияке поширення на Заході і, зрештою, вміло використовувався комуністичними та іншими українофобськими силами в самій Україні. Жодних серйозних доказів його «націоналістичності», однак, ніде не наводилося, як і фактів «розпалювання націоналістичних почуттів» кравчуківською - переважно номенклатурною, глибоко русифікованою й традиційно українофобською - адміністрацією. Справжні «націоналісти» могли б висловити куди більше претензій до Кравчука за його легкодухість, непослідовність, назадництво. Тим більше - коли йдеться про «переговори з Москвою», де, здається, жоден інший лідер не виявив би більшої поміркованості, поступливості і схильності до компромісів, що, до речі, на думку тих-таки «справжніх націоналістів», межують із національною зрадою.
 Безумовно, Т.Кузьо має рацію, стверджуючи, що «лише добрі відносини з Росією можуть урятувати українську політичну еліту від надмірних турбот щодо проблем національної безпеки» і що поліпшення цих відносин могло б посприяти «впровадженню реформ» та «подоланню внутрішньої економічної й політичної кризи». Все це слушно на рівні теорії, особливо якщо розробляти її де-небудь у Лондоні чи Нью-Йорку, проте на практичному рівні - у Києві чи Москві - все це виявляється не так просто. І то передусім тому, що Росія зовсім не прагне «поліпшення» українсько-російських взаємин, а точніше - вкладає у це «поліпшення» цілком інше ніж Україна, значення. Для Росії «добрі взаємини» з Україною - це аж ніяк не взаємини двох суверенних, рівноправних держав, а взаємини центру й периферії, метрополії і колонії, «старшого брата» й «молодшого». За такого підходу будь-які переговори з Москвою виявляються справою доволі проблематичною, оскільки йдеться тут не про ті чи ті поступки з боку України, а про фундаментальну, принципову зміну самого характеру українсько-російських взаємин - з рівноправно-партнерського на сюзерено-васальний. Коротко, парадокс цих взаємин полягає в тому, що Україна готова піти на будь-які поступки Росії, аби зберегти свій суверенітет, тимчасом як Росія готова піти на будь-які «поступки» Україні, аби лиш вона від свого суверенітету відмовилася («дала себе в руки», кажучи Шевченковими словами).
 Яскравий приклад такого різного розуміння «взаємин» - суперечки довкола Чорноморського флоту. Якщо Україна від самого початку була згодна до поділу флоту з Росією на яких завгодно умовах, аби лиш добитися визнання українського суверенітету над чорноморськими портами й усім Кримом, Росія явно усіх цих поступок не потребувала, бо не про флот і навіть не про порти їй ішлося, а - про свій власний суверенітет над Кримом і над усією Україною.
 Тарас Кузьо, між іншим, чудово розуміє сутність цієї проблеми, коли, зокрема, пропонує українським лідерам «зажадати від Росії перевести увесь флот до її бази у Новоросійську… звільнивши таким чином цілком і назавжди Севастополь і Крим від своєї присутності. Це, безперечно, примусить Росію визначитися, чи вона зацікавлена у флоті, чи у придбанні територій». Він розуміє це, коли стверджує, що «національні інтереси України та Росії щодо Криму - діаметрально протилежні» і що, взагалі, «національні інтереси України та Росії є різними, іноді навіть несумісними». І так, на жаль, буде доти, доки Росія зберігає імперські амбіції, доки національна ідентичність росіян будується на згаданих вище перверсивних міфологемах і, відповідно, саме існування незалежної України й неасимільованих українців сприймається як «виклик російській національній тотожності».
 Власне, складається враження, що заклики Тараса Кузя до «поліпшення» українсько-російських взаємин є радше даниною західним політологічним штампам (нагадаємо, що рецензована праця писалася у 1992-1993 pp. для західних замовників), аніж об'єктивно обґрунтованою і справді здійсненною концепцією. Благодушна утопійність цих закликів (на зразок різдвяного побажання вовкам і ягнятам жити у мирі), по суті, спростовується всіма фактами й міркуваннями, викладеними у книзі. «Із трьох головних політичних блоків, що існують у Росії, - пише Т.Кузьо, - лише один, так звані західники, яких асоціюють із президентом Єльциним, належним чином сприймає незалежність інших совєтських республік, включаючи Україну. Проте (!) ще у вересні 1992 р. міністр закордонних справ Росії Козирєв заявив, що не може бути цілковитої певності у питанні про територіальну цілісність України, кордони якої можуть бути змінені мирним шляхом. Президент Єльцин і міністр Козирєв поступово стають на позиції Громадянського союзу щодо колишнього СРСР».

(Нагадаємо, що так званий «Громадянський союз», створений іще за Горбачева як рупор всесоюзного військово-промислового комплексу, виступив у 1993 р. з ініціативою проведення референдуму в Україні, Росії, Білорусії та Казахстані про відновлення «федерації братніх народів»).
 Іще гірші справи з двома іншими найвпливовішими політичними силами у Росії - крайніми лівими (комуністи Зюганова) та крайніми правими (нацисти Жириновського), - що їх Тарас Кузьо об'єднує у своєму аналізі під спільною маркою «націонал-патріотів». Розглянувши їхню теорію й практику, дослідник доходить до загалом невтішного висновку: «Опинившись при владі, "націонал-патріоти" неодмінно розпочнуть повномасштабну громадянську війну між Україною і Росією на кшталт югославської». Втім, до подібних наслідків можуть допровадити і єльцинські «демократи», адже, як стверджує Тарас Кузьо, «політикою Росії щодо ближнього зарубіжжя керує Міністерство оборони, якому Президент Єльцин може дозволити поводитися на власний розсуд, як, наприклад, у Абхазії, в обмін на підтримку цим силовим міністерством самого президента в його протистоянні з парламентом… Таке ставлення Росії до країн ближнього зарубіжжя є дуже небезпечним і може призвести до нестабільності у регіоні».
 Загальні висновки, що їх робить Т. Кузьо про українсько-російські взаємини, теж не додають особливого оптимізму: «Ціла низка проблем, що призвели до холодної війни у відносинах між Росією та Україною, не залишає надії на швидке поліпшення справ. Навпаки, цілком імовірно, що їхні стосунки навіть погіршуватимуться».
 Як бачимо, справи зовсім не в гаданому чи, власне, вигаданому «націоналізмі» Л.Кравчука, а в чомусь значно суттєвішому. Безуспішні спроби нового українського Президента, котрого важко назвати «націоналістичним», нормалізувати українсько-російські взаємини - є переконливим тому підтвердженням. Росія, вочевидь, іще довго, коли не завжди, залишатиметься такою, як вона є - амбітно-агресивною, непередбачуваною й іманентно-українофобською. Відповідно й концепція національної безпеки України повинна ґрунтуватись на цій об'єктивній реальності, а не на утопійних загалом сподіваннях «поліпшити» те, чого поліпшити поки що неможливо через принципово різне розуміння тої «ліпшості».
 Сказане, зрозуміло, не означає свідомої і зумисної конфронтації зі східним сусідом: жорстка політика маленьких країн Балтії щодо Росії неможлива і непридатна для України з цілого ряду причин, найголовніша серед яких - «слабка та неоднорідна національна самосвідомість населення», наявність у багатьох людей «подвійної російсько-української культурної тотожності» і, зрештою, брак не лише української національної тотожності, а й громадянської «лояльності щодо Києва». «У державі, де одна частина населення ставиться до Росії як до "найщирішого друга", - зауважує Тарас Кузьо, - а інша - розглядає її як "найзапеклішого ворога", розробити розумну і зважену політику національної безпеки вельми важко».
 Поміркованість не повинна, однак, означати капітулянтства: неприйняття (свідоме чи вимушене) «прибалтійської» екстреми не повинне штовхати українських політиків до екстреми, скажімо так, «білоруської», себто до безвольного слідування у фарватері російської політики і покірного виконання всіх «інтеграційних» забаганок московського центру. (Хоч саме такого «поліпшення» українське- російських взаємин, власне, й добиваються російські та проросійські «інтегратори»). Політика України щодо Росії повинна звестися головно до «доброї міни» - що, схоже, й роблять на різні лади всі українські уряди. За всієї серйозності зовнішньої загрози з боку Москви, стверджує Тарас Кузьо, «найбільшу загрозу незалежності України, її територіальній цілісності та безпеці становлять внутрішні проблеми», передусім - «затяжна економічна криза та недостатність реформ».
 Цю свою ключову ідею Т. Кузьо обґрунтовує послідовно і переконливо. Передусім він показує, що внаслідок багатьох століть бездержавного існування, брутального етноциду, асиміляції національних еліт і русифікації більшості урбаністичних регіонів, на Україні ще й досі «не завершився процес формування нації, а отже й самій українській державі бракує сьогодні «широкої національної бази, тобто населення, відданого ідеї назалежності будь-якою ціною». Крім того, всі українські землі були об'єднані в одній державі щойно після Другої світової війни, проте й після цього вони управлялись не так із Києва, як із Москви, - «як сукупність окремих регіонів у межах імперії». Це, звісна річ, не сприяло консолідації місцевого населення довкола ідеї української держави, ані її подальшій легітимізації. Навпаки, в умовах економічної кризи регіональні відмінності трансформуються в регіональний сепаратизм, дестабілізуючи й без того слабку державу.
 Особливо драматичними є відмінності між Східною Україною й Західною, що їх дехто намагається перетворити в джерело постійного й глибокого конфлікту. Крім того, стверджує Тарас Кузьо, регіональна різнорідність та нерівна національна свідомість не дають змоги українським лідерам «виробити послідовну політику національної безпеки та сформулювати загальноприйняту концепцію національних інтересів». Як наслідок - на Україні досі «не вироблено чіткої концепції національних інтересів», «не визначено пріоритетів у воєнній та зовнішній політиці», не сформульовано «напрямків розвитку в найтяжчих умовах політичної та економічної кризи». Що гірше - «протягом усього терміну свого перебування на посаді Леонід Кравчук так і не визначився щодо шляху, яким має йти країна, президентом якої він є».
 Уся ця непевність, невизначеність і двозначність є закономірним відбиттям амбівалентності українських посткомуністичних еліт і самого українського суспільства. Україна фактично пожинає сьогодні наслідки того, що в іншій своїй книзі Тарас Кузьо влучно назвав «незакінченою революцією». Про несформованість української нації як головну причину «незакінченості» національно-визвольної революції вже була мова; про несформованість громадянського суспільства - як головну причину «незакінченості» революції антикомуністичної - варто дещо сказати.
 За визначенням Т.Кузя, «брак традицій демократії на більшості території, що була під суверенітетом Росії, є головною перешкодою на шляху до встановлення парламентської демократії в Україні. Громадянське суспільство, справді незалежна преса та сильні партії… існують лише в Західній Україні завдяки більш ліберальним наслідкам іноземного і панування… Правова держава поки що не має глибокого і коріння в Україні, а демократичні перетворення суспільства і на засадах закону здійснювалися не завжди правильно». Як наслідок - пострадянським республікам, на зразок України, «бракує соціальної бази, необхідної для забезпечення їхнього швидкого перетворення на демократичні держави з ринковою економікою». Зокрема, «той факт, що в Україні мало уваги приділяється реформам, можна пояснити відсутністю тиску на уряд із боку населення (з боку громадянського суспільства!
- М.Р.), а також недостатньою переконаністю керівництва у необхідності проведення цих реформ».
 Несформованість нації і громадянського суспільства в Україні зумовили слабкість національно-демократичного руху і незавершеність обох революцій - національно-визвольної та демократично-антикомуністичної. Не маючи достатньої сили (достатньої соціальної і національної бази) для самостійного здійснення двох згаданих революцій, українські націонал-демократи змушені були піти на союз із націонал-комуністами. «Незавершеність», себто половинчатість і неостаточність обох згаданих революцій якраз і стала побічним, коли не головним наслідком такого альянсу. Результат, зрештою, і не міг бути іншим, враховуючи, що комуністична номенклатура не була і не є зацікавленою ані в справжній декомунізації, ані в справжній деколонізації України. «Націонал-комуністи, - пише з цього приводу Тарас Кузьо, - відіграли важливу, але короткочасну роль у забезпеченні соціальної стабільності. Проте їхнє тривале панування при важелях влади блокує просування України у відповідності до нової програми політичних та економічних реформ, призводить до стагнації». «Корупція, застій та збереження влади за колишніми правлячими колами» не лише перешкоджають проведенню економічних та політичних реформ, а й «ведуть до зневіри широких верств населення та зростаючого невдоволення серед національних меншин», - що, зрозуміло, теж не зміцнює національної безпеки України.
 Усі ці чинники, що їх Тарас Кузьо окреслює як «брак об'єднуючих моментів - спільної релігії, націоналістичних почуттів, економічних успіхів і політичних перетворень», істотно ослаблюють Україну, поглиблюючи її вразливість перед зовнішньою, себто російською, загрозою.
 Національні меншини та денаціоналізовані українці, багато з яких голосували за незалежність насамперед із суто соціально-економічних причин, відчувають розпач із приводу розпаду колишнього СРСР. Внутрішня криза підвищує загрозу дезінтеграції країни, особливо на сході України та в Криму, де зневіра у незалежність та можливість розв'язання економічних проблем веде до зростання підтримки ідеї щільнішої інтеграції з Росією та СНД… І нарешті, внутрішня криза зводить нанівець можливість бюджетних відрахувань на потреби оборони та безпеки.
 «Окрім того, - пише дослідник, - внутрішня криза в Україні робить її в очах держав Центральної Європи небажаним партнером для співпраці» і, додамо, спонукає країни Заходу махнути на Україну рукою як на безнадійного хворого, нездатного боротися за власне одужання, а отже, приреченого знову стати колонією чи неоколонією Росії. Тарас Кузьо, слід віддати йому належне, рішуче не приймає такого погляду, стверджуючи, що «інтересам Заходу не відповідає розпад України або її входження у нову Російську імперію», оскільки Росія в такому разі «знову перетвориться на імперію, яка традиційно була ворожою до Заходу». «Теперішня політика Заходу, - вважає дослідник, - яка не враховує цілі регіони… дає змогу Росії продовжувати політику на реінтеграцію колишніх республік СРСР у нову імперію». На противагу цій російській «доктрині Монро» щодо «ближнього зарубіжжя», політика Заходу, на думку Т.Кузя, «має бути спрямованою на підтримку територіальної цілісності держав, що утворилися із колишнього СРСР. Росія має знати, що будь-яке збройне втручання у справи цих держав зустріне негативну реакцію з боку Заходу і спричинить суворі дипломатичні та економічні наслідки».

Водночас, пише дослідник, «Україні необхідно усвідомити неприємний для неї факт, що Росія має більше стратегічне значення для Заходу із цілого ряду геополітичних, воєнних та економічних причин». Зовнішньої загрози з боку Росії не слід недооцінювати, а проте, й не слід її перебільшувати, - вважає дослідник.
- Головне, що мусять якнайшвидше зрозуміти українські політики: «найбільшу загрозу незалежності України, її територіальній цілісності та безпеці становлять саме внутрішні проблеми».
 Останнє застереження видається особливо слушним - і, схоже, саме з його усвідомленням має чи не найбільші клопоти українська влада.



 РОСІЯНИ В УКРАЇНІ: з погляду американського соціолога

 За офіційними даними, російська меншина в Україні налічує понад 11 млн. осіб, себто становить близько 22% населення. Судячи з деяких новіших публікацій у західній періодиці, проблеми цієї меншини перестають бути виключно темою безглуздих заяв, спекуляцій та апокаліптичних пророцтв і починають нарешті серйозно й відповідально досліджуватись. Стаття Єйна Бремера «Політика етнічності: росіяни в новій Україні», опублікована в поважному науковому часописі «Юроп-Ейша стадіз»,    є добрим зразком саме такого, сумлінно-наукового, а не тенденційно-пропагандистського підходу до складної проблеми. Заснована на результатах ґрунтовних соціологічних опитувань, проведених спільно американськими, українськими та російськими фахівцями у трьох містах України (Львові, Києві, Сімферополі), стаття містить чимало цікавих цифрових даних і їхню здебільшого слушну інтерпретацію. Водночас, за всієї своєї безумовної сумлінності і проникливості, стаття все ще виявляє певну обмеженість «американського» погляду - нездатність подеколи проникнути в певні нюанси, збагнути всю складність і неоднозначність української ситуації. З обох цих причин - і через свої достоїнства, і через певні прикрі недоліки - згадана стаття Єйна Бремера заслуговує докладнішого аналізу.
 У вступній, суто теоретичній частині Єйн Бремер слушно зауважує, що росіяни в Україні - це не просто меншина. Впродовж багатьох десятиліть вони були «політичне панівною» частиною населення; «приналежність до російської національності вважалась виявом лояльності до совєтського режиму». Забігаючи наперед, зазначимо, що панівне становище росіян - як наслідок певної колоніальної політики - об'єктивно відбите в таких промовистих цифрах, наведених (але, на жаль, ніяк не прокоментованих) Бремером: серед осіб із вищою освітою співвідношення українців і росіян складає: у Львові - 25% проти 43%, у Києві - 35 проти 53, у Сімферополі - 20 проти 33. Якщо до сказаного додати, що із загального числа українців у Сімферополі лише 8% послуговується українською мовою вдома (а в публічній сфері, вочевидь, іще менше), у Києві - 40%, і навіть у Львові - лише 83% (а не всі 100%, як можна було б очікувати), відсоток україномовної інтелігенції виявиться таким чином іще мізернішим.
 Цим співвідношенням, до речі, легко пояснюється домінування російської книжки, преси і, взагалі, культури на українському ринку, головним клієнтом якого є значно чисельніша російськомовна (а не україномовна) інтелігенція. За даними Єйна Бремера, щоденні газети у Львові(!) читає 63% росіян і лише 43% українців, у Києві відповідно - 58 і 51%, у Сімферополі - 50 і 28. Українці, як бачимо, все ще лишаються переважно селянською (чи робітничо-селянською) нацією, культурно й освітньо недорозвиненою й належно не представленою в найбільш престижних і кваліфікованих видах діяльності. Російська геґемонія в Україні зберігається таким чином у більш витончених і неявних (начебто суто «культурних», а не політичних) формах. Будь-які посягання на цю геґемонію сприймаються росіянами досить вороже - як «ущемлення громадянських прав», «насильницька українізація» й міфічна «дискримінація за національною ознакою».
 Росіяни [писав з цього приводу Тарас Кузьо] завжди були настільки привілейованими іммігрантами, що спроби будь-якого національне свідомого уряду в Києві змінити цю ситуацію й підтримати якимсь чином українську мову, культуру, освіту наражаються на спритно маніпульовані звинувачення у «примусовій» українізації.  
 Хоч здебільшого йдеться (якщо взагалі йдеться) лише про порушення наявного - по суті, колоніального й глибоко несправедливого щодо українців - статусу-кво, забезпечення прав україномовної меншості у південно- та східноукраїнських містах, де вона й досі всебічно упосліджується й дискримінується.
 До всього цього Єйн Бремер у своїх висновках не доходить - бо формально це й не повинно бути темою його студії. Відсутність, однак, ширшої постколоніальної перспективи перешкоджає автору, на наш погляд, збагнути й належно прокоментувати деякі отримані ним цифри. У вступі дослідник обмежується лише загальними міркуваннями про те, що після розпаду СССР мільйони росіян за межами Росії зненацька перетворилися з панівної нації у «діаспору», права якої виявились якщо не ущемленими, то принаймні загроженими. (У випадку України ми все-таки воліли б говорити не так про права, як про традиційні колонізаторські привілеї, що справді опинилися тепер - бодай теоретично - під загрозою).
 Як наслідок - «панівна нація переживає фундаментальну кризу ідентичності: до якої політичної спільноти їй тепер належати і кому виявляти свою лояльність?» (Бремер, с.261). Відповідь російських меншин на нові політичні реалії виявляється в різних пострадянських республіках найрізноманітнішою: «від співпраці до конфліктування, від демонстрацій до еміграції і від парламентських акцій до стрілянини на вулицях». Зважаючи на геополітичні та інші чинники, «доля російської меншини в Україні має величезне значення не лише для регіону, а й для міжнародного миру та безпеки загалом», - стверджує Бремер.
 На думку дослідника, представники панівного етносу, опинившись у ролі національної меншини, мають три можливості, які можна умовно означити як «відчуження, боротьбу та інтеграцію». Перша можливість означає відчуження етнічної групи від довколишньої системи; на індивідуальному рівні таке відчуження виявляється передусім через еміграцію, на колективному - через вимогу максимальної автономії аж до повної самостійності чи возз'єднання з етнічною батьківщиною. Другий варіант («боротьба») означає визнання нової державної системи з одночасним відстоюванням своїх етнічних прав (у найрізноманітніших формах - аж до насильницьких); тобто йдеться про боротьбу за новий міжетнічний лад або ж (частіше) про збереження попереднього.
 За всієї своєї відмінності обидва варіанти подібні у головному: «нова національна культура по-справжньому не засвоюється; навпаки, міжетнічні суперечності зберігаються і навіть загострюються». Під цим оглядом «боротьбу» можна вважати певною формою чи етапом «відчуження» - і навпаки. Справді цікавим і перспективним є третій варіант - «інтеграція у нову державну систему». Така інтеграція передбачає передусім ослаблення етнічної ідентичності й формування етнічності громадянської (Єйн Бремер дотепно називає такий процес «секуляризацією ідентичності»).
 На думку американського соціолога, «Україна являє собою класичний взірець постсовєтського розвитку за ліберальною парадигмою». Він вважає, що російській меншині тут притаманна досить значна етнічна прив'язаність (ethnic attachment) - до краю, до його історії і порівняно невелика етнічна відчуженість (ethnic schism) щодо іншого, себто українського, етносу. На підтвердження цього автор наводить ряд надзвичайно цікавих даних.
 Передусім він показує, що «більшість росіян і у Львові, і в Києві регулярно послуговується українськими засобами масової інформації». Щодо радіо ці цифри складають відповідно 64% (у Львові) і 70% (у Києві), щодо телебачення - 74% і 75%, щодо газет - 58% і 68% (читання, як бачимо, є процесом складнішим і потребує більших мовних навиків). Навіть у Сімферополі досить значна частина росіян вдається до українських мас-медіа: 27% слухає радіо, 33% дивиться телебачення, 17% читає пресу.
 Для порівняння зазначимо, що передачі російського радіо слухає лише 34% росіян у Львові і 39% у Києві, програми російського телебачення оглядає відповідно 76 і 68% росіян, російські газети читає 66 і 53%. Ці цифри виглядали б справді оптимістичними, коли б усі оті «українські мас-медіа» були справді українськими. Єйн Бремер, на жаль, не бере до уваги ані характеру тих мас-медіа, ані не каже нічого про мову, якою вони друкуються чи поширюються в ефірі. Тим часом із повсякденного досвіду ми знаємо, що більшість так званих «українських мас-медіа» є насправді російськомовними, а подеколи й українофобськими.
 Сумнівними також є показники щодо телебачення. Адже з того ж таки практичного досвіду ми знаємо, що не лише росіяни, а й українці нерідко дивляться московські програми - не тільки тому, що вони цікавіші (в останні роки українське телебачення суттєво поліпшилося і зробилося цілком конкурентним щодо російського), а й, сказати б, за звичкою, за загальною психологічною та мовною установкою. За даними Бремера, телепрограму «Останкіно» у 1992 році дивилися 91% росіян у Львові і 88% у Києві, та, відповідно, 83 і 85% українців. Вища (начебто) популярність українського телебачення порівняно з російським у дослідженні Бремера є, отже, цілком ефемерною, бо ж програми УТ він порівнює не; з «Останкіно», а лише з другим (справді другорядним) каналом «Росія», що транслювався до 1995 року з Москви. Тим часом «Останкіно» у статистиці Єйна Бремера винесене в окрему рубрику таким чином, що недосвідчений західний читач може навіть не здогадатися, про яке мас-медіа йдеться - російське чи українське (формально «Останкіно» вважалося «міжнародною (sic!) телекомпанією»). Сьогодні ситуація справді змінилася в кращий для українського телебачення бік, а проте й далі найвищий глядацький рейтинг має український канал «Інтер», програми якого великою мірою складаються із ретрансляцій з Москви.

Потребували б фахового коментаря й деякі інші дані, наведені Єйном Бремером, зокрема щодо ставлення населення України до збереження СССР. Згідно з цими даними, 45% опитаних росіян у Львові, 42% у Києві й 75% у Сімферополі хотіли б, щоб Совєтський Союз далі існував. Ці дані справді тривожні, тим більше що прихильників небіжки-імперії не бракує й серед українців - 9% у Львові, 21% у Києві, 42% у Сімферополі. (Зазначимо, однак, що показник «ностальгії за імперією» серед українців помітно нижчий від показника русифікованості, який у Львові становить 12%, у Києві - 49%, у Сімферополі - 88%. Тобто це означає, що далеко не всі зрусифіковані українці тужать за СССР, як, зрештою, й не всі росіяни).
 Не треба, однак, бути професійним соціологом, аби зрозуміти, що збереження імперії аж ніяк не тотожне її відновленню. Пасивна згода на її подальше існування (а саме так формулював своє запитання Бремер) не тотожна активному прагненню її відновити (як дехто воліє тлумачити отримані відповіді). Спосіб, у який задається запитання, має тут вирішальне значення: коли людей запитують, чи вони хотіли б, щоб Совєтський Союз далі існував, вони відповідають на абстрактне запитання, яке до реального життя безпосереднього стосунку не має. Тому люди можуть собі дозволити суто емоційну відповідь на таке запитання - зганяючи таким чином злість на сьогоднішній нелад у країні, а заразом і виражаючи природну людську тугу за минулим, за молодістю. Але коли тих самих людей запитати, чи вони хотіли б, щоб Совєтський Союз був відновлений, тут уже їм доводиться відповідати на запитання значно конкретніше, запитання, яке має найбезпосередніше відношення до сьогоднішньої (і завтрашньої) реальності. А тому тут доводиться керуватися не так емоціями, як розумом, оскільки йдеться вже не про якісь абстрактні припущення («що було б, якби хтось за нас зробив інший вибір»), а про цілком конкретну особисту відповідальність за долю суспільства («що буде, якщо я - і ми всі - зробимо ось саме такий вибір»). Тут уже розум неминуче нагадує і про реальні «принади» соціалізму, і, ще більшою мірою, про фатальні наслідки, які може мати сьогодні спроба відновити СССР, - аж до громадянської війни включно.
 Фактично цю принципову відмінність між двома різними постановками того самого (начебто) запитання сформулював кілька років тому тогочасний голова Верховної Ради України, переконаний комуно-соціаліст і завзятий прихильник совєтського ладу, Олександр Мороз - у відомому афоризмі: «Хто не жалкує за Радянським Союзом, той не має серця; хто намагається його відновити, той не має розуму». Непряме підтвердження цих міркувань знаходимо в інших викладках Єйна Бремера, - де він показує ставлення жителів України до українського громадянства. Виявляється, що лише 5% росіян у Львові і 8% у Києві не хотіли б бути громадянами української держави - вражаюче мала цифра порівняно з кількістю тих, що все ще тужать за СССР. (Для порівняння зазначимо, що в Сімферополі 59% росіян не хочуть бути українськими громадянами - ця цифра, між іншим, теж менша від кількості тих, що сумують за імперією, хоч і не настільки, як у Львові та Києві. Наведену цифру не слід, однак, розуміти у тому дусі, що всі оті жителі Сімферополя готові ось-ось виїхати з ненависної їм України; чого вони насправді прагнуть - так це покинути її разом із Кримом).
 Та найцікавіше, мені здається, у Бремеровому дослідженні - це цифри, які характеризують ставлення росіян до української освіти їхніх дітей: 54% опитаних росіян у Львові і 65% у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських (!) школах, і майже всі росіяни у Львові й Києві (відповідно 96 і 91%) визнають, що їхні діти повинні вільно (!) володіти українською мовою. Навіть у Сімферополі з останнім твердженням погоджується більшість - 54% росіян (хоча до українських шкіл готові віддати своїх дітей лише 9% росіян і 43% українців; остання цифра, зрештою, не така вже й погана, беручи до уваги, що жодної української школи у Сімферополі поки що немає).
 Отже, найголовніший висновок, який ми можемо й мусимо зробити зі сказаного, полягає в тому, що абсолютна більшість росіян в Україні свідомо чи підсвідоме ототожнює себе з українською державою і бачить майбутнє своїх дітей українським - у широкому, себто передусім громадянському, а не суто етнічному значенні того слова. Водночас ці люди з різних причин (головно через задавнені імперські стереотипи, підживлювані й сьогодні комуністичною пропагандою) мають стійке упередження щодо так званої «українізації».
 А це означає, що всі українські культурно-освітні стратегії щодо російської меншини повинні бути максимально гнучкими й диференційованими у різних регіонах. Передусім вони повинні спрямовуватись на дітей, на школярів і студентів, і значно меншою мірою - на дорослих. Російська меншина загалом позитивно ставиться до «українізації» свого майбутнього, але з побоюванням дивиться на «українізацію» свого сучасного. Надто в тих регіонах, де вона разом із російськомовними українцями утворює панівну більшість.
 Непрямим чином ці висновки підтверджуються й результатами інших соціологічних опитувань, наприклад - дослідженням, проведеним у Львові й Донецьку львів'янами Ярославом Грицаком, Наталею Черниш та американкою Оксаною Маланчук, яке показало фактично, що загроза «регіоналізації» України, довкола якої точилося чимало спекуляцій, особливо у зарубіжній пресі, є нітрохи не більшою, ніж така сама загроза у Німеччині, США чи Італії. (Сказане, зрозуміло, не стосується Криму, який є специфічною, спровокованою і підживлюваною ззовні проблемою).
 Лише 1% респондентів у Львові і 5% у Донецьку [коментує результати згаданого опитування Ярослав Грицак] хотіли б, щоб Україна була поділена на окремі країни… І хоча мешканці Львова й Донецька кардинально розходяться у своїх поглядах на майбутнє України, принаймні в одному вони згодні: Україна не повинна регіоналізуватись. Навіть у Донецьку більшість погоджується, що єдність України є важливішою від потреб окремих регіонів… Абсолютна більшість в обох містах визнає, що доля їхнього регіону невіддільна від долі всієї України.  
 Наважимось, отже, стверджувати, що за всієї складності проблем, із якими стикаються нині українці, доля їхньої країни не виглядає цілком безнадійною.



 БУТТЯ «ПОМІЖ»: парадокси суспільної амбівалентності

 Понад вісім десятиліть тому, на початку гарячого 1918 року, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський опублікував серію політичних памфлетів під промовистою назвою «На порозі нової України». Метою тих публікацій було окреслити підставові засади, на яких мала будуватися новонароджена українська держава. Йшлося там і про армію, і про культуру, і про державний апарат, і, звичайно ж, про різні аспекти зовнішньої політики, найчіткіше окреслені назвою однієї з статей - «Наша західна орієнтація».
 Як професійний історик Грушевський мав під рукою досить фактів на підтвердження того, що впродовж багатьох століть «Україна жила одним життям, одними ідеями із Заходом. У нього черпала культурні засоби, у нього брала взірці для своєї культури». Але він знав також, що від кінця XVIII століття, від занепаду гетьманщини, зв'язки України з Заходом «слабнуть і занепадають під натиском примусового російщення українського життя, і українське життя й культура вступають у період російський, великоруський». Як наслідок,
 Україна XIX в. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на північ, ткнута носом в глухий кут великоросійської культури й життя. Все українське життя було вивернуте з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинуто на великоруський ґрунт, на потопт і розграблення.  
 Єдине, чого М. Грушевський не міг передбачити, - що в наступні десятиліття українське життя буде ще більше «вивернуте зі своїх нормальних умов», потоптане й розграбоване. Не лише він, а й мало хто сподівався тоді, «на порозі нової України», що її населення стоятиме через вісім десятиліть, по суті, перед тими самими проблемами, що й у 1917-1920 роках. Передусім це стосується проблеми національної ідентичності, у формуванні й усвідомленні якої більшість українського населення досі перебуває на тому самому рівні, що й 80 або й 180 років тому. Інакше кажучи, українцям знову доводиться братися за будівництво держави, не завершивши будівництва нації.
 Ця анахронічна недоформованість національної ідентичності, поряд з характерною для посткомуністичних країн недорозвиненістю громадянського суспільства, є головною причиною суперечливих, непослідовних орієнтацій українського населення, а відтак, як я спробую далі показати, - причиною вкрай повільного, непослідовного й суперечливого розвитку всієї країни.



 Амбівалентність як соціальний феномен

 Поняття «амбівалентності» було запозичене соціологами з психіатрії, де воно використовувалося на позначення певного стану психічної роздвоєності, в якому людина має полярні емоції щодо того самого об'єкта (емоційна амбівалентність), висловлює взаємовиключні ідеї (інтелектуальна амбівалентність) і постійно вагається між двома протилежними рішеннями (вольова амбівалентність). На українському ґрунті цю концепцію найпослідовніше розвинув соціолог Євген Головаха, переконливо показавши, що суспільна амбівалентність, себто «паралельна орієнтація на взаємовиключні цінності», є характерною ознакою всякого перехідного періоду - періоду зіткнення двох політичних культур, двох моделей суспільної (політичної, економічної і, навіть, мовної) поведінки.
 Фактично, амбівалентна свідомість є своєрідним способом «міфологічного», ірраціонального примирення взаємовиключних цінностей і моделей, таким собі «магічним» засобом осягнення психологічного комфорту в дискомфортних умовах, коли «за право вибору треба розплачуватися відповідальністю, за свободу - невизначеністю, за рівність можливостей - критичним поцінуванням своїх здатностей».
 Таку високу емоційну ціну [пише Є.Головаха] не завжди можуть сплачувати навіть люди, котрі живуть за порівняно стабільних умов, у країнах з багатим демократичним досвідом і традиціями. Тим більш високою є ця ціна для особистості перехідного періоду, на очах якої руйнується звичний лад життя… За подібної ситуації навряд чи можна сподіватися на громадську згоду щодо подальшого просування до демократії, а сама ідея демократії починає сприйматися людьми як надто далека від того суспільства, в якому доводиться вирішувати нагальні проблеми. Відбувається розкол масової свідомості, в якій жодна альтернатива розвитку не дістає безперечної підтримки.  
 Ця суспільна амбівалентність ось уже вісім років підтверджується практично всіма результатами соціологічних опитувань, проведених в Україні. Так, наприклад, за даними того ж таки Є.Головахи, у травні 1996 року прихильників капіталізму підтримувало 13% опитаних, прихильників соціалізму - 20%, не підтримувало нікого - 25%, не могло визначитись - 22%, підтримувало і тих, і тих (!), аби лиш вони не конфліктували, - 18% опитаних.    Останній показник є особливо цікавим, оскільки виявляє панічну боязнь суспільних конфліктів, що асоціюються передусім із насильством, а не із нормальним станом демократичного суспільства, де повсякденне мирне вирішування конфліктів за допомогою відповідних інституцій і процедур є необхідною умовою його динамічного розвитку. Саме на цій «конфліктобоязні» та на загальній дезорієнтованості «амбівалентної» суспільної свідомості й будує свою тактику утримання влади правляча посткомуністична олігархія, граючи роль такого собі «меншого зла», «модератора» між непримиренними прихильниками «соціалізму» та «капіталізму», «Європи» й «Росії», «українськості» і «совєтськості».
 Амбівалентна свідомість, отже, виконує начебто позитивну роль, рятуючи особистість від психологічних травм і вберігаючи суспільство від драматичних зіткнень. Але вона ж таки консервує недугу, сприяє суспільній стагнації, створює ілюзію якогось суспільного компромісу, якогось «третього шляху», що насправді не веде нікуди, крім, звісно, «третього світу».    Фактично підтверджуються застереження, зроблені соціологами сім років тому: «Амбівалентна свідомість як нетривка рівновага двох протилежних культур не може довго зберігатися без руйнівних соціальних і психологічних наслідків для особистості і суспільства».  


 Постсовєтська шизофренія

 Одночасна орієнтація на взаємовиключні цінності, зрозуміло, не є якоюсь специфічною рисою українців. Тою чи тою мірою вона притаманна всім жителям постсовєтського і, ширше, посткомуністичного простору. Цю соціальну амбівалентність кілька років тому дотепно відзначив безіменний оглядач британського тижневика «The Economist» у статті під характерною назвою «Post-Soviet schizophrenia».    З одного боку, його вразило те, що, за даними соціологів, абсолютна більшість українців хотіла б, щоб їхня держава в своєму розвитку наслідувала США та Німеччину, а не колишній СССР. З іншого боку, та сама більшість (90%) переконана, що держава повинна гарантувати їм працю, більше того - 46% опитаних вимагають посилення державного керування економікою і лише 31% - його зменшення.
 Подібна амбівалентність притаманна усім народам, призвичаєним до державного патерналізму, проте в Україні згадана «шизофренія» має не лише посткомуністичний, а й, у певному сенсі, постколоніальний характер. Сьогоднішній українець психологічно розщеплюється не лише між цінностями державного патерналізму та вільного ринку, комуністичного авторитаризму і ліберальної демократії, а й між традиційно-совєтською і новою українською ідентичністю, між «вищою», «престижнішою» імперською мовою та культурою і відроджуваною мовою та культурою своїх «нижчих», переважно сільських предків.
 Як наслідок - українці нерідко дають цілком різні, часами діаметрально протилежні відповіді на ті самі за своєю суттю запитання - залежно від того лише, яким чином те чи те запитання сформульоване. Так, наприклад, намагаючись визначити ставлення респондентів до державної незалежності, Інститут соціальної та політичної психології сформулював два запитання.    Перше звучало так: «Хоча на шляху нашої державності багато перешкод, я все одно вважаю: Україна повинна бути незалежною». Погодився з цим твердженням 61% опитаних, не погодилося - 19%, не визначилося - 20%. Друге запитання виглядало натомість так: «Необхідно якнайшвидше провести референдум і відновити союз братніх радянських народів». Погодилося з цим твердженням 36% опитаних, не погодилося - 37%, не визначилося - 27%. Просте спостереження виявляє вражаючу річ: прихильників відновлення СССР (36%) в Україні майже удвічі більше, ніж противників української незалежності (19%); повернення до «Союзу» й ідея української незалежності, виявляється, можуть мирно співіснувати в амбівалентній свідомості принаймні 17% опитаних!… Подібний курйоз виникає й довкола питання україномовності. За одними даними, лише 9% етнічних українців називають російську мову своєю «рідною». За іншими даними - 33% українців визнають російську «мовою повсякденного спілкування».    Непорозуміння тут знову ж таки виникає через відмінності в постановці по суті, здавалося б, того самого питання: в одному випадку «рідна мова» асоціюється з мовою дитинства, батьків, певної культурної території; в іншому - «мова повсякденного спілкування» апелює до суто функціональних, прагматичних вимог публічного дискурсу.



 Спадок колоніалізму

 Ця постколоніальна амбівалентність не повинна нас надто дивувати, коли врахуємо, що, за даними центру «Демократичні ініціативи», лише 34% опитаного населення ідентифікує себе передусім з Україною. Тим часом більшість, 37%, ототожнює себе передусім зі своїм селом, містом чи регіоном. Тобто усі ці люди мають передусім свідомість «тутешніх» - «киян», «одеситів», «донбасців», - приблизно у тому самому сенсі, в якому більшість французів 200 років тому вважали себе передусім ельзасцями, провансальцями чи бретонцями.
 Цікаво, однак, що лише 3% опитаних жителів України ототожнює себе в першу чергу з Росією і 17% - з СССР або СНД. Це означає, що далеко не всі русофони і навіть не всі росіяни ототожнюють себе з Росією та СССР. Дуже мало - лише 3% - вважає себе передусім жителями Європи і так само мало - 3% - «громадянами світу».  
 Ця різнорідна, великою мірою ще «донаціональна» ідентичність зумовлює не лише різнорідні внутрішні, а й нечіткі та суперечливі зовнішні орієнтації. Так, лише 15% опитаних громадян воліє, щоб Україна розвивала стосунки головно з країнами Заходу. В Західній Україні, щоправда, ця цифра удвічі вища, зате в Криму вона ледве сягає трьох відсотків. Натомість 17% вважає, що урядові слід орієнтуватися передусім на Росію - цифра, втім, не така вже й велика, коли взяти до уваги, що в Україні проживає 22% етнічних росіян і приблизно стільки ж «російськомовних» (інакше кажучи, далеко не кожен росіянин хоче зближення з Росією).
 Близько 14% опитаних стверджує, що Україні слід покладатися передусім на власні сили, тимчасом як переважна більшість - 40% - воліє, щоб Україна розвивала взаємини передусім у рамках СНД.    Така орієнтація населення є, безумовно, консервативною і не надто сприятливою для зміцнення української незалежності. Вона відбиває перехідний, амбівалентний стан української ідентичності - коли більшість населення вже не ототожнює себе з Росією чи СССР, але ще не має так само й свідомо-української тотожності. Орієнтація на СНД у такому контексті є своєрідним компромісом між протилежними орієнтаціями різних регіонів та суперечливими політичними симпатіями різних груп населення. А головне - вона є своєрідним рятунком від індивідуальної шизофренії, бо ж більшість людей, як показують ті ж таки соціологічні опитування, буквально розривається зсередини між бажанням рухатись до Європи і водночас не погнівити Росію, будувати незалежну державу і водночас не наразитись на «українізацію» та інші небезпеки «українського націоналізму».
 Протягом десятиліть українського обивателя так довго й ефективно переконували в кровожерності «українського буржуазного націоналізму», ототожнюючи його передусім із Західною Україною та «бандерівщиною», що сьогодні лише 13% опитаного населення вважає відданість ідеям націоналізму позитивною рисою евентуального кандидата на виборах, тоді як 67% вважає це серйозним недоліком (решта опитаних не має однозначної думки з цього приводу).  



 Україна і НАТО

 Старі пропагандистські стереотипи великою мірою визначають і ставлення українців до проблем європейської інтеграції та, зокрема, взаємин із НАТО. Так, за даними «Демократичних ініціатив» (січень 1997), 16% опитаних усе ще вважають НАТО «агресивним військовим блоком», а 39% (найбільш «амбівалентна» частина населення) не має однозначної думки з цього приводу. Так само лише 38% опитаних підтримують вступ України в НАТО, 21 % рішуче заперечує, 42% не визначилися.  
 Приблизно однаково, себто «ніяк», ставляться українці до розширення НАТО на схід: вступ Угорщини, Чехії й Польщі у Північноатлантичний союз підтримує 14% опитаних, не підтримує 10%, не має однозначної думки 30%, взагалі не цікавиться цим питанням 46% (!). Розбіжність думок щодо вступу прибалтійських країн у НАТО є трохи більшою (16% за, 11% проти), але й тут переважає байдужість і (або) некомпетентність. Незначна більшість (20% проти 17) вважає, що розширення НАТО на схід підвищує безпеку України; що ж до загальної ситуації у Європі, то однакова кількість опитаних - 18% - вважає, що розширення НАТО сприяє загальній безпеці і, навпаки, загрожує.  
 Найцікавішими, однак, і, либонь, найкурйознішими є відповіді на запитання «Яка країна представляє собою найбільшу загрозу для України?» та «Яка країна, на ваш погляд, є військово-політичним союзником України сьогодні?» В обох випадках на першому місці - з великим відривом від усіх інших було названо Росію: «найбільшою загрозою» її вважає 25% опитаних, «головним союзником» - 23%. Загрозу в особі США вбачає 4,6% опитаних, союзника - 9,9%. Польща у списку союзників виявилася п'ятою (після Росії, США, Німеччини і… Білорусі); у списку потенційних противників - десятою (знову ж таки після Росії, США, Німеччини, Білорусі, а також - Румунії, Туреччини, Японії, Китаю та Іраку).  
 Зрозуміло, отже, що за таких настроїв населення політика українського уряду не може бути ані більш проєвропейською і пронатовською, ніж вона є сьогодні, ані більш антиросійською чи антиесендівською, ніж вона була за Кравчука чи за Кучми. Характерно, однак, що загальне ставлення українських еліт до Європи є значно позитивнішим, ніж ставлення пересічного громадянина. Так, європейська ідентичність, поряд з національною, притаманна 52 відсоткам українських еліт і лише 24% загальної публіки (в Білорусі ці цифри становлять відповідно 28 і 26% - що свідчить, скоріш за все, про відсутність еліт; а в Росії - 29 і 16%). До членства в Європейському Співтоваристві прихильно ставиться 77% українських еліт і лише 51% загальної публіки; до членства в НАТО - відповідно 47% і 29. (Знову ж таки, для порівняння, в Росії ці цифри становлять відповідно 26 і 20%, у Білорусі - 23 і 26%).  



 Замість висновків

 Як бачимо, справа з «нашою європейською орієнтацією» не є такою легкою, як би того хотілося першому президентові України Михайлові Грушевському чи його нинішнім спадкоємцям. Саме амбівалентністю українського, щоб не сказати малоросійського, населення спричинена амбівалентна політика українських еліт - чи то йдеться про вимушений «федералізм» Центральної Ради, чи про вимучене «есендівство» Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми. Бажання задовольнити різні групи населення й уникнути політичної конфронтації, яка б розколола суспільство, спонукає українські еліти провадити хитромудру політику, яка багатьох дивує, а декого й дратує. З одного боку, Україна є членом СНД, з іншого - всіляко відмежовується від більшості його рішень та уникає його структур. З одного боку, Україна фліртує з НАТО, з іншого - запобігає перед Москвою. З одного боку - декларує свій рух до Європи, з іншого - нагадує про важливість «євразійських» зв'язків.
 Ця роздвоєність політичних еліт переважно не є, як у пересічного населення, виявом «постсовєтської шизофренії». Здебільшого вона відбиває їхнє цілком прагматичне прагнення узгодити свою політику з настроями більшості громадян - що, зрозуміло, не виключає бажання певним чином на ті настрої впливати. З одного боку, є чималий прошарок панівної посткомуністичної олігархії, яку перебування України в стані невизначеності цілком влаштовує і яка, відповідно, намагається усіляко законсервувати амбівалентність українського суспільства. Аз іншого боку, на арену виходять молодші, більш динамічні, проринкові, проєвропейські еліти, яких згадана амбівалентність - як джерело стагнації - уже не надто влаштовує. І хоча ці нові еліти є вочевидь слабшими, вони мають ряд стратегічних переваг (у віці, в освіті, у міжнародній підтримці, у внутрішніх тенденціях розвитку українського суспільства), які з часом можуть виявитися вирішальними. В кожнім разі, вже нині значно вища «проєвропейська» орієнтація українських еліт, порівняно з російськими та білоруськими, дає певні підстави для оптимізму.


* * *

 «Можна навіть трохи пошкодувати, що Микола Рябчук настільки вичерпно з'ясував цю тему, що певний час писати про сучасний український націоналізм буде не легше, ніж про українське Середньовіччя - після праць Наталі Яковенко».
 Віталій Пономарьов,
 Сучасність, ч. 1, 1999.
 «І саме супероб'єктивність і безсторонність Миколи Рябчука, його позиція "над" або "збоку" українсько-російських історичних суперечок і підводить його. Бо національне питання належить до тих, де одне раціональне зерно на правильний шлях не виведе».
 Лариса Масенко,
 Українське слово, 6 лютого 1997.
 «Очевидно, "історизм" Юрія Шереха-Шевельова [і] якась потворна роздвоєність Тараса Гунчака-науковця та Гунчака-редактора на замовлення стали віхами на шляху до маріонеткової безхребетности Івана Дзюби й ідеологіч-ного фіглярства "перевченого" Миколи Рябчука».
 Сергій Квіт,
 Українські проблеми, ч. 3, 1994.

Джерело